Із циклу етюдів про малярство
Пишу передовсім продовження (початок див.: ж. «Дзвін», 2018 р., ч. 5; сайт «Золота Пектораль») моїх конкретних здогадів стосовно незвичайної (надзвичайної у своїй питомій звичайності) особистості Олега Лишеґи. Підходжу, сказати б, зсередини кола зацікавлення, оминаючи чужі протопти. До цього мене заохочує спадок, власна світотворча філософія Олега. Так само досвід безпосереднього розмовного спілкування з ним (див. кн. «Олег Лишега. Laterna Magika/Чарівний ліхтар: немонтоване кіно. – Дискурсус, 2017», злагоджену Дарою Ткач). Після чого вже не здогад – певність: він підтримав би отаке бачення, скоро відчувши його відкритість і незужитість, бо незашорено осмислював природні, мистецькі й цивілізаційні феномени, включно з людиною. Не виносився, скажімо, понад опале яблуко, не відмовляв у монолозі каменеві… І це не було заграванням, декларацією.
Рано усвідомившись, Олег культивував себе людиною не над-, а все- – всерідною, всеукраїнською, всеєвропейською, всесвітовою. Улягаючи Божому промислу. Його батько – підгірянин, мати із Запоріжжя-краю, шлюбна дружина й донька – кияни. Став українським письменником із перфектним знанням англійської мови й культури ще за радянщини. Як поет, перекладений і виданий у США, удостоївся нагороди американського центру міжнародного ПЕН-клубу (з європейців ще – Віслава Шимборська). Оте яскраве поєднання в його особі, в усьому, до чого був причетний, локального з безмежним буквально зачудовує. Подивовує, приміром, концентрацією – задля незабарного захопливого розпруження – повсюдної субстанції в «хатині хрону», навіть дощаній будці на колесах зі свіжим хлібом (див. ж. «Кур᾿єр Кривбасу», 2010 р., чч. 248–249)… Вродженим ідеалом внутрішнього умиротворення міг би поділитися й із родовитими дзен-буддистами. В основу своєї творчої естетики поклав глибинно-інтуїтивну матеріалізацію, оречевлення літературно-мистецького реалу, нині дематеріалізованого, метафізованого аж до ознак вихолощення, хоч і захаращеного випадковою речевістю. Прагнув гармонії й рівноваги, а не оригінальності. Остання ж завзято переслідувала його, у товаристві з ним ставала природнішою, повнішою. Навіч стиль життя пасіонарного, гуманно-співчутливого і завше креативного – життя, видається мені, людини майбутнього, вибагливість якої зосереджена на злагоді із собою й таки довкіллям, але збереженим від технічно-технологічного перенасичення й засилля.
Відтак – візуальна образотворчість Олега Лишеґи, власне його малюнки, хоч регулярно він виконував їх лише на початку свого творчого шляху, загалом який десяток років. Пізніше – спорадично, за потреби, у процесі виготовлення театральних декорацій, вицюкування дерев᾿яних фігурок, фільмування, прикидів художнього оформлення своїх книжок, підготовки до виставок і презентацій. Та саме вони, становлячи окремий масив його доробку (понад сотню одиниць), підказують мені стезю відповідного наближення. А як крізьчасовий предмет початкового творчого вибору майбутнього письменника й мислителя вимагають до себе особливої уваги.
Освоєння засад образного зображення під оком мами, вчительки малювання у школі, паралельно – у Франківській художній школі… Якби не батько-«німець» (учитель німецької), інші посутні захоплення, з часом міг би стати художником-академістом. А так, захоплений лінією й кольором, покопіювавши підручникові естампи ліричного характеру, багато разів зрисувавши олівцем себе (у люстрі) й родичів, узявся за компонування ілюстрацій до класичних текстів. Бокував од ретельно виставлених, переважно з гіпсових зліпків, сухуватих натюрмортів (якóсь, правда, «виспівав» медитативну композицію з перекинутого глека і грибів). Натомість полюбив водянисту акварель – ту фарбу, що лякала школярів своєю одноманітною повсюдністю й непередбачуваністю поведення на папері, через що навіть художньо торкнуті утрачали інтерес до малювання. Нею «підтримував при житті» квіти і розквітлі галузки у вазі. З нею йшов на природу. (Усе це трактую як утечу від академізму, однозначного промальовування; згодом він говоритиме про втечу від вербальної чи будь-якої іншої схоластики). І саме акварелі засвідчують малярську даровитість Олега.
…Панорамка містечкової околиці, рідна хата, сусідова домівка, поле, верби й шовковиці або яблунька над річкою чи ставком, гадюка шляху, вужик стежини в ожиннику, зрідка – кінний повіз, нечітка постать… Як на мене, цих кількох тематичних імпульсів уже й занадто, бо увесь він – ранній і пізніший артистичний Лишеґа – у привабах його акварельних пейзажів. Сягнисті доторки пензля; якщо це плями, – то ті, що в русі, що квапляться витворювати плани просторовості. Кольорів небагато – лише основні, проте в палітрі рідного краю, своєї місцини. Ось зелений. Здавалось би, прима-барва. І спершу десь так: вражає своєю чистотою в кількох масштабніших краєвидах юнацьких літ (із них один, винятково на увесь акварельний доробок, датований 66-м роком). Безжурний смарагд ніби змагається за наш ласкавий погляд; навесні виграє, восени ж, навіть утримуючи озимий простір, видається надмірно оптимістичним. Тому – стрімкий перехід до зелені пригашеної, тінистої. Як у рідній природі. Як, передовсім і зрештою, в душі й пам᾿яті. Така зелена барва ідеально поєднується із прохолодою синьки, гостроокістю водного плеса (про небо – згодом) і, звичайно, з бурштиновою застиглістю умбри (коричневої). Кольори перемішуються, взоруючи природні стихії-субстанції, і насамперед землю. Але жоден із них не лідирýє, коли малювання світлом і тінями позбувається теоретичності. Пігментоване, привнесене, розтоноване та випрозорене водою світло превалює тут як особливий колір, фактурує папір. А тіні… їх, власне, обмаль – вони переважно в зображеній прямовисності, не вистають, не падають. Вони – у тому ж світлі. Але раз по раз світло покидає їх напризволяще, у корі чи підкірці втіленого, щоб зрезонувати розсипи охристості. У цьому слові можна добачити і стихію й сум᾿яття почувань, і хресні страждання, однак в Олега це – таки «тепла вохра». Певно, в акварелі він уперше знайшов її й оріднив. Вохристість (тепер конче з в-перевисанням до грецького, давньоіндійського) стає тут найбільшим воїном світла. І стосується не лише осені, – її, мабуть, найменше. Та й осінній краєвид у нього – або на стійкій грані з літом, або на слизькій із зимою, тобто майже позбавлений переходового листвяного багрянцю. Це вохра з пігментом живильного сонця, тож веснує-літує-зимує. Вона скрізь: у тверді, у небі, у відображенні. Як площина, смальта, патина… Опанована нею вись натякає на теплінь вічності, а вохриста крона дерева мозаїчить поверх листя, ніби приховуючи, приберігаючи його для відрухів не тільки доземних. Межи добірними кольорами – й студений темно-голубий, позаяк чи не найбільше Олегових пейзажів – зимові. Зима, як галактичний феномен, і надалі приваблювала його, припускаю, значною мірою своїм автономним світлом, на білому папері – уже сяєвом. Інколи зимові акварелі видаються монохромними, але висновок про одноколірність, оминаючи світлотіні, явно неточний. Та й вохра (парадоксально!) часто сусідує з морозною синькою. Якраз тепер підійшло слово концепційне: підносячи рівноправність локального і необмеженого, цілісного і фрагментарного, тощо, Олег мусив удатися до своєрідного доодушевлення матеріальних сутностей, дооречевлення речі. Але мав од цього велике творче задоволення. Переконаний, що й те уважливе звертання до акварельної техніки відбулося під інтуїтивним впливом потреби творити передовсім найприроднішу природність. Із цієї ж причини був логічним, можливим перехід до інших візуально-образотворчих технік. І передусім – до писання олійними фарбами, відому пастозність яких легко безпосередньо зіставляти з мистецьким оречевленням. Однак Олег, не торкнувшись її, ступив значно далі – взявся малювати… глиною, тонуючи її власноруч добутими природними барвниками, на старій меблевій дошці, папері свого виготовлення тощо. І вже тут його глиняна «тепла вохра» знайшла своє найпитоміше застосування. Тут вона засадничо розкошує, час від часу грайливо «опускаючись» до оригінальності. Повертає собі, блідо-червона, статус первинності, протобарви, означення кольору взагалі, про що, завважував Олег, можуть свідчити її окрушини на деяких допотопних артефактах. Однак це малювання, разом із дерев᾿яною пластикою й випалюванням-гончарством, добре вкладаючись у загальну творчо-життєву концепцію автора, потребує окремої розмови.
Тож відомий суспільності письменник модерного спрямування Олег Лишеґа жив і творив улягаючи Божому промислу, і йому вдалося, як мало кому із сучасних українців-пасіонаріїв, витворити свій буттєвий універсум – багатьом незбагненне поєднання дарів провидчого, мовного, артистичного, майстрового, жертовного. Мріяв, міг видавати свої книжки, забувши про винахід паперу і друку, немало для цього зробив. Література, навіть як продукування взірцевих текстів, не була для нього зайняттям домінантним, особливо в останні десятиліття. Казав, що мислить пластикою. Гадаю, в окресленому універсумі письменництво поступалося думанню й поводженню, а ще радніше усім своїм найкращим інструментарієм щиро прислуговувало і цим двом, і малюванню, вирізанню скульптур, фільмуванню… Тим-то й таке ядéрне і водночас пластичне Олегове слово.
А от акварель покликана була надати (й надала!) його універсуму земно-небесних кольористики і текучості.
Богдан Смоляк
Травень-червень 2021 р.
