В лютому 2021 року Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка презентував незвичайну прем’єру “Romeo&Juliet”– неоверсія найвідомішої знакової трагедії. Анонсовано як постапокаліптичне прочитання Шекспіра в координатах рокдрами: dramma per musica. Переклад тексту – Юрій Андрухович, творці музики – Ілля Разумейко і Роман Григорів, сценічне втілення – без перебільшення видатний режисер сучасносі Ростислав Держипільський. Гроно Шевченківських лауреатів. Очікування – найвищі. За пів року після прем’єри постановка відшліфувалась, викристалізувалась, настоялась і звучить сьогодні дуже цілісно.
Всередині Цього треба побувати. Художній простір з кількох локацій (покинутий цех заводу Promprylad.Renovation, вулиці міста, підвал-склеп драмтеатру), динаміка в першій дії й кліткова статика в другій, свічково-поминальна хода з “трупами” й оркестром, музика, що то заводить, то вселяє моторошний страх. Відчуття матриці якоїсь.
То ціла поліфонія почуттів – від захвату до шоку. Це вже навіть не постмодернізм із його грою й іронією, то швидше постпостмодернізм, або краще постапокаліптизм, із руйнуванням і уламками, на яких все одно проростає чисте й вічне; і нічого, що воно приречене… воно є…
Перша дія відбувається на локації Promprylad.Renovation. Сам простір по-своєму унікальний. Постіндустріальний вибух матерії. Бетон і залізо, скрип і холод. Наче всі постшекспірівські століття нашарували тут свої паскудства і пороки. В диму цигарок, під скрипіння цехових механізмів пульсує постійна гротескна дія, динамічна, іронічна, вульгарна. Велика гра. Двіж і стьоб. Постапокаліптