Мистецтво – автобіографія душі.
Олесь Воля
Пишемо не тоді, коли записуємо слова, а коли думаємо й страждаємо, – повідує Олесь Воля у художньо-публіцистичній книзі «Крізь терни», яка щойно побачила світ; понад те – називає письменництво серед найтрагічніших занять людських. Твердження для когось, може, й категоричне, але не для мене, бо не з чуток знаю про стежки-дороги свого побратима. Крута мистецька гора, зійти на неї до снаги тим, хто готовий, крім творчих болінь, терпіти нерозуміння й образи ближніх щодо характеру та здібностей; інші нехай знайдуть собі заняття комфортніше, аніж література.
Ще одна, також вистраждана, гадка Олеся Волі – про те, що красивими фразами й надто закучерявленими метафорами письменництво більше служить брехні, аніж правді. Безкомпромісний його погляд на мистецтво слова, а на запитання, що, крім іскри Божої, повинні мати юні таланти, митець украй драматичного світобачення наголошує: насамперед мужність; без неї «вас затруть, зганьблять і люто знищать».
– Найболючіші випробування – саме тоді, коли зостаєшся наодинці з сумнівами, зневірою, болем, зневагою нездар, пекучою любов’ю до матері України, – пояснює свою точку зору в одному з діалогів книги. – Вистачить сили не зламатися перед вовчим оскалом гуртоправів, лжепатріотів і псевдотворців, – збережете себе для святої правди; не вистачить – ніхто тому не вина, що ви слабкодухий і хиткий…
Не ставши л ю д и н о ю, в письменники не виб’єшся, – з висоти свого досвіду напучує він молодь, додаючи, що серйозні літератори кожний наступний твір пишуть як перший і останній; що, зрештою, книги мають бути схожими на свого автора. Інакше – хто і як їх писав, чи відчуває читач серцебиття та плин думок письменника, чи вгадує за рядками тексту його життєвий і духовний досвід?.. Мистецтво – фортеця, штурмують її тисячі, і якщо бодай небагатьом вдасться заволодіти нею – також добре. Буває й так: пишеш про себе, а читачеві здається, – про нього: варіант не з гірших. Бо існують у письменницькому середовищі й випадкові люди, й геть неприйнятні для Олеся Волі марнославці, котрі не засвідчують вірність слову, зате над усе прагнуть шани, всілякого лауреатства. Отож є різні літератори, як і книжки, ними оприлюднені, різні їхні шляхи в літературу.
Хтось мчить до слави, до зірок,
його ж доземне вабить небо –
не відступитися й на крок,
крізь терни літ йдучи до себе.
Ці рядки вихопились у мене після прочитання книги «Крізь терни», яку Воля надіслав поштою зі свого помешкання на столичних Позняках. Я одержав її в замісті, де, як і мільйони співвітчизників, змушений перебувати у так званій самоізоляції через COVID-19. Телефоном подякував Олесеві за подарунок, відзначив, зокрема, влучну назву видання, що увібрало в себе різночасові оповіді, пов’язані з його планидою, і не лише письменницькою. «Хіба ж не правда? Ідемо крізь терни, гулі й синці набиваючи, йдемо до світу, а найперше – до самих себе…» – почув у відповідь.
Попри пандемію й усіляку іншу, зосібно – матеріальну скруту, попри ворохобність і непередбачуваність доби, одна за одною з’являються книги митця, котрому з несприятливими обставинами легше боротись, аніж погоджуватися чи пристосовуватись; нові видання припасовуються до попередніх, утворюючи своєрідну піраміду духу з п’ятнадцяти ошатних томів.
У книзі, про яку мовлю, – роздуми про Бога, Істину, літературу, письменство, історію, демократію, пошуки щастя й творення добра; сумніви й сум’яття, задля чого ми на світ білий рожденні; блискавки-спалахи думок про війну, мир, смисл і сутність життя. Надто – про голодомор 1933-го: як сталося, що на очах цивілізованого світу вигинуло шість-сім мільйонів наших братів-українців, переважно селян.
Лила вогонь пекельна домна,
струмили смертні ручаї.
Вкраїнський люд війна безкровна
в могили зводила свої.
Всю – по вінця – душу свою синівську вклав Олесь Воля у «Безкровну війну» – народну епопею обсягом майже 2000 сторінок. Роботі над книгою, з якої мертві волають до живих, він присвятив понад три десятиліття, визнаючи, що це були найнапруженіші роки творчості; можливо, й найщасливіші.
Нарешті сповістив про завершення титанічної праці, що увібрала в себе свідчення тисяч мучеників голодоморного пекла, які ніби сповідуються перед автором. У телефоні чувся мені голос людини, котра виграла свою вирішальну, або, як він полюбляє говорити, – «Сталінградську битву».
– Слава Богу, скінчив «Безкровну війну» – щойно; як то кажуть, чорнило ще не обсохло. Надсилаю електронною поштою, аби ти, друже, як завжди, прочитав серцем, зауваги подав, а може, й скоригував дещо. Окові твоєму, як самому собі, довіряю…
Тож мав я ще одну нагоду переконатися, що в письмі його немає дрібниць, що для нього важливо навіть, де в тексті поставити крапку, тире, кому, багатокрапку чи крапку з комою; від того, наскільки несподівано це зроблено, залежить і ритм, і музика, і глибина течії слова, в якому – найпотаємніші порухи серця автора. Воно, рідне, з молоком матері-селянки всотане українське слово, у Волі то невловиме, як вихор, то лагідне й упокорене, що, здається, можна взяти в теплу долоню й поцілувати…
Для мене, як і для багатьох читачів, Олесь Воля – письменник передусім трагічного світосприймання. Це насправді так чи перед очима – лише вершина айсберга? – принагідно запитав у нього. Адже ми на землі – тільки люди, а навколо – зітканий з небезпек, непередбачувано-катастрофогенний світ; хтось це відчуває гостріше, пориваючись у самісіньке пекло, хтось відсторонюється від проблем, які непокоять, страхають найдорожчими втратами, хтось бореться чи борсається, як може, доки не переконається у власному безсиллі.
Ми хоч бійці, проте невмілі,
І більшість навіть не собі
Плоди зривають недозрілі
В лихій марнотній боротьбі… –
пригадався у цьому зв’язку один із «Українських катренів» Олеся Волі. Та й упереваж у своїх творах він не стільки дає відповіді, скільки ставить болісні, безстрашні запитання: хто ми на цій землі, для чого з’явились у великий світ і куди йдемо, аби не минути себе у любові, муках і творчості.
– Світ трагічний суттю своєю дволикою, своїми ранами невигойними, невмовкними плачами, боріннями безплідними, – продовжує відповідати Воля на моє запитання про переважно трагедійне звучання його музи. – Чи бачу я в ньому тільки вершину айсберга? Мабуть. Адже айсберг на поверхню води витикається тільки на одну восьму своєї маси, і лише Бог відає достоту, що там у його глибині…
Видання, здійснене за меценатської підтримки Руслана Телятника, земляка автора, – розмаїте сенсами, думки й відчуття в ньому – притягальні не тільки для тих, хто оддавна стежить за творчістю письменника, а й для його нових шанувальників. Число їх побільшується ще й тому, що Воля – письменник і водночас мислитель, автор двокнижжя афоризмів, яке природно вписалося в ландшафт нинішнього п’ятнадцятитомника; філософ не меншою мірою, аніж літератор, і невідомо, хто в ньому прокинувся раніше, з огляду аж на роки студентські, коли ми разом навчалися в університеті.
До книги «Крізь терни» увійшли статті, спогади, щоденникові записи автора, есеї про літературних побратимів, зустрічі з усесвітньо відомими вченими та культурними діячами, діалоги з ними на сторінках літературних часописів. Перед нами також виразний портрет самого письменника в антуражі доби, створений журналістами, літературознавцями, колегами. На обкладинці – скульптурний образ того, хто «пройшов через усе». Таким відтворив його Олександр Красноголовець, підкресливши саможертовність митця, котрий не відсиджується в закутках часу, а пробуджує співвітчизників, ще не визрілих до розумінь і діянь.
Промовистий сюжет зі свічею в правиці письменника, який виводить люд із пекла воєн і голодоморів, політичних репресій, з епох бідності та ницості духу; на такий лицарський чин може одважитися лише той, хто перейнявся долею свого народу та людства, пройшовши крізь терни власного страдницького буття. Образ письменника-любомудра втілено художником у динаміці, здається, незупинній; зморшки на його чолі ніби промовляють: важко йти, але мета варта того; скульптурний лик Олеся Волі осяяний свічею духу, а зір видющий прозирає світло в кінці тунелю.
Попри потрясіння життєві, перенесені на ногах два інфаркти та п’ять шунтів у серці, вшитих у столичній клініці Амосова, –
замислів у мужнього й нескореного літописця доби нині не менше, аніж у юності дерзновенно-незупинній. Як і тоді, за письмовим столом Воля працює «без вихідних та прохідних», молиться, аби Всевишній дарував йому днів і снаги звершити задумане; митця не зраджує відчуття, що письменник – не володар часу, проте може долати його своєю творчістю.
Олександр КАВУНЕНКО