Після ряду руйнувань, із яких дуже спустошливим і нищівним був напад кримського хана Менглі-Гірея в 1482 році, Київ у ХVI ст., як фенікс, постав з попелу, відновився і на початку ХVIІ ст. уже був значним містом. Козаки у цей час стримували татарські набіги, тут збільшилося населення, пожвавішало громадське та культурне життя.
На відомості про тогочасний Київ натрапляємо у кількох документах початку ХVI ст. Так, Альберт Кампанезе у листі до папи Климента VII (1523 – 1524) про справи у Московщині, які він написав на підставі розповідей свого батька і брата, повідомляв про державу Росів (stato de Rossi): «Київ столиця цієї держави, при річці Бористені, є одним з найгарніших і найбагатших міст, незважаючи на те, що був пограбований і спустошений до краю жорстокістю і несамовитістю татар, котрі ще і тепер, сусідячи з Литвою, роблять часті напади на землі Росів, від чого ці землі під цей час дуже мало заселені» [Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992. – С.45]. Дипломат Сиґізмунд Герберштайн у своїх мемуарах «Rerum Moscoviticatum Commentarii» («Записки про Московські справи», 1549) пише: «Київ (Сhiovuia) – стародавня столиця Руси. Пишність і справді королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам’ятками, від котрих залишилися рештки. Ще і досі на прибічних горах помітні сліди спустошених церков і монастирів, крім того багато печер, в котрих є дуже давні гробівці і в них ще не зотлілі тіла… Кияне мають закон, по котрому майно чужинецьких купців (котрі там випадково вмруть) переходить або до короля або його намісника, що дотримується також у Татар і Турків у відношенні до померлих у них киян» [Там же]. Захоплено відгукується про Київ у своєму щоденнику (1550) Михайло Литвин: «У Києві збереглися старовинні церкви, прекрасно побудовані з шліфованого мармуру та іншого чужоземного матеріялу і покриті циною і міддю, інші із позолоченими банями; є також пребагаті монастирі. Особливо славний монастир, присвячений Діві Марії, з доземними ґалеріями і печерами» [Там же.. – С.48]. Є в нього відомості і про Дніпро: Бористен (Дніпро) найбільша і найбагатша ріка цієї країни, по ній спроваджують до Києва безмірну кількість риби та іншого краму… Цю ріку називають текучою медом і молоком тому, що вона у своїх верхів’ях тече лісами з багатством бджіл, а нижче по степах з випасами – а тому доставляє силу меду і молока для свого населення» [Там же.– С.48-49]. Посол німецького цісаря Рудольфа ІІ Еріх Лясота у своїх спогадах (1594) теж славить Київ: «Він великий і сильно укріплений, був давніше прикрашений силою прекрасних церков і будинків, як громадських, так і приватних… Особливо славний прекрасний і величавий собор св.Софії, котрому нема рівного по величині і котрий побудований цісарем Володимиром за зразком катедри св.Софії в Царгороді» [Там же. – С.57].
У свідомості українського народу Київ завжди залишався важливим містом на шляху з Новгорода до Константинополя, «шляху з варягів у греки», «матір’ю міст руських», центром українських земель. Як візантійська мислительна традиція перенесла свого часу ознаки Єрусалима на Константинополь, так і середньовічна філософська думка перенесла на Київ ознаки Риму ще задовго до появи концепції Філофея «Москва – Третій Рим», бо вже в ХІ століття у «Слові про Закон і благодать» Іларіона він іменується «Третім Римом», засвідчуючи «золотий вік» Київської Русі за доби централізації держави Володимиром Великим та правління Ярослава Мудрого. «Саме тоді ніби втілювалося в життя пророцтво апостола Андрія: зводилися кафедральні собори (Десятинна церква, Софіївський собор), монастирські комплекси з кам’яними церквами Св.Георгія та Св.Ірини, виникали та ширились чернечі обителі» [«Цьолик Т. Давньоруський Київ як чинник цивілізаційної культурної ідентичності східного слов’янства // Образ міста в контексті історії, філософії, культури. Києвознавчі читання. – К., 2005. – C.29]. Історична традиція столиці Київської Русі, її героїчне минуле, архітектурні пам’ятки, сказання і билини, перекази і переклади сприяли тому, що народ беріг цю пам’ять протягом років різних випробувань, а міцніючі економічні й культурні зв’язки Києва з різними містами й землями утверджували це переконання.
Центром культурно-освітньої діяльності у Києві був Києво-Печерський монастир. Митрополит Іларіон писав: «Це серце культурної церковної праці для всієї України. Тут збиралися всі культурні сили України, і не тільки її, але й усього православного слов’янського Сходу, а то часом і чужоземців (наприклад, німці Інокентій Ґізель, Адам Зерніков та інші, та й митрополит Петро Могила українцем не був – був молдаванин). Києво-Печерський монастир зі своєю Могилянською колегією та найсильнішою в Україні друкарнею безумовно стали правдивим культурно-освітнім церковним центром для всього православного слов’янства» [Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Українська церква за час руїни (1657-1687) / Упор., автор передмови М.Тимошик. – К., 2006. – С.169-170].
Києво-Печерська лавра, і це справедливо, займає видатне місце серед монастирів Європи. Таке її місце зумовлене не лише історичною традицією, але і дійсним значенням монастиря в духовному житті народів, він став духовною топографією народної пам’яті, її сакральним місцем. Києво-Печерська лавра принесла народам духовне благо, яке перевершує внески інших монастирів. Аляйда Ассман пише: «Пам’ять про померлих має релігійний світський виміри, які можна протиставити один одному як «pietas» і «fama». Пієтет – це обов’язок нащадків вшановувати пам’ять померлого. Виказувати пієтет до померлого можуть лише інші, живі. Про фаму, тобто згадування як уславлення, до певної межі потурбуватися може кожна людина ще за життя. Фама – це світська форма самоувічнення, яка має багато спільного з самопрезентацією» [Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті. Пер. з нім. – К., 2012. – С.40, 440 с.]
Не дивно, що літописці, вчені, письменники як представники фами вписали імена засновників Києво-Печерської лаври не лише в свої твори, але і в пам’ять нащадків, зробивши їх учинки незабутніми, такими, що здатні сприйматися на відстані і спроможні впливати на ще не народжених адресатів у майбутньому. Фундатори Києво-Печерської лаври були першими ратаями на українському полі, першими працівниками на ниві культури і виховання народу у найширшому сенсі цього слова.
Пізніші монастирі уже мали перед собою взірець подвижницького життя і діяльності Києво-Печерської лаври, фаму, алегоричний образ, що панував над пам’яттю нащадків, бо «вища форма слави – це не храми слави й не пам’ятники, а втілена й одухотворена пам’ять, яка «духовно», а не матеріально» живе в кожному» [Там же.– С.51]
Цей приклад полегшував їхню працю особливо у моральному відношенні. Заслуга і слава Києво-Печерського монастиря набувала земного втілення, як скаже Мільтон, «у житті після життя» (a life beyond life), тобто в подальшому, надихала інших монахів у їхньому служінню суспільству, збуджувала й концентрувала їхню енергію, освітлювала їм шлях до досягнення високої мети їхнього покликання. «Всh позднhйшіе монастыри наши прославились своею замhчательною дhятельностью преимущественно въ какомъ-либо одному отношеніи: или учительномъ, или просвhтительномъ, или миссіонерскомъ, или церковно-общественномъ. Кіево-Печерская же Лавра, особенно въ древнhйшій періодъ своего существованія, была однако славна во всhх этихъ отношеніях» [Титов Ф. Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры и других святынь и достопримечательностей города Киева. – Киев, 1911. – С.12]. Вона була істинним осередком християнсько-просвітницького середовища українського народу і центром української освіченості. Києво-Печерська лавра сяєвом високих моральних подвигів, які явили перед народом її перші монахи, створила собі інститут, що заопікувався народною пам’яттю, став її засновником і гарантом, сприяв сходженню християнського сонця над землею св.Володимира. Завдяки винятковому становищу серед тодішніх монастирів і значенню, Києво-Печерська лавра глибоко і незаперечно вплинула не лише на тодішніх сучасників, але і на їх нащадків. Та велична духовна сила, яку явили перші монахи, кращі представники святої Київської Русі у підземному, печерному київському монастирі, нестримно приваблювала і тепер приваблює сотні тисяч людей на відвідування Києво-Печерської лаври, поклоніння її численним і дивовижним святиням, бо саме звідси «починається створення національної історії, конструювання колективної пам’яті, яка являє собою пошук загубленого в цій безодні минулого» [Ассман А. Простори спогаду.– С.61] Сила ця ані стала меншою, ані ослабла навіть у ті часи, коли зовнішній вигляд Києво-Печерської лаври тимчасово втратив свою первісну красу, коли монастирські храми і стіни лежали в руїнах, коли сама лавра разом із Києвом і всією Київською Руссю перебувала під чужим владарюванням, поховані подвижники тоді «залишилися невідомими не тому, що не мали здібностей до того, щоб бути великими, а тому, що не мали можливості в своєму оточенні для розвитку й реалізації цієї величі» [Ассман А. Простори спогаду.– С.66]. Навпаки ж, у періоди інтервенції слава і сила моральна сила принадності Києво-Печерської лаври сяяли для українського народу ще яскравіше і сильніше, ніж раніш: тоді вона була істинною призмою, в якій зійшлися кращі і сильніші промені народної віри, моральності й освіти. І це не романтична версія втраченого статусу, бо і нині Києво-Печерська лавра є славним і улюбленим серед монастирів місцем паломництва благочестивого народу. І Київ своє високе значення «українського Єрусалиму» утримує завдяки Києво-Печерській лаврі та її святиням.
Засновником Києво-Печерської лаври вважається преподобний Антоній, чернець середини ХІ століття. Він народився у містечку Васильові (нині Любеч Чернігівської області). Відвідав православний Схід, піднявся на Афонську гору, в одному із монастирів якої прийняв чернечий постриг. Повернувшись в Україну, преподобний Антоній задумав заснувати монастир на Дніпрових горах і для цього вибрав місце на високому березі Дніпра, за три верстви від Києва У літописі Руському читаємо: «І прийшов він на пагорб, де ото Ларіон викопав був печеру, і возлюбив місце се, і вселився в неї, і став молитися богові, зі слізьми говорячи: «Господи! Утверди мене в місці сьому, і хай буде на місці сьому благословення Святої гори і мойого ігумена, що мене постриг» [Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С.95-96].
Слава про подвиги преподобного Антонія поширювалася серед довколишнього населення і до нього почали приходити люди, готові до подвигів. Більше про це могло б розповісти «Житіє преподобного Антонія», написане Нестором, про цей твір дізнаємося з Києво-Печерського патерика, та в другій половині ХІІІ століття житіє було втрачене або ж знищене під час татарського нападу Едиґея на Печерський монастир в 1416 році.
Серед інших до преподобного Антонія прийшов (біля 1055-1056 рр.) преподобний Теодосій, який і став першим упорядником і будівничим Києво-Печерської лаври. Преподобний Теодосій народився в м.Васильові (нині Васильків Київської області). Коли був малим, то батьки його переселилися до Курська, де він провів дитинство і юність. Після смерті батька Теодосієм опікувалася мама, яка гаряче любила свого сина і хотіла побачити його спадкоємцем батьківського маєтку. Але сам Теодосій, за природними схильностями, прагнув самотності. Кілька разів намагався втекти з-під материнської опіки до Києва, та йому не вдавалося. Нарешті він таки добрався до Києва і явився до преподобного Антонія, який після деяких вагань прийняв його до свого братства. Між тим сам преподобний Антоній, який завжди шукав самотності і споглядального подвижницького життя, залишив первісну печеру, яка тепер мала вигляд підземного монастиря і подався на найближчу гору, де викопав для себе нову печеру. Невдовзі довкола нього утворилося невелике чернече братство, яке вело подвижницьке життя у печерах, відомих тепер під назвою ближніх або ж Антонієвих печер.
Над попереднім братством, яке залишилося в печерах, де раніше перебував Антоній і які відомі під назвою дальніх або Теодосієвих печер, преподобний Антоній поставив ігуменом Варлаама. Коли ж цього останнього князь Ізяслав перевів ігуменом до щойно відкритого Дмитрівського монастиря, то печерне братство вибрало, за згодою із пресвятим Антонієм, своїм ігуменом преподобного Теодосія. У цей час у монастирі було всього 20 монахів, які, за своїм походженням, належали до вищих верств суспільства. Преподобний Теодосій став приймати до монастиря і простих людей, лише б вони були прихильні до правдивого чернечого монастиря, і скоро зібралося біля ста монахів, запровадив у своєму монастирі строгий статут, на взірець грецького Студійського. Преподобний Теодосій із благословення преподобного Антонія і з дозволу великого князя Ізяслава переніс монастир на найближчу гору, де він зберігся і до сьогодні.
Останні свої турботи про упорядкованість Києво-Печерської лаври преподобні Антоній і Теодосій засвідчили тим, що в 1073 році заклали кам’яну церкву в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. У Літописі Русь кому читаємо: «Того ж року основана була церква Печерська (Успенський собор Києво-Печерської лаври. – Авт.) Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Теодосієм і єпископом юр’євським Михайлом» [Літопис Руський.– С.112]. В 1073 році помер преподобний Антоній, а 3 травня 1704 року помер і преподобний Теодосій. «А як настав шостий день і був він вельми слабий, прийшов до нього Святослав із сином своїм Глібом. І коли сиділи вони обидва у нього, сказав Йому Теодосій: «Осе одходжу я зі світу сього і ось передаю тобі монастир під нагляд, коли буде яке замішання в ньому. А ігуменство я поручаю Стефану, не давай його в обиду». І князь, поцілувавши його на прощання, обіцявся піклуватися монастирем, і пішов од нього… Теодосій же заповідав був братії положити себе в печері, де ото явив він труди многі, сказавши так: «Уночі похороніте тіло моє». Як вони і вчинили. Коли ж приспів вечір, уся братія, узявши тіло його, положила його в печері, провівши зі співами, і з свічами, достойно, на хвалу господу нашому Ісусу Христу» [Літопис Руський.. – С.114-115]. Нестор за ігуменства Никона Великого (1078-1088) написав «Житіє преподобного Теодосія Печерського», що лягло в основу Печерського патерика.
Облаштовували велику монастирську церкву Успіння Пресвятої Богородиці наступники Феодосія – ігумени печерські: Стефан, Никон та Йоанн. Будували її грецькі майстри, які привезли із собою й ікону Успіння Божої Матері, яка донині є величною святинею Києво-Печерської лаври. В 1077 році церква була збудована, хоча й не оздоблена. У такому вигляді вона залишалася до 1083 р, коли з’явилися грецькі майстри і почали прикрашати церкву мозаїкою, фресками та іконами. У написанні ікон для великої лаврської церкви брав участь і вихованець грецьких майстрів – преподобний Аліпій, іконописець. До 1089 року церкву завершили і 14 серпня 1089 року її освятив київський митрополит Йоанн. Із освяченням великої церкви завершилося первісне облаштування Києво-Печерської лаври.
Протягом своєї тривалої історії Києво-Печерська лавра ділила долю української церкви і українського народу, переживши багато важливих змін. У 1089-1240 роках вона, перебуваючи під захистом великих князів і користуючись любов’ю всього руського народу, продовжувала внутрішньо розвиватися й укріплюватися зовнішньо.
Ще князь Андрій Боголюбський у 1159 році видав Печерському монастирю грамоту на земельні маєтки, йому було надано право називатися архімандрією та лаврою. І хоча в 1590 році оригінальна княжа грамота згоріла й не залишилося від неї навіть офіційно засвідченої копії [Митрополит Евгений. Описание Киево-Печерской Лавры. – К., 1847. – С.42-47], Києво-Печерський монастир у роки різних колотнеч боронив свої привілеї і добивався їх підтвердження у королів і царів, ці привілеї підносили його на таку вершину, з якої він міг безпосередньо впливати на долю держави і зайняти належне місце в історії народу, не задовольняючись тимчасовою вигодою.
Блиск визначних культурних подій, що відбувалися в його стінах, розливав своє благодійне сяяння на епохи розквіту і занепаду, довіряючи народній гордості як священну заставу, як свою невід’ємну власність: 1) назву – лавра; 2) право бути ставропігією Царгородського патріарха; 3) вільні вибори архімандрита; 4) управління лаври собор із 12 (чи більше старців); 5) моральний обов’язок бути взірцем для менших монастирів та духовенства на приналежних до лаври землях. Це були невід’ємні складові української культури і на них виростало не одне покоління яскравих індивідуальностей, що розвивало і примножувало велич попередників, передаючи свої думки і почуття майбутнім нащадкам. Іван Огієнко писав: «Архімандрит Києво-Печерської лаври вважався першою особою по київськім митрополиті серед українського духовенства. Він мав свої високі літургічні привілеї: носив панагію, а при богослуженні зодягав митру з хрестом на ній і чорну мантію, а в руках мав жезло, благословляв обома руками, уживав дикирія й трикирія, під час херувимської пісні не виходив з вівтаря, але в царських вратах приймав св.дари і т.і. – цебто, при богослуженні архімандрит Києво-Печерської лаври мав права єпископа» [Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Українська церква за час руїни (1657-1687).– С.171].
За рахунок пожертвувань від князів і інших добродійників Києво-Печерська лавра придбала нерухомі маєтки. Засобів було достатньо і це давало їй повну можливість виявляти широку суспільну благодійність і у той же час облаштовуватися самій. Після 1106 року чернігівський князь Микола Святоша, постригшись у Києво-Печерській лаврі, влаштував у ній шпитальний монастир із церквою в ім’я Пресвятої Трійці; в 1108 році в Києво-Печерській лаврі була облаштована кам’яна трапезна; у другій половині ХІІ ст., монастир обнесено кам’яною стіною. Крім того, в 1109 році на цвинтарі великої церкви на південний захід поховано тіло княжни Євпраксіїї, доньки великого князя Всеволода Ярославича і над її прахом зведено дзвіницю. Але разом із тим, Києво-Печерська лавра, розділяючи долю Києва, пережила злигодні і руйнування унаслідок міжособних війн руських князів або ж нападів іноземних ворогів. Так, напр., 20 липня1096 року половці вторглися до монастиря, пограбували церкву і монастир. У 1240 році Батий цілковито зруйнував Києво-Печерську лавру, перетворивши її на руїни.
У 1240-1362 роках Києво-Печерська лавра перебувала у запустінні, як і сам Київ. Печерські монахи жили у довколишніх лісах і печерах, збираючись до монастиря тільки для богослужіння, яке провадилося у малому вцілілому храмі обителі.
Із переходом Києва, а з ним Києво-Печерської лаври під владу спершу великих князів литовських, а пізніше, після об’єднання Литви з Польщею в 1386 році польських королів, Києво-Печерська лавра стала потроху оговтуватися, облаштовуватися і повертати свій попередній внутрішній і зовнішній вигляд. Відновлювалася вона серед багатьох несприятливих обставин. Як і раніше, її продовжували руйнувати татари, напр., у 1399 і 1416 роках. У 1470 році велику церкву Богородиці Печерської Києво-Печерської лаври підняв із руїн київський князь Симеон Олелькович, епітафію на його надгробку наводить у «Тератургімі» Атанасій Кальнофойський. У 1480 році князь Юрій Гольшанський пожалував їй грамоту, яка підтвердила права Києво-Печерської лаври на володіння деякими землями.
Як ми вже згадували, 1 вересня 1482 року татарський хан Менглі-Ґірей пограбував Київ, а разом із ним і Києво-Печерську лавру, яка після того знову запустіла. У ХVI ст., завдяки виникнення на півдні України козацтва, яке взяло під свій захист Києво-Печерську лавру, остання знову почала поступово, хоч і повільно, відбудовуватися. Її матеріальне становище, особливо при багатих пожертвах благодійників із середовища західно-руських прихильників православ’я, було в цей час, можна сказати, задовільне.
Важливе значення мали зв’язки Києва з Військом Запорізьким. На початку ХVІІ століття козацтво виступало в ролі оборонця православної віри. Польща потребувала козацької допомоги у боротьбі із своїми сусідами: з Молдавією, у війні проти Швеції, а насамперед у планах щодо Московщини. На на чолі козацтва стояв здібний політичний, військовий і культурний діяч Петро Конашевич-Сагайдачний. Разом із запорожцями він уславився успішними морськими походами проти турків і татар, здобуттям їхніх міст в Криму (Каффи-Теодосії, Перекопу) та в Малій Азії, походами на Константинополь (1607-1617). Успіхи Сагайдачного у поборенні оттоманської агресії допомогли йому зайняти почесне місце в антитурецькій «Лізі Міліції Християнства» з центром у Західній Європі. Як гетьман (1614-1622) Петро Сагайдачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових козацьких формувань на регулярне військо. Серед козаків було запроваджено порядок, ієрархію і дисципліну, їхнє число збільшилося до 40 тисяч. Із суто військової формації Петро Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник державотворення. Задля цього він співпрацював з міщанством і культурними діячами, переніс осередок козацтва до Києва, разом «з усім військом Запорізьким» у 1618 році вписався до Київського Богоявленського братства. У 1620 році під протекцією Петра Сагайдачного патріарх Теофан відновив православну ієрархію, висвятивши на митрополита Йова Борецького і чотирьох єпископів Київської митрополії. Стосовно Польщі гетьман проводив помірковану політику. Він вимагав компенсації на церковно-релігійному напрямі і, в той же час, допомагав королевичу Володиславовичу у 1618 році у його облозі Москви, а в 1621 разом із польським військом зупинив під Хотином наступ турецького султана на Центральну Європу. Польща скористалася з козацької допомоги, але не виконала своїх зобов’язань. Крім того, після Хотинської битви більшість козаків виписано з реєстру, вони мусили йти працювати до польських панів.
Більше всього Києво-Печерська лавра терпіла від сваволі і втручання у її внутрішні справи то з боку польської, то російської держави. З цієї причини залишалося широке поле для всяких інтриг і боротьби за прибуткове місце архімандрита Києво-Печерської лаври, добивалися цього сану не через чернечу жертовність і бажання працювати на благо монастиря, а винятково через багатства. Тому серед архімандритів Києво-Печерської лаври у ХVI ст. були недостойні особи, що допускали безлад. Від кінця ХVI ст., коли в Західній Русі було введено церковну унію, почастішали спроби латино-уніатів перетягнути Києво-Печерську лавру на сторону унії. На щастя, у цей час місце архімандрита займають видатні релігійні діячі, борці за православ’я (напр., Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Петро Могила та інші), завдяки чому Києво-Печерська лавра стає світильником і оплотом православ’я у Західній Русі і центром боротьби за віру і руський народ. Таким напрямом діяльності Києво-Печерської лаври зумовлена поява у ній просвітницьких установ, на взірець друкарні, школи, так само, як і пожвавлення книговидавничої справи.
Києво-Печерська лавра дбала про збереження церковної ієрархії та авторитет «управлінського» персоналу, готуючи архієреїв, архімандритів та ігуменів для всієї України (і інших держав) і прищеплюючи їм риси взаємної корисності, а не відданості якомусь одному ієрарху. У Могилянській колегії вони отримували загальну й вищу богословську освіту, а в Печерському монастирі вони проходили «школу служіння Господу», навчалися аскетичного способу життя, готовності до послушання і смирення в умовах жорсткої дисципліни, невсипущого контролю і системи покарань, вдосконалювали свої чесноти. Тут їм прищелювали ідеал «апостольського життя» (vita apostolica), виховували у кожного любов до Бога як жертовність заради ближнього і відповідальність за спасіння всіх християнських душ. Освіченість і доброчесність києво-печерських монахів була добре знана як в Україні, так і за її межами.
Важливе місце у житті монахів займав культ святості. Головною святинею Києво-Печерської лаври була чудотворна ікона Успіння Пресвятої Богородиці, яка притягувала до себе тисячі людей з усіх куточків України, особливо 3 травня та 15 серпня, у день святкування ікони. З нею пов’язувалися різні чуда, що стосувалися актів милосердя, допомоги і винагороди, а також покари за необачні вчинки.
Києво-Печерський монастир завжди мав щедрих добродіїв та покровителів, які не жаліли свого майна на його оздобу. У «Тератургімі» Атанасія Кальнофойського перераховано 190 великих добродіїв лаври, які щедро жертвували їй свої маєтки або цінні речі.
В кінці ХVI століття Києво-Печерська лавра була залучена до боротьби з унією. Лавру хотів підпорядкувати собі київський митрополит Михайло Рагоза, щоб вона перейшла в унію. Києво-печерський архімандрит Никифор Тур не допустив цього. Безпосереднім наступником Тура на києво-печерській архімандрії став Єлисей Плетенецький. Він у 1595 році став архімандритом Лещинського монастиря і в цьому званні брав участь у Брестському соборі 1596 року. У 1599 році ченці Києво-Печерської лаври обрали його своїм архімандритом, і польський сейм у 1605 році утвердив його в цьому званні. Єлисей Плетенецький був архімандритом у лаврі протягом 25 років, аж до своєї смерті в 1624 році. З його ім’ям пов’язана активна культурно-релігійна діяльність Києво-Печерської лаври: він перетворив лавру на важливий культурно-релігійний центр, повернув втрачені маєтності, відновив ставропігію, відбудував печерські святині, звів гуртожиток для монахів, заснував науково-літературний гурток, запровадив книгодрукування і т.д.
Як ми вже підкреслювали, важливе значення Києво-Печерської лаври і її боротьбі за свою автономію і за православ’я мала й та обставина, що вона увесь цей час була патріаршою ставропігією, тобто перебувала під захистом константинопольського патріарха. Від 1654 року, після приєднання Малоросії до Московської держави, вона втрачає автономність і «працює» на Московську державу. Її архімандрити беруть діяльну участь у церковно-політичному житті Києва і всього Південно-Західного краю, який поступово фактично переходить під фактичну і юридичну владу Росії. Услід за підпорядкуванням київської митрополії московському патріархату і приєднанням Києва до Росії (в 1685-1686 рр.) Києво-Печерська лавра стає (в 1868 р.) «ставропігією» московського патріархату.
Протягом століття (1687-1686 рр.) вона живе під управліням своїх архімандритів, які вибирала, за винятком окремих випадків (напр., Йосифа Оранського) братія, залежна від влади московського патріарха і його місцеблюстителя, а також Святого Синоду. Незважаючи на те, що в цей час вона пережила кілька пожеж, особливо пожежа 1718 року, коли всі храми і споруди (крім Троїцької церкви на святих воротах), давні грамоти, цінності, ікони, багата бібліотека і архів згоріли в огні. Києво-Печерська лавра протягом ХVIII ст. оновилася, облаштувалася, прикрасилася і значно збільшила свої маєтки і засоби.
У 1786 році Києво-Печерська лавра переведена на штатне становище, коли багато маєтків було відібрано в казну і підпорядкована київському митрополиту, який отримав звання священноархімандрита Києво-Печерської лаври.
Звісно, найвеличнішими святинями Києво-Печерської лаври є її храми, зокрема Соборна церква Успіння Пресвятої Богодиці, або велика церква. Її збудували грецькі майстри у візантійському стилі. У 1470 і 1722-1729 роках вона була відбудована, хоча із дотриманням первісного плану, та все ж фасад дещо змінили, особливо карнизи, фронтони і глави на куполах. До первісної церкви приросли прибудови із північної і південної сторони. У 1879-1880 роках церква зазнала капітального ремонту, а в 1890-их роках особливо всередині. Крім головного Успенського престолу, у ній з’явилися й інші. Зокрема, внизу – Михайлівський, Богословський, Трисвятительний, Стефанівський і Предтеченський (у південно-західному куті); угорі – Андріївський, Преображенський, Антонієвський і Теодосіївський. У великій же церкві Києво-Печерської лаври знаходяться ікона Пресвятої Богородиці, Ігоревої, бо перед нею молився князь Ігор Ольгович перед тим, як його вбили кияни в 1147 році, і святі мощі в особливих раках: св. князя Володимира (голова), святого митрополита Михайла, преподобного Теодосія (під спудом), усіх печерних угодників (частини) і архідиякона Стефана; під настилом у Стефанівському окресі (приделе) лежить нетлінне тіло митрополита тобольського Павла (Конюскевича), а під настилом головного (середнього) храму поховано тіла деяких архімандритів Києво-Печерської лаври і князів покровителів, на цвинтарі біля церкви також поховано тіла багатьох архімандритів і знаменитих людей.
Трапезна в ім’я преподобного Антонія і Теодосія церква, що поряд з великою церквою, по праву сторону, побудована в 1893-1895 роках на місці Петропавлівської, первісно зведеної ще в до монгольський період, і відновленої в 1720 році; на початку ХХ століття ця церква всередині розписана живописом; поряд з нею в одному приміщенні, міститься братська трапезна, художньо розсипана.
При митрополичому будинку знаходиться церква в ім’я Михайла першого київського митрополита, на початку ХХ століття перебудована на місці попередньої в 1840 році в одноярусному приміщенні, що примикає до будинку настоятеля, до того часу вона була парадною їдальнею на великі свята Києво-Печерської лаври.
Розташування храмів покликане провести глядача кроками історії, створити панорамний огляд розмаїття епох як єдиного цілого історії. І тут кожен храм стає простором пам’яті, як, наприклад, Троїцька церква на святих воротах, яка була збудована в домонгольський період і яку відновив гетьман Іван Мазепа в кінці ХVII ст.; особливо прекрасний іконопис цієї церкви, який є оригінальним пам’ятником південноруського церковного розпису початку ХVIIІ ст.
Увічнює тодішню сучасність і Миколаївська церква в так званому шпитальному монастирі, відомому ще з домонгольського періоду, вона розташована на північно-західному куті лаврської садиби, була збудована у ХVIIІ ст.; у ній знаходяться шановані давні ікони святого Миколая і великомучениці Варвари.
Інвентаризація топографії історії неможлива без інших храмів. Шпитальна церква в ім’я ікони Божої Матері «Угамуй мої печалі» знаходиться над згаданою Миколаївською церквою і збудована в 1861 році на другому поверсі колишньої споруди, відомої з 1860 року. Церква в ім’я всіх святих на так званих економічних воротах Києво-Печерської лаври збудована в 1698 році гетьманом Іваном Мазепою. Церква в ім’я ікони Божої матері Всіх скорботних Радості збудована в 1865 році на верхньому поверсі кам’яного будинку («странноприимного») шпиталю, яка знаходиться за огорожею Києво-Печерської лаври, у дворі. Хрестовоздвижденська церква над входом у ближні печери збудована в 1700 році. Церква в ім’я всіх печерських преподобних збудована в 1830 році у новій галереї, що веде до Хрестовоздвиженської галереї. Стрітенська церква, дерев’яна, при келії блюстителя ближніх печер, збудована в 1854 році. Антоніївська, Введенська і Варлаамська церкви, що знаходяться під землею у ближніх печерах, при чому перші дві з них були облаштовані ще в до монгольський період, а останні в 1691 році київським митрополитом Варлаамом Ясинським, колишнім архімандритом Києво-Печерської лаври. Різдвяно-Богородична церква, яку збудував у 1696 р. київський полковник Костянтин Мокієвський на вершині гори, при дальніх печерах, на місці дерев’яної церкви, відомої ще з до монгольського періоду.
Вимір часу та простору, національної історії й території зведені докупи у межах єдиного ландшафту національної пам’яті, яким є ближні та дальні печери. Церква в ім’я зачаття св.Анни, збудована в 1809-1811 роках над входом у дальні печери, на місці попередньої Зачатіївської церкви, відомої з 1679 року, Благовіщенська, Христовоздвиженська і Теодосіївська церкви, збудовані, можливо, ще в домонгольський період.
Величною достопам’ятністю Києво-Печерської лаври, яку благоговійно шанує український народ через те, що тут спочивають мощі печерських угодників, є ближні і дальні печери. Походження їх відоме. Київські печери влаштовані, подібно до лабіринту, настільки різноманітно і складно, що людині, незнайомій із їх розташуванням, дуже складно буде знайти вихід без досвідченого провідника. Печери ці не є витвором природи, це справа рук давніх печерських подвижників, тіла яких протягом кількох століть спочивають тут нетлінними. Київські печери з давнього часу дивовижно впливали на їх відвідувачів. Тому вони часто бували предметом полеміки між православними і латино-уніатами.
Головним предметом полеміки служило нетління мощей у київських печерах. Причина цього – не якість ґрунту; печерські угодники удостоєні нетління за святість свого життя і особливу любов до Бога [Огієнко І. (Митрополит Іларіон).– С.169-170].
Розпочате преподобними Антонієм і Теодосієм подвижництво продовжувалося після них упродовж кількох століть. Печерські подвижники зовсім не були «печерними людьми», як думають інші. Навпаки, печерські подвижники були носіями і втілювачами начал вищої моральної досконалості, виразниками перемоги духа над плоттю. Печерне подвижництво зовсім не було нічого неробленням; навпаки, воно було вираженням і плодом великого напруження сильної, високої і чистої релігійно-моральної життєдіяльності, зміст якої складали: постійна молитва, строгий піст, виснажлива тілесна праця і безперервна боротьба духу зі злом і пристрастями.
Від давнього часу, коли київський печерний монастир було виведено на поверхню землі і перенесено на теперішнє місце, київські печери стали кладовищем монахів. Протягом восьми століть, унаслідок землетрусів і інших причин, київські печери зазнали певних змін, але у більшій своїй частині вони збереглися до наших днів у майже первісному своєму вигляді. У київських печерах, доведених до нинішнього вигляду завдяки турботам митрополитів – Петра Могили, Євгенія Болховитинова та ін., крім перерахованих церков, знаходяться в особливих нішах, розташованих по обидві сторони підземних коридорів, святі мощі печерних угодників. У ближчих печерах спочивають мощі 73 святих угодників і 30 митроточивих глав, у дальних печерах – мощі 45 святих угодників і також 20 мироточивих глав.
Ризниця Києво-Печерської лаври розташована у південно-західному куті великої лаврської церкви, в особливому відділенні. У ній зберігаються давні речі церковного начиння і дорогоцінності, пожертвувані Києво-Печерській лаврі у різний час князями, царями і царицями, імператорами, українськими гетьманами, вельможами і духовними особами. Тут зібрано і збережено багато цінних євангелій, хрестів, чаш, панагій, сакосів, риз, митр, архієрейських жезлів та інших речей. Найдавнішими речами у лаврській дзвіниці є рукописне євангеліє і кадильниця з ХVI ст., а всі інші речі стосуються ХVIІ ст. і ХVIІІ ст.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.