Галина Олійник. Квіти прийдешні: поезія. – Рівне: Письменницька робітня «Оповідач», 2020 – 116 с.
Поезії Галини Олійник періодично зустрічаємо у часописі НСПУ «Дзвін» і в газеті письменників «Літературна Україна» вже більше десятка років. Насичені вони багатозначними образами природи, гіркуватої ідилії сільського життя, тому близькі автентичному сприйняттю кожного українця, у гени якого неодмінно вписане відчуття свого. Та притягує читача не тільки залюбленість авторки у красу зовнішню, а й, насамперед, у внутрішню, у ту гармонію, на якій стоїть світ і яка веде Сонце і світила.
Є особливий привілей від Творця – бути щасливим у гармонійній єдності з усім живим і неживим творінням: з чистотою прохолодного джерела у спеку, з журавлями, що осінню пронизливо курличуть, прощаючись з рідними місцями, а весною, подолавши важку дорогу додому, радіють життю, з котиком, що просить молока, з напруженим часом жнив, з ранковим сонцем і радістю доброзичливости до роду людського. Бо все має своє призначення, свою службу у загальному цілому, доповнюючи до досконалого. Точніше є привілей бачити ці іскорки щастя у буденності, вишукувати їх і, визбируючи, вибудовувати, доточуючи малими частками, надійний прихисток у нинішньому мінливому світі – міцні сходи добра, що піднімають до світла щасливої вічности.
У поета особлива відповідальність щодо світу – оберігати його від хибних кроків і спрямовувати у небо: Ще поки цей світ не погас, / На блакитному неба плесі / Зі жмені моєї воду Пегас / Питиме на перехресті – мовить Галина Олійник у своїй шостій поетичній збірці «Квіти прийдешні». На перехресті неба і землі, де місце поета. Бо голосом неба волає трава, / До душі моєї дотична, – додає. Бо її країна мрійна розправляє крила вільно із гусьми у лет. А вожак – поет. Він, поет – глашатай Бога і має особливе завдання: «духовне моделювання майбутнього України і світу в період переходу від матеріалістичної парадигми свідомості в духовну» – читаємо в анотації. У час, коли на очах валиться старе (аби не поранило!), ще задовго до постання нового, Небо пропонує людям його проєкт, несподівано простий, не легкий до виконання і єдино правильний. Підкоряючись йому, поетеса закликає «прийти до самого себе, упізнати себе і, натомість, знайти шлях до Любові, на світлій галявині якої зацвітуть небаченої краси квіти прийдешні – душі самозречені, задивлені в трансцендентність Неба і заглиблені корінням у буття» (з анотації). Ці квіти прийдешні першими зустрінуть День, у якому постане те правдиве Нове, заради якого варто найбільше працювати.
«І світ спитав дорогу до Любові» – назва першого розділу збірки. Світ, щоб не схибить, запитав дорогу до Любові. Бо слід від золотої колісниці / Вів у простір безкінечно синій, / Де мости вже зводяться нетлінні / І волосся не торкнеться іній. І справді, невже хтось думає, що Всевишній залишив своїх людей на поталу невизначеним змінам?
Саме Любов Творця керує Всесвітом, а механізмом цього керівництва є Час. Час, який відчуває трубадур, поет, бо таке його покликання. Вся планета в буремному герці, / Це ж бо ери нової почин. / Одягнувши промоклі берці, / Герої вступають у ангельський чин. Воїни землі, які цей світ очищують від облуди. Час, що пронизує відкриті серця – єдине ціле для Неба і землі. А отже й ангельські чини єдине ціле, і священна боротьба. Тож треба вміти бачити не тільки горизонтальний шлях і боротьбу за нього, а їх у єдності, і насамперед вертикальний, на що і звертає увагу авторка «Квітів прийдешніх».
Коли над вогнем кулемета крик пташини витає, саме вони, квіти самозречені, несуть у долонях голубу цю планету. Щоби занести її, зранену, в первісне Світло. І коли у лузі знову покривається кривавим потом калина, вимолюючи в Небес спасіння, і підносить хреста сіра згорблена днина, горить між світами межа, що лякає лукавого. І коли хтось підштовхне земну круговерть, дзвенітиме, як перше весільне вино, пісня України. Радій, Україно, / Бо ті, хто прийдуть за нами, / Ніколи не зганьблять твоє знамено, – пророчо заявляє поетеса. Й усіх пам’ятатимуть з оцього нинішнього екзаменаційного часу перед народженням нового. В небі шукай собі ватажка, зраджена Україно, – закликає авторка, звертаючись до Сходу і Заходу своєї Вітчизни, коли світ опустив знамена на знак скорботи за біль Донбасу.
Галина Олійник багато разів звертається до теми птахів, пограничних між небом і землею. Вони страждальні, бо їхні гнізда спалюють вогнемети, а у їхніх вожаків націлені снаряди, вони й поводирі, доля яких – підніматися. Небо кликало журавлями / У вирій далекий, у вирій теплий. / Небо плакало журавлями / Зболено-сумно, що аж нестерпно. Птахи завжди залишаються птахами, навіть домашні гуси, яких «підтюпцем жене до ставу», коли «у скошених отавах коник дограє плач за літом». Бо й вони «піднімаються над моріжком густим», зустрічаючи «світло-русий ранок, що несе німб за золотим сонцем».
Однією із особливостей поетичного письма Галини Олійник є краса образів оживленої природи: «золоте лоша вранішнього променя», яке «пасеться в прив’ялих отавах», «гострокрила трава виглядає день новий очима вмитими» або «зім’ята трава простягає надломлені руки, із надією в очі небес загляда», «осінь туманам гриви попестить,.. рудохвостою білкою промайне», «трава колише пісню коника», що «до весни заховався у сон», «вигойдують у гніздах пісню солов’ї», «залишає осінь на отавах слід від золотої колісниці», а «прощальна журавлів октава колихає сум на дні криниці» та інші. Її оживлена образність барвиста і озвучена: «пісня у бурштині стиглі ховає ноти на жовто-карому дні», «весна ж бо на синьому – білі пастелі», «дзвенить земля», «оголено струни дзвенять (на вістрі думок обдертих)», «у безконечно синьому просторі хлюпотіли сині риби», «в скляклих шибах голоси півнів намалюють сонце жовтим пензлем».
Кожного заторкує пронизливо-світле відчуття дитинної радости, навіяне спогадом авторки з її малих літ: Як мати з печі хлібчик дістає – / … Мускатне сонце в хаті устає. // Дух запашний повзе по підвіконню, / У двір втікає, перелазить тин. / Лежать хлібини під іконами, / Чекаючи благословінь. І в ці щасливі хвилини, минути, які минають приємними передчуттями, дитина під погляд з-під золоченого німба легесенько відламує скоринку.
Матір, то завжди щастя, навіть, якщо сивий дим снується над уже старенькою і малою хатиною, а сивий попіл за поріг виносить уже похилена ненька. Бо так радісно, і так в душі світає, / Коли у тебе є до кого йти. Нині поетеса переїхала із міської квартири у своє село, опікується 93-річною матір’ю, колишньою вчителькою із трьома закінченими інститутами: у школі викладала українську мову і літературу, а також російську і німецьку мови. Мабуть, то вона передала доньці, практикуючій юристці, любов до художнього слова. Від батька, художника-самоучки, що відзначався самобутнім талантом, перейняла бачення краси і сприйняття світу у кольорі і світлі: Вечір засвітився матіолою… / Де ж ти, серце, утекло куди? / Глянь-но, місяць срібною гондолою / Тихо підпливає до звізди. // Не заступлять його темні хмари: / Заслужив бо в Бога благодать / Цілу вічність із зорею в парі / Шлях комусь до неба освітлять.
Співця, якщо він од Бога, земна краса захоплює, але не зупиняє, а провадить у Небо. Бо краса неодмінно веде до любови. А справжня любов висока. Тому навіть коли стоїш на своєму рідному і дорогому подвір’ї, розквітлі хризантеми пливуть кудись і ностальгійно губляться в осінніх небесах (вірш «Маленька хата, сивий дим і мати…»). А коли квіти зливаються з Небесами ще на землі, вони приймають Небесний спадок – щастя Любови: Успадкую небо і весну, / Голос вітру і солодку втому. / Кожній пташці дано по веслу, / Щоб вертала з вирію додому. // І на трапезі усіх весіль, / Де світів стикаються основи, / Заспівала голосом без слів / Дивну пісню вічної любові.
Якою б не була істинна любов, небесною чи земною, в її основі завше висота. (Ти мій вітер, / А я – роса…) Бо все правдиве починається з висоти. А все вічне закінчується висотою. Усе минає, / й рибка золота / Вже за буйок далеко / запливає. Лиш ми з тобою / коренем зрослись / І аж до неба кроною / сягаємо. Так буває, коли чорними хрестиками розлуки вишито по червоному тлі земному, коли любов не ділиться межею на той і цей світ, бо душа до душі як вилам. Бо «вона прилетить на крилі бджоли в його стільники небесні», бо «вростає крилом у його пісню, ніби птах у висоту», бо «знає, що насправді розлуки не існує».
Галина Олійник пише, наче малює: світлом і світлотінями, в ніжних прозорих кольорах, зрідка дещо недбалим пензлем дотягуючи риму, зосередивши увагу на центральних фігурах; і пише, як живе: велика кількість гладіолусів, троянд, жоржин оточують її сільську хатину, приносячи радість своїм існуванням, а поетеса мовить у вірші про те, що посаджені в землю троянди зупинять смертельні «гради». Якби ж то… Досвід свідчить, що краса квітів «гради» не зупиняє, а то й заохочує. Зупинити може лише їхня любов, якщо її вистачить. А краса не завжди породжує правдиву любов. Та хто плекав квіти, не вистрілить. Тому, щоби не було смерти і болю, треба навчати плекати квіти. Навіть, коли світ розділяється. Бо ті, хто у світлі, отримають свою велику нагороду.
У поета дитяче серце, а світ часто не такий, яким його воліє бачити душа (поета) наївно дитинна. Бо закони світу відрізняються від поетових. Я ж, законниця, шукала / правдивих законів. / Відтак тримала вовчука / На повідку свого серця. / … / Та серед усіх земних законів / Найсправедливіші – / Закони вовчої зграї. Народжений поетом часто потерпає від невідповідности. Та приймає життя у світі, бо хтось же повинен його змінювати. Приймає з великою силою волі та устремлінням: Я навчуся мовчати в дерев, / Коли вітер все листя зірве / І нагою й промоклою вщент / Я стоятиму під дощем. // … // Я навчуся мовчати в дерев, / Коли вітер все листя зірве, / І приставлять пилу навісну, / Буду думати про весну. Таке смирення – не перед ворогом, зі злом боряться усіма засобами. Воно – перед тими ближніми, які щойно дотягуються до Любови.
І коли зранку прокидаєшся, а твоя внутрішня сутність виспівує: Пахне медом бджілка-золотинка / На осонні яблучного дня. / Зачекай, душе моя, хвилинку, / Я спіймаю дужого коня. // Загнуздаю під шовкову гриву, / Полечу за вітром навздогін. / Не брикайся, конику мій сивий, / Ми проскочимо кромішню тінь, розумієш, що ці вірші будують, піднімають після чергового погляду у світ негараздів, очищують своєю сокровенною вірою у всеохопну силу Любови, яка понад часами тримає основи вічного буття. Бо ніщо не має сили зрушити тих основ, які у кожній людині. Бо неодмінно полотняно вибілиться День / … / Цвітінням терну у вінку Господнім. Бо він уже вибілюється. А коли вибілюється день, темрява втікає у закуток протилежного краю земної кулі, де ходять догори ногами. А всеохопне Світло сповняє радістю усе живе й неживе і дає Життя.
30.09.2021 р.
Анна-Віталія Палій.