Впорядковуючи архівні матеріали своєї дружини Віри Гайдамахи (1947-2021), Андрій Гайдамаха натрапив на дуже цінну літературну знахідку. Це був рукопис твору «Метелик» Михайла Саченка (1950-2006), подарований пані Вірі у 1993 році. Цей подарок усвідомлюює нам непросту істину — що і на наших очах народжувалася поетична історія, яка чекає на своє відкриття та наукові опрацювання.
На 74 році життя 20 лютого 2021 року обірвався працьовитий шлях довголітньої провідної членкині Спілки Української Молоді, Віри Гайдамахи (Лавриненко). Ці скорботні хвилини смутку непоправної втрати дуже боляче розділив чоловік пані Віри, Андрій Гайдамаха. Після смерті дружини заглядаючи у її приватний архів, він виявив важливі записки, листи, світлини та різні літературні матеріали. Серед архівних паперів виринула безцінна поетична знахідка, рукопис вірша «Метелик» поета Михайла Саченка прикрашений витинанкою у вигляді метелика і присвячений Вірі Гайдамасі.
Віра Гайдамаха (Лавриненко) народилася 20 травня 1947 року в таборі переміщених осіб у Німеччині. Її батьки були насильно вивезені з України на примусові роботи, де вони познайомилися, а згодом переїхали жити до Бельгії. Саме там пані Віра стала членом осередку Спілки Української Молоді у місті Звартенберг та почала вчитися українознавчих предметів в українських суботніх школах та на молодіжних таборах. Згодом вона поступила на курси Українського Вільного Університету в Мюнхені. Після їх закінчення пані Віра працювала в осередках СУМ у Мюнхені, де допомагала український еміграційній молоді пізнавати український молодіжний вишкіл та здобувати потрібні патріотичні знання. Коли Україна стала незалежною державою, Віра Гайдамаха переїхала в 1993 році до Києва. Цей період був найбільш творчий для неї, адже вона на рідній землі відчула, що її робота є важливою для незалежної України, а її емігаційний досвід залишається надалі потрібним.
Подружжя Віри і Андрія Гайдамахів пізнало поета Михайла Саченка у 1990 році на Українському фестивалі у Сопоті (Польща) і між ними виникла сердечна приязнь. Коли Віра Гайдамаха переїхала до Києва, знову зустрілася з поетом і тоді отримала від нього дорогоцінний подарок. Присвята твору стає на довгі роки приватним талісманом, з яким її власниця не розлучалася, і не виявляла похвалитися ним у літературних колах. Вона віддано поринула у вир праці з молоддю, тому варто нагадати як характеризували Віру Гайдамаху близькі до неї сумівці з різних куточків світу. Вони підкреслювали її авторитет і досвід, такий багатогранний і щедрий. Ось як згадують пані Віру: «Її поради – були щирими і доречними. Бо її дружба – була надійною. Її погляди на життя були вивіреними і твердими, як і її безмежна любов до України та української справи. Віра Гайдамаха впродовж свого життя виконувала чимало провідних функцій в Спілці: Голова Крайової Управи СУМ в Німеччині у 1979-1981 та 1983-1987; Член Центральної Управи СУМ у 1988-1992.; Голова Комісії Допомоги України ЦУ СУМ – 1992-1996; Голова Світової Управи СУМ у 1996-2001 роках; І-ий заступник Голови СУ СУМ у 2001-2006; Видавничий референт СУ СУМ у 2006-2011. Також Вона була знана як програмова IV (Римського) Світового Злету СУМ (1988), одна із постійних організаторів зимових таборів на Франкополі (Бельгія)».
Важко переоцінити активність Віри Гайдамахи, адже вона відбувалася в період початкового становлення України після проголошення її незалежності. Випрацьовувався тоді новий пошук шляху і методу роботи з українською молоддю. Робилося це вкрай важко, адже маючи доволі обмежений виховно-педагогічний інструментарій, молодь 90-х рр. успадкувала виховні настанови від радянської піонерії та комсомолу. Саме тоді була особливо відчутна гостра потреба у методичній підтримці нового молодіжного руху, який зароджувався на базі Спілки Незалежної Української Молоді – Спілки Української Молоді. Все це бачила Віра Гайдамаха і розуміла нашарування радянської спадщини на виховання, зокрема першого десятиліття існування незалежної України. Хоча згодом виявилось, шо 2000 роки не були простими, що показала помаранчева революція і зокрема 2014 рік. Дивовижним залишається те, що у вирі діяльності СУМ, пані Віра знаходила час на літературу, що вона цікавилася поезією, любила мистецькі заходи, що відбувалися в столиці України. Тому зустріч з поетом Михайлом Саченком слід розглядати як натуральний процес пізнавання українських творців після прибуття сім’ї Гайдамахів до Києва. Адже вони доволі швидко акліматизувалися і нав’язали дружні контакти з поетами та письменниками. Любили бувати на заходах НСПУ, де зустрічалися з проблемами і успіхами літературного київського середовища. У кредо Віри Гайдамахи були неодмінні слова: «Без надії таки сподіватись, жити хочу», які до певної міри плекав також поет Михайло Саченко, відважний в житті, безкомпромісний і водночас наділений романтичною душевною вдачею.
Поет Михайло Саченко (в поезії також Михайло Моринський) народився у вчительський родині 1 січня 1950 року в Моринцях Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Навчався у Моринській середній школі, яку закінчив із золотою медаллю у 1966 році. У 1966—1968 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Але з огляду на свої принципові позиції, щодо захисту української культури та мови, був на ІІ курсі відрахований за «український буржуазний націоналізм». Це сталося в період коли зароджувалися підвалини опору в літературному шістдесятництві. Поет розуміючи, що до університетського навчання немає повернення поступає на кінорежисерський факультет Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. У 1971 році він закінчує Театральний інститут з відзнакою кінорежисера, відбувши ще солдатську службу в радянський армії поблизу китайського кордону. З 1972 року починає працювати на студії «Укркінохроніка», де знімає понад 30 фільмів, спеціальних випусків і кіножурналів. Серед них — «Жінок прекрасних імена», «Нечуй», чи «Землякам моїм…». Попри роботу на Український кінохроніці, Михайло Саченко не покидає літератури. Він стає автором поетичних книг «Осінні вогнища» (1987), «Листи до ластівок», «Вірші писані Небом», «Стежиною самотнього місяця». Не маючи надто можливостей друкувати власну поезію, він стає автором перекладів із білоруської, чеської, польської та англійської мов. Його улюбленим поетом стає Федеріко Гарсія Лорка. Переклади, за словами поета, закріплювали за українською мовою її повнокровний розвиток. Адже в перекладах відбувався розвиток мовної парадигми та її захист у 70-х роках, коли Україну намагалися перетворити в залежну від Москви колонію.
Будучи дисидентом, Михайло Саченко дуже добре знав, що поезією, літературою та перекладами з чужих мов, можна виборювати шляж до незалежності. Попри репресії та поневіряння української еліти поет вірив, що Україна буде незалежною державою. Він знав свою ціну, адже його поетичну творчість відзначив Максим Рильським, Василь Симоненко та інші. Працюючи у кінематографі він створив документальні фільми, переважно за власними сценаріями: «Вулиця нашої юності», «Квітка Основ’яненко», «Сонце завжди попереду», «Чиста Оріль Віктора Стороженка», «Грані Гріна». Був членом Національної Спілки кінематографістів України, Національної Спілки письменників України, лауреатом Міжнародної літературної премії ім. Амброза Бірса (США). Але живучи в постійному стресі, поет помер передчасно 2 лютого 2006 року. Був похований на цвинтарі в рідному селі Моринці.
Історія української літератури зараховує Михайла Саченка до неформального феномену постшістдесятництва – Київської школи поезії. За художнім стилем та пафосом школу порівнюють до Нью-Йоркської групи. Сама назва Київської школи, як групи виникла у 1969 і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Але для Київської школи існує ще одна назва «Витіснене покоління» – тобто генерація творців в українській літературі, найбільша активність яких припадає на 70-ті роки XX ст. Це були Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега, Станіслав Вишенський, Надія Кир’ян, Валентина Отрощенко та Михайло Саченко. Для їхньої творчості була характерна естетика модернізму, нетипова для того часу, а тому влада з підозрою ставилась до їхньої творчості. Львівський поет і дисидент Ігор Калинець виділив навіть серед Київської школи тісну кількість поетів, яких порівнював з легендарним співцем Митусою з часів князя Данила Романовича (Галицького). Це була, власне, тріада поетів, які писали верлібром: Ігор Калинець, Василь Голобородько і Микола Воробйов. Таке вирізнення показує, що Київська школа не була літературним явищем однорідного типу. Тому Михайло Саченко мав у ній своє нішеве місце. Натомість всі поети Київської школи були в деякий мірі виключені з літератури, їх викликало КДБ на постійні допити і обшуки. Вони не мали можливості друкуватися та брати участь в публічних літературних подіях. Цей стан зафіксовано як вимушене стишення, бо репресії з боку офіційної влади були для них дуже дошкульними. Більшість поетів залишились в андеграунді, або зовсім замовкли. Тому коли Віра і Андрій Гайдамахи приїхали до України, їх в першу чергу цікавила творчість дисидентів, і звичайно такої яскравої особистості як поет Михайло Саченко.
Спілкування Віри Гайдамахи і поета Михайла Саченка нагадує зустріч двох метеликів. Їм дано на мить розмовляти на тему поезії, і знаючи погляди Михайла Саченка, він прикликував у тій поетичній бесіді священні символи України: степ, Дніпро, колоски пшениці. Це були філософські віхи співця, такі виразні в його непростій творчості. Це була верліброва розмова, абстрактна в своїй суті і нішева в її глибинностях. Тому в тій непростій мові появляється вірш «Метелик», як улюблений твір поета. Метелик – це апеляція до миті життя, хвилинності і водночас замріяності. Таким був поет, і таким він постав перед Вірою Гайдамахою. Вона розуміла таку настанову, бо будучи вихователем молодого покоління СУМ, чудово знала, що молодість ширяє в хмарах. А Михайло Саченко, не раз зачепив головою за хмари, бо попри складне життя залишався натхненним поетом.
Андрій Гайдамаха досліджуючи архів дружини, знайшов у ньому багато цінних літературних матеріалів, іноді натрапляючи на несподівані знахідки. Тому Андрій Гайдамаха сказав: «Михайло був надзвичайно талановитий, але обставини в Союзі не давали йому повністю розкрити його талант, надто рано він нас покинув. Нагадує долю Шевченка, не тільки за спільним місцем народження. А Михайло в кінці поклонявся Бахусові та його Муза послабла, попри те, він був яскравою і відкритою особистістю. Варто б зібрати його опубліковані та розсипані по листах вірші, вийшла б гарна і цікава для любителів поезії книжка талановитого нашого Рембо».
Варто нагадати, що до вірша «Метелик» через два роки після смерті поета, у 2009 році Віктор Морозов написав музику. Зрозуміло, що вірш у виконанні Віктора Морозова, набув рис бардівської пісні. Десь у такому бардівському звучанні напевне бачив свою творчість сам поет, адже своїм талантом та яскравою особистістю пов’язав «Витіснене покоління» у чарівне коло поезії, мистецтва і звичайно духовної єдності.
Моя єдина зустріч з Михайлом Саченком відбулася також власне тоді в місті Сопот у 1990 році, де проходив Український фестиваль. На цей час я працював в редакції української газети «Наше слово» у Варшаві. Ми зустрілися з поетом в перерві між концертами і ця стріча усвідомила вартість поезії понад кордонами. Були тоді плани перекладати поезію Саченка польською мовою. Маю від нього збірки поезії з дарчими надписами; ми в міру сприятливих обставин у 90-х рр. листувалися. В Сопоті Михайло Саченко усвідомлював мене, що творець, завжди залишається самотнім і лишень почерез натхненне слово, спроможний наближатися до свого народу.
А ось вірш поета Михайла Саченка, як приклад літературного спілкування з Вірою Гайдамахою:
М Е Т Е Л И К
Пані Вірі
Метелик сів у мене на потилиці.
Метелик сів і там сидить.
Сидить метелик там і дивиться,
Як гарно на потилиці сидіть.
І більш нічого поміж нами.
Обоє незалежні – і Він, і Я.
Метелик ніжними ногами
Мене за шию обніма.
Мені і непогано, і не любо.
Така незрозуміла ся земля:
Метелик просто переплутав –
Де синя квітка – а де я?
Київ, 10.12.93 р.
Тадей Карабович
Національна спілка письменників України