Николишин Ю. Звідки росте борода: мала проза. Львів: Апріорі. 2020. – 272 с.
1. Раптова містичність
Про появу цієї книги вперше взнав від письменниці Ольги Яворської. А після цього відбулося якесь містичне дійство. Через кілька днів прочитав про неї у жартівливій рубриці однієї з тернопільських газет, яку веде знайомий літератор. Чесно кажучи, не придав особливого значення співпадінню, бо й раніше збіги траплялися.
Та газетна інформація, очевидно, носила у собі містичний імпульс. Бо того ж дня, коли вона з’явилася перед моїми очима, з відділення «Нової пошти»повідомили, що мене чекає відправлення. І яким було здивування, коли у ньому виявився ошатний томик з назвою «Звідки росте борода». Себто видання, про яке вже чув і захотів прочитати, хоча у моїй книгозбірні цікавої лектури вистачає (принаймі так вважаю).
Заінтригований читацькою несподіванкою (гадаю, що збіги одного дня заслуговують на таке означення) взявся за ознайомлення з книжковою новинкою.
Вглибився в літеросплетення і знову подумав про продовження містики. Від знайомих письмаків чув про есеї та велику прозу Юрія Николишина, навіть читав деякі літературно-критичні публікації про нього. (Завдяки, славному книгорозповсюдженню деякі поціновувачі красного письменства, на жаль, мусять обходитись і цим).
А тут коротка проза. Ще й гумором приперчена. Товсте видання «проковтнув» за кілька годин. Не пожалкував, бо тексти сподобалися. Чи не тому, що й сам тяжію до словозакарбовування реальності? Хіба не містика?
2. Жанрові заморочки
Написавши про містику свого знайомства з друком, вирішив відразу взяти «містичного бика за роги». І насамперед зосередився на питанні про жанрову приналежність написаного.
Чи не тому, що плутанина тут є можливою? Скажімо, одна поважна пані йменує ці писання гуморесками. Дещо обережнішою у визначенні є авторка передмови письменниця Ніна Бічуя, яка так і не спромоглася охрестити кумедні історії від Юрія Николишина одним словом.
Чому воно так? Як на мене, то, «винуватим» є сам автор. Не всі тексти однозначно можна назвати гуморесками чи усмішками (визначення від Остапа Вишні) через насичення словосполук прямолінійною публіцистичністю.
Та водномить не вважаю її письменницькою вадою. Бо явище є далеким від одновимірності. Можемо злитися з сьогоднішньої точки зору. Але давайте подивимося на ситуацію з іншо,, дзвіниці». Скажімо, книгу взяв у руки читач через 20 чи 50 років. Та йому оті публіцистичні відступи, безсумнівно ,стануть неоціненним скарбом у пізнанні проминулого!
За прикладами далеко ходити не треба. Приміром, у творі «Косоокі боги» чимало уваги приділено описам звичок деяких бізнесменів, як варті іронічних насміхів. Екскурси у звички людей можна відшукати також у текстах «Його жінка – англійська королева» і «Царівна». (Зауважу лише одне – написане має своє промовляння через призму кумедності, але воно більше виграло б завдяки лапідарності та смішнішому слововираженню, хоча останнє може носити на собі познаку суб’єктивізму сприймача літеро сплетень).
Та давайте на цьому крапкувати з майбутністю уявлень. Життя ще покаже як воно буде. Неодмінно. Ще раз поставить питання про жанрові різновиди. То що ж перед нами? Сумнівно, що хтось означить це одним словом. Автор цих нотаток , приміром, намагається шукати сенс між гуморескою чи усмішкою та бувальщиною. Бо мені здається, що тут є доречність. Адже різниця між ними є малопомітною. Гумор означує обидва підвиди малої прози, але для першого характерною ознакою буде узагальнення, а для бувальщини – обов’язковість адресності.
Зрештою, автор і сам не відкидає того, що його кумедні історії мають адресата. А щодо жанрового означення, то голови хай ламають літературознавці. Головне, що пишеться і словосполуки знаходять читачів без заморочок.
3. Львівський вимір
Немає нічого дивного у тому, що прозаїки у своїх писаннях передусім відштовхуються від реалій місцини, з якою пов’язав своє життя. Знання теми. А творчий індивідуалізм у купі з присутністю місцевого колориту творить своєрідну вибухову суміш.
Очевидно, саме від цього й відштовхувався Юрій Николишин, пишучи свою «бородату» книгу, бо видання має помітну львівську барву, що мені дуже подобається. ( Не приховую, що з пієтетом ставлюся до такої львівської продукції. І не хочу інакшості. Бо говорить у мені те, що сам колись студіював у княжому місті і з тих пір бережу у серці теплі спомини про нього).
Але не думаю, що в цьому є щось погане. Адже пишу лише про те, що сподобалося і слова-зернини з книги «Звідки росте борода» впали у благодатний грунт.
