До десятого класу дівчинка з покутського містечка Заболотів Снятинського району Марійка Порох вагалася, куди піти вчитися: на філолога чи вчителя англійської мови. Завжди була переконана у своїй «гуманітарній схильності». Згодом ота любов до слова таки проявила себе, але уже стала захопленням на вільний від роботи медичної сестри Косівської ЦРЛ і домашніх справ час.
Перед закінченням школи дівчина змінила думку і вирішила піти в медичне училище. Хоча Коломия ближче до Заболотова, чула гарні відгуки саме про Івано-Франківське училище, та й знайомих в обласному центрі мала – це вплинуло на вибір місця навчання. Вдячна викладачам і за теоретичні знання, і за можливість на власні очі бачити різні патології і власними руками виконувати медсестринські маніпуляції. І навіть самій відчути себе в якості пацієнта.
– Після підшкірної ін’єкції в мене зробився абсцес, і я ніяк не могла зважитись, щоб піти його розкрити, – розповідає про випадок на занятті з хірургії у Ірини Владиславівни Свйонтек. – Але на практичному занятті я таки розповіла викладачці про свою проблему. Вона розказала студентам про те, що абсцес може дати серйозні наслідки, підтримала мене і тут же сказала лягати на операційну кушетку. Я так довіряла Ірині Владиславівні, що в мене враз кудись зник страх. Після мініоперації я щоденно ходила на перев’язки і старанно дотримувалась порад свого хірурга.
Через 45 років Марія Порох описала цей епізод, підготувавши для журналу «Гражда» розповідь про свою викладачку хірургії, а також відому майстриню, авторку книг про гуцульську і покутську вишивку. На жаль, Ірина Владиславівна не змогла прочитати цей нарис, бо, як повідомив редактор журналу, саме 7 березня 2018 року, коли матеріал надійшов у редакцію, Ірина Свйонтек відійшла у засвіти.
Висловлюючи їй вдячність від імені 6-ої медсестринської групи Івано-Франківського медичного училища № 1 (43 випуск, 1974 рік), авторка допису ніби передавала земний уклін усім викладачам, які щедро ділилися знаннями і досвідом, любов’я до свого фаху і небайдужістю до майбутнього України.
– Все при навчанні викладалося в доступній формі і всім цим ми змогли скористатися у своїй наступній роботі, – підсумовує Марія Юріївна.
Уявляла себе дитячим доктором. Але не склалося. Вступала в Київський медичний інститут, не пройшла за конкурсом – і закинула, більше спроб вступу не було.
А от перше робоче місце після закінчення училища і направлення в Косівський район таки було пов’язане з педіатрією – патронажна медсестра дитячої лікарні. Через п’ять років обставини склалися так, що пішла старшою медсестрою дитячого садка «Сонечко» у Косові, хоча з патронажу її не хотіли відпускати. У 1985 році повернулася в Косівську центральну районну лікарню, але уже медсестрою фізіотерапевтичного відділення, 15 років була старшою медсестрою цього відділення. Вважає, що в медицині кожна робота і кожний структурний підрозділ є важливими.
– Це додатковий відділ, необхідний для реабілітації, – розповідає про фізіотерапію. – Тут масажі, фізпроцедури, все, що доповнює терапевтичне лікування захворювань. Свою роботу я любила, навчала молодих На базі нашого відділення проходили курси з фізіотерапії медсестри з різних амбулаторій. Старалася показати їм якнайбільше.
Старшою медсестрою відділення Марія Порох стала у 1991 році. Становлення незалежності України відчувалося навіть у тому, що діловодство переводилося на українську мову. Саме Марія Юріївна (проявилася «гуманітарна схильність», любов до філології) перекладала з російської на українську інструкції з техніки безпеки, по апаратурі, реферати на різну медичну тематику. І це не лише для свого відділення, а й перші інструкції українською мовою для усієї лікарні.
Увесь час роботи в ЦРЛ Марія Порох була профгрупоргом. Член Косівської районної організації «Просвіта». В останні роки долучилася до роботи Клубу інтелігенції імені Ігоря Пелипейка, який діє при районній бібліотеці. На зібраннях говорять про визначних людей Гуцульщини і України, проводиться презентація книг, виставки творчих доробків косівських майстрів. З просвітянами і членкинями Союзу українок їздили з концертами в Уторопи на батьківщину Тараса Мельничука, в Тюдів, брали участь в різних фестивалях і дійствах.
Про такі заходи Марія Порох згодом розповідала в періодичній пресі, ще й ілюструвала власними світлинами, бо здавна захоплюється фотографією. Пише також відгуки на прочитані книги. Та найбільше в її творчому доробку статей в періодичній пресі про відомих людей Гуцульщини. Друкуватись почала з 1972 року в газетах «Прикарпатська правда» та «Радянська Гуцульщина» (м. Косів). А згодом цей перелік значно розширився – від прикарпатських обласних і районних газет («Галичина», «Гуцульський край», «Галицький кореспондент»), до освітянських («Слово Просвіти» м. Київ, «Галицька Просвіта» м. Івано-Франківськ), до періодичних видань Буковини, Тернопільщини, Рівненщини і до заокеанських газет «Свобода» та «Час і події», а також журналів «Гуцули і Гуцульщина», «Народне мистецтво», «Гражда», «Перевал» та інших.
Писала ще в училищі, але особливо активно взялася за перо останні чотири-п’ять років. Коли за рік 15-20 публікацій – це достатньо вагома цифра.
– І робота, і Майдан, і сімейні обставини – все щось дає поштовх до писання, – зазначає Марія Порох. – Все життя любила писати, цікавих людей багато довкола.
Серед цих публікацій є і розповіді про колег-медиків. Приміром, про кваліфікованого педіатра Валентину Вадимівну Дяк, яка два десятки років очолює дитяче відділення у Косові. Чи про Оксану Михайлівну Шкромиду, лікаря-невропатолога, яка більш як півстоліття відпрацювала в Косівській ЦРЛ. Була також розповідь про тих, хто медичну працю поєднує з творчістю, пише вірші. Це Стефанія Біла, Олександра Басиста-Кіт (Олеся Долянська), Ольга Медвідь-Кундюк, у творах яких оспівується любов до матері, до Батьківщини, до рідного краю, відчуття гордості за причетність до найповажнішої у світі професії медика. А доньку лікаря дитячого відділу інтенсивної терапії Галини Литвиненко-Бричкової Вікторію Абу-Кадум доля закинула в далеку мусульманську країну Йорданію, її поетичну збірку «Птахом перелітним» українською мовою видано в Йорданії за сприяння Міністерства закордонних справ України та підтримки Посольства України – про це теж Марія Порох розповіла землякам. Як і про свою викладачку хірургії в Івано-Франківському медичному училищі Ірину Свйонтек, яка упродовж 47 років збирала і опрацьовувала матеріали про українську вишивку, видала кілька фотоальбомів, сама була членом Національної спілки майстрів народного мистецтва.
Марія Юріївна Порох тішиться, що і її діти дотичні до світу творчості і мистецтва. Син Юрій є майстром з обробки шкіри, працює в Косівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, невістка – молода художниця і фотомитець Наталя Юрова, учасниця багатьох виставок і конкурсів. Обоє закохані в мистецтво, в Карпати, куди часто вирушають за натхненням і позитивною енергетикою.
Відколи народився довгоочікуваний внучок Ілюща, Марія Юріївна почала складати маленькі віршики про нього. Сфотографує дитину, підпише два-три рядки – буде пам’ять. А для тих, про кого писала вона у різних виданнях, її розповіді теж стануть гарною пам’яттю.
Галина Добош.
.
Галина Добош — заслужений журналіст України, Лавреат обласної журналістської премії імені Богдана Бойка, міської премії імені Івана Франка.
Працювала редактором в медичних газетах “Медик Прикарпаття”, “Колега”, була власкором газети “Ваше здоров’я”. З 2001 по 2018 рік працювала на обласному радіо.
Наразі пише добірку до сайту коледжу. Розповіді присвячені 80-річчю коледжу і 30-річчю незалежності України. Цікаво писати, бо є медсестри з різних напрямів, є співочі, різні за віком.