Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики / Львів: ЛА «Піраміда», 2021. – 288 с.

 

Нова книга віршів відомого українського поета Ігоря Павлюка  «Спас» – сокровенна розмова-медитація із самим собою (Царство Небесне всередині нас), із читачем, який прагне жити просто і чесно, дотримуючись Божих заповітів. Автор романів, драм, наукових досліджень, віршованого роману «Паломник» цього разу вкотре сповідується «перед мертвими, і живими, і ненарожденними земляками своїми» про своє ставлення до рідних людей, коханої, природи, Вітчизни, зірок…у такому магічному єднанні, що не зрозуміло, як сам він каже, – про кого мова на Ти з великої літери у тому вірші: про кохану жінку? Батьківщину? Бога?.. Тут простежуються усі віхи розвитку істинно української павлюківської душі до Творця – від полібожжя до монобожжя, душі, важчої за хреста, яка «не знала берегів».

У книзі відібрано дві сотні віршів, написані на межі болючого розриву за останні 33 роки (вік Ісуса), де ключовими словами-поняттями є Бог, душевно-ментальні камінці світоглядного духовного фундаменту автора. Ця поезія «олюднює богів і обожнює травину», у ній «лелеки мостять гнізда, як церкви», а «озера – ікони вирію – // з устами, мов книга, білими», тут «прості, як вітер, моляться пророки» і «розп’яті Христом Перуни», і «самотіє поет, // мов останній язичеський Бог».

Поет відчуває екстатичне переживання, подібно до Біблійного царя Давида, який танцював, прославляючи Господа. Поезія збірки «Спас» утверджує потребу людини в естетиці й етиці, у Вірі, Надії і Любові, – це ключові образи збірки, у віршах якої «темні сили» і грішники мають право на спокуту й повернення до світла.

Все летить, летить, летить, летить…

Щось цвіте, щось тихо умирає.

І вдесяте:

Господи, прости,

Що цей світ змінити – сил немає…

Поезія Ігоря Павлюка і справді має психотерапевтичний вплив на тих, хто вірить і надіється, вона благодатна для людей, які моляться: подихом, чином, піснею, віршем. Як зізнається автор, тут кожен рядок демонструє неофітам один із шляхів через терни і зірки́ до руки Всевишнього, співтворчості з ним – у чому і наше Спасіння, Спас, смисл нашого тимчасового буття у цьому світі.

На душі ні відчаю, ні болю.

Тихо-тихо.

Спокій.

Благодать.

Як в дитинстві,

Я іду по полю –

Маму із дороги виглядать.

 

А її, знать, Бог не відпускає.

Вічна ватра.

Нетутешній сон.

Поміж нами журавлина зграя

І зірки – мов рамки від ікон.

 

Може, диво трапиться ще з нами,

Як не тут, то за межею, там…

Я прийду у старості до мами,

До Христа…

 

Михайло ЖАЙВОРОН

10.04.2021