Мною вже мовлено про львівськість кумендних історій. Правда, це не означає, що їх не можна поділити ще за кількома принципами. Насамперед за географічним і часовим. А ще кидається у вічі те, що більшість оповідок (можна начепити на них такий ярлик) має адресата, а деякі твори пройняті безособовістю. Впадає у вічі ще один нюансик: батярськість і інтелегентність написаного.
Хоча б побіжно деталізую ці узагальнення. І спершу, зрозуміло, згадаю про географічність. Не секрет, що дія «Таланту не проп’єш» могла відбутися тільки у Львові. Таке враження складається тому, що твір має яскраві львівські ознаки. А в текстах «В поліції» і «Очі єнота» зображено пригоди львів’ян поза містом. Ще один нюансик «Відпочивальня» оповідає про випадок на Хмельниччині. Але не назвав би його інородним тілом. По-перше, про трафунок розказано з львівським шармом, по-друге – .це писання львів’янина.
Пірнемо й у море часової непростості. Якщо більшість текстів має на собі ореол сьогочасся , то цього не скажеш про «Натурницю з Нью-Йорка», бо йдеться про кумедну історію з художником Борисом Пачовським після другої світової війни.
Тепер про адресність і безадресність. Якщо читаєш «Звідки росте борода», то про них обов’язково думаєш. І тоді, констатуєш, що «Акант» і «Фашист» стосуються конкретних особистостей, а твори «Вже в третю кишеню залажу» і «Приїздіть забрати маму» позбавлені цієї ознаки.
Батярські жарти – особливість «Рудої розкішниці». Простакуватий хлопський гумор по-своєму освітлює «Повільну Настю». А в творі «Ви мені про життя розказуйте» теж має у собі хлопскість. І поряд з ними «Львівська феєрія» ,де отієї простості немає. Не помічається вона і в тексті «Ви ще до мене повернетесь». Натомість (замість і простакуватості) промовляє інтелігентність. Інтелігентність у львівському вимірі.
4. Продовження теми
Хочеться продовжити тему про львівськість. Бо перечитав уже написане і зрозумів, що за кадром залишилося ще кілька вельми важливих питань. (Вважаю, що вони є дуже важливими про оцінюванні книги «Звідки росте борода»).
Розумію, звісно, що тут може говорити суб’єктивізм. Але… Погляньмо на реальність. Можуть (й існують!) літературознавчі критерії розмірковувань про певний твір. Та кожен, звісно, обирає те, що йому ближче до душі. Так, зосібно, є і у даному випадкові.
Виходжу перш за все з того, що про деякі історії вже чув раніше. Наприклад ,в романі одного львівського письменника використано історію з вовчим жиром для пам’ятника «вождеві світового пролетаріату». Та не вважаю це літературним запозиченням. Вже хоча б тому, що Юрій Николишин вніс ясність у це питання.
Раніше також чув історію про бабцю, яка ніби спала з Франком. Вже точно не пам’ятаю від кого. І те, що прозаїк оприлюднив почуте, заслуговує похвали. (Чому так думаю? Вплині часу не повинно зникнути те, що заслуговує на увагу).
До речі, ці дві історії ставлять непросте питання. В книзі використано не лише історії, до яких мав дотичність автор. Я навіть сказав би, що переважають випадки з іншими людьми. І не маю наміру дорікати йому за це.
Зрештою, дебют Юрія Николишина в новій іпостасі показав ще й наступне. «Звідки росте борода» показав автора з несподіваного боку. Але за великим рахунком припадання до веселості не є чимось новим для нього. Досить, мабуть, згадати про деякі комічні колізії у більших за обсягом творах «Бота-Фікс» та «Там де живе душа. Ель-Сільбо Канар». Своєрідна флюЇдність львівської гумористики.
5. Нюансики виражальності
Зрозуміло, що кожен літературний твір (залежно від жанру) має свої критерії оцінювання. Це – аксіома. Та непорушним є і те, що можна вважати спільним. Будь-який текст втрачає привабливість, якщо у ньому немає ознак письменницької індивідуальності. А її неможливо досягнути, якщо не користуватися метафорами, порівняннями та епітетами.
І тут на авансцену виходить метафоричність мислення. Хто і що не казав би, а вона таки є помітною у фразах типу «ієрогліфом-індиком скубає мозок», «море стало на коліна», «рубають буквою закону». (Оскільки такі вдатності стають зримими при вчитуванні у тексти, то раджу всім ліпше дізнатися «Звідки росте борода»).
Напевно, до цього прийому слів вдатися читальникам і тоді, коли сприймання доторкається до порівнянь. Звісно, тут переважають взірці літературного тропу, в яких автор використовує сполучники на зразок «як», «мов», «наче», «ніби»: «червоний як вечірня заграва», «його борода ніби запалилася вогнем», «чоловіки поводилися так, немов вони ніби самі демонстрували своє достоїнство». Цю порівняльну гарноту увиразняють і тропи без сполучників: « пані Галя – масажистка від Бога», «козяче молоко – чудодійний напій ще античних богів», «Володимир – яскравий приклад, коли фізики стають ліриками». А іноді гуморист суміщає ці підвиди порівнянь: «реалізм – немов серпом відтяла Катя», «розчин з лінзами пішов, як по маслу – проте світ так і не розвиднився», «вчепився, як кліщ – так називають тих, які чіпляються до добропорядних дівчат».
Цікавинки носять у собі й епітети. Тут, либонь, слід почати з того, що взірці цього тропу є не тільки у текстах, а й у заголовках кумедних придибенцій. Але останні не розглядав би під одним кутом. Бо все бачиться через двоїну. «Зимовий сюжет», «Собачий нюх», «Місячна ніч» – відображення звичайності. А от «Шарм шарму», «Бібліотека безхатченків», «Очі єнота» – вияв неординарності. І тільки через цю призму дивишся на текстові знахідки від автора: «шлейф свого духу»,» амплітуда вередливості», «поле власної недолугості»…
6. Ще одне продовження
Раніше йшлося про виражальність через літературні тропи, бо доцільність такого кроку підказує життєплин. Та це немає означати, що поза полем уваги залишаться інші важливості. Адже без них картина виражальності виглядатиме дещо викривленою. Тому й бачу потребу зробити акценти на фразеології, пейзажності, діалогічності.
З книги видно, що автор є вмілим плавцем у фразеологічному морі. В цьому неважко переконатися, читаючи заголовки історій: «На кожного собаку приходить свій час», «Хукай – не хукай, а розуму не прибуде», «Повільна Настя». Може, через це і не дивуєшся, коли усталені словосполуки зринають у текстах: «Час замітати сліди», «Пилип з конопель», «Продірявився дах».
Хоч і дуже рідко, але в книзі можна зустріти випадки живописання словом: «Місячна доріжка завжди вабить пробігтися по ній у безвість» («Місячна ніч»), «Від реготу аж луснуло у трамваї, на шибках заблискотіло безліч зайчат, що сонячно усміхались до малого» («Поїдемо зайцями»), «Ліси листопадово оголилися й стали пустими, як душа без надії» («Тато на полюванні»).
Про що мовить пейзажність у кумедних історіях львівського автора? Та про те, що живописання словом є дуже потрібним для гумористики. Як продовження традицій, які вже набув цей вид малої прози. (Згадаймо хоча б про «Вишневі усмішки» Остапа Вишні). Тільки користуватися таким словесним живописанням треба обережно, бо надмір може зашкодити. Як і зловживання діалогічністю.
7. Про слововияви окремішньо
А хіба книги не робить цікавішою слововиявність – одна зі складових виражальності. Про це починаєш все більше замислюватися, коли читаєш цю книгу.
Візьмемо хоча б таке. Над нами все помітніше висне примарисько уніфікації, що не є дивовиною на тлі уніфікації й використання неологізмів чи натяків на них ошляхетнює книгу. До таких вдатностей, зокрема, зарахував би «доларобоязнь», «відпочивальня» (хоч іноді це розкішне слівце й відносять до рідковживаних) «повностоліття»…
Заслуговує на увагу й припадання до рідковживаностей та діалектизмів. Щодо перших то вони є неоднозначними. Часто-густо рідковживаність наслідок вузькопрофесійного вживання окремих слів: «асиметрична», «загубленець». А є й буквотвори, які рідко уздриш і у поезомові: «духоправи», «харизманутка». Двоїна є характерною і для діалектизмів. З одного боку бачимо літеросплетення, які народилися в якомусь одному регіоні, але є зрозумілими й для інших: «фест», «ціхо», «видко». Але водночас снують й слова, які ще не набули такого поширення: «ремонтери», «огарбузився», «дивисі».
Словошукання говорять про нелінивість душі автора. Але «ляпи» все ж мають місце. Гадаю, що замість «сундук», «бабулю» доцільніше було б вжити «скриню» чи «бабуню». Або таке. В одній із кумедних історій прозаїк використовує слово «ринок», а з іншої перед нами постає «базар». Хоча тут, напевно, є і редакторсько-коректорська вина.
Промовляння майбутності
Мовлене у попередньому абзаці легко усунути при перевиданні. Не сумніваюся, що воно буде. Як і потік нових кумедних історій від Юрія Николишина.
Закралася і ще одна думка. А чи не постане перед нами роман кумедних історій? Чому б ні? Адже вже маємо роман земляцьких бувалиць «Жванчик» Володимира Бабляка, де гумор знайшов своє відображення.
Підштовхування до пошуку форми? А чому б і ні? Шукання не є чимось чужим для львівського письменника. Його «Бота-Фікс» – роман есеїв. Можливо, й варто продовжити?
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині