Гортаю книжку Євгена Барана «З “Книги живих”» (Щоденникові медитації, афоризми. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. – 160 с.). Роздуми живих, бо ж «померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, – бо забута і пам’ять про них» (Книга Екклезіястова 9:5). А як же живі?
Людина, щоб жити, мусить навчитися думати. Думки – живі й розумні істоти. В одному з інтерв’ю Валерій Шевчук сказав: «Думки людини цікавіші, аніж сама людина». Але ж через думки людини ми пізнаємо її світи. В кожного своя дорога до пізнання світу речей на дорозі усвідомлення свого «Я»: «Загалом поезія Б.-І. Антонича побудована за принципом співвідношення між речевістю та духовністю світу, в складниках якого наявні обидві сторони цієї бінарної опозиції… Утім, коли б ми запитали поета, яку дійсність він вважає головною, то чи не почули б відповідь, яку вже знаємо:
Є два світи: один круг нас, а другий –
це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги.
А кожному відкривається з поетового “вікна” свій пейзаж» («Три формули мого осягнення Антонича». – У кн. Миколи Ільницького, «Знаки доби і грані таланту»).
Читаю і прочитую думки автора. Мої розмисли суголосні з думкою найавторитетнішого німецького письменника-біографа нашого часу Алоїза Принца: «Люди втомилися від вигаданих історій». Думки снують пам’ятю минувшини, працюють у сьогоденні й здатні зазирнути в майбуття.
«Крах Цивілізації розпочинається з профанації СЛОВА. Се триває не рік і не два. Навіть не століття-друге. Се просто триває…» Саме так. До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). А Сааді застерігає: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» («Бустан»). «Профанація слова», яке мало б підкорити собі час і простір буття українців, призвела до того, що рідна мова була закопана в пісок пустині: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола»». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1). Що далі?
«Инколи я хотів би сказати ПРАВДУ. Бо за саме бажання говорити з мене сміються. Але я не знаю правди. Йду навпомацки». Думки, які йдуть від щирого серця. Ми не знаємо, що таке правда (істина)… Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Як приходимо до цього?
Пилат запитав Ісуса: «Що є правда?» (Євангеліє від Івана 18:38). Відповідь: «Освяти Ти їх правдою! Твоє (Боже – Б. Д.) слово – то правда» (Євангеліє від Івана 17:17). «Ґедель (Гедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Тут варто звернутися до першої теореми Курта Геделя (відома з 1934 року), яку згадує з розумінням Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки»: «Оскільки автор “Думок… усе ж таки” математик, пригадаємо… теорему Ґеделя, яка пропонує розв’язати задачу виходу за її (системи, у якій ми живемо) межі». В теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Всесвіту, бо за його кінцем – початок. За кінцем – початок…
«Що дає мені читання ПОЕЗІЇ? Смакування мовою і навчання мови. Але найголовніше – це як цілюще джерело, яке не дає рутині перетворити мене в соляний стовп». Поетичних друків (це слово любить Ігор Фарина) багато, але я втомився від пошуку того, що може заворожити серце: «Якщо ви не чули, як олені плачуть, – / Ви нікого іще не кохали» (Михайло Саченко, «Коріння»). Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту й насмілюється промовити: «Вкраїно моя, Україно – / Кровінко на Божих устах!» (Богдан Чепурко, «Дивина». Кровінка – село на Теребовлянщині).
Деякі поети набір випадкових слів називають інтелектуальною поезією, бо стверджують, що пишуть її під впливом нашіптування НЕБЕС. І сміх і гріх. Примітивне розуміння сутності Бога.
Герман Гессе стверджував: щоб писати поезію, потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Що більші знання, то людина здатна творити смисли. Ще Ейнштейн стверджував, що уява сильніша за знання. З великою вірогідністю насмілюся стверджувати, що більшість сучасних поетів не здатні розв’язати задачі з задачника за четвертий клас середньої школи за 1971 рік. Провальні результати ЗНО 2021 року – цьому підтвердження. Ми живемо в такий час історії, коли людство втрачає здатність мислити, критично мислити і з легкою впевненістю натискає кнопочку електронних пристроїв. Що далі?
«Будь-який афоризм є твоєю правдою. Аби стати людською, – має наповнити Чашу Грааля індивідуальною кров’ю». Гадаю, має право на життя й така думка. Кулясте око людини – мозок, винесений на периферію. Тож афоризм – це око світової літератури. Пам’ятаймо про Того, Хто «просвітив очі нашого серця» (Послання ап. Павла до ефесян 1:18а), й те, що «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове (не тільки фізичне, але й духовне – Б. Д.), то й усе тіло твоє буде світле» (Євангеліє від Матвія 6:22). Саме, мабуть, у тому, що «Письменник завжди не жив так, як писав», і полягають усі проблеми усвідомлення й сприйнятя людством його думок і всього написаного ним. Таким я б не радив сіяти зерна, «бо поле завжди потребує догляду»…
Не можу оминути ще однієї думки, що містить правду тисячоліть, знання якої допомогло б уникнути деяких життєвих проблем…
«Усі наші педагогічні потуги, розмови і поради розбиваються об стіну непорозуміння із власними дітьми».
Берт Геллінгер, психотерапевт зі світовим ім’ям, вважає, що в основі життєвого успіху наших дітей лежать стосунки з батьками, особливо з матір’ю. Основою всього є любов, а батько й мати, гадаю, по-різному проявляють її. Підтвердження цього знайшов у книжці Еріха Фромма «Мистецтво любові» (чомусь небагато читачів цієї книжки). Стосунки з дітьми, особливо в наш час екстенсивних технологій та примітивних неконтрольованих розваг, завдають батькам болю й печалі. Ми керуємося власним розумом у стосунках з дітьми і гадаємо, що «Той біль, якого ти не заслужив, / Найболісніший» (Овідій). Очевидно, треба конче навчитися терпіти те, чого не уникнути, й глибше розуміти речі, на які ми звертаємо увагу. Еріх Фромм дійшов висновку, що мати любить своїх дітей, незалежно від їхньої поведінки, а батько любить – за послух і за те, що бачить у них свої особисті риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дається не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво. Розуміючи це, можемо позбутися багатьох проблем у сімейних стосунках. Пам’ятаймо й те, що материнської любові не набувають: вона або є, або її нема.
Неможливо в коротенькій статті прокоментувати всі думки автора книжки – її читати й перечитувати. Завершую загадкою Симфосія і цікавим до неї коментарем Андрія Содомори: «Зверху – плоский я, не знизу, однак. Рука обертає / Мною сюди і туди – протилежні виконую дії: / Що під одним виникає кінцем – зникає під другим» (Писало [стилос]).
«“Так”, – каже загострений кінець стилоса, палички для писання, виводячи літери на восківці. “Ні”, – каже протилежний, плоский, гладенько витираючи написане. “Saepe stilum vertas” (Часто повертай стилос), – радив Горацій…
- S. Коли плоский кінець лише підтакуватиме гострому, коли втратить свою пильність той “цензор” у нашому розумному єстві – час відкласти стилос». Така ось повчальна і вчасна думка.
«Там, де є стратегія ходи, є ілюзія сенсу. Там, де є потреба хліба, є реальність ГОЛОДУ. “Буде по вірі Вашій”, – сказав Богочоловік» – син Бога живого, але ж віра без діл мертва, і «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Євангеліє від Івана 13:35).
Людство втрачає здатність мислити, критично мислити. Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням ми взяли на себе тягар жити людським життям: «У нас багато людей вірять у власну місію, що забувають про найпростішу – залишатися Людиною…» («ГОВОРИТЬ Євген БАРАН…» у своїй книзі). Так думають живі, бо «померлі нічого не знають»…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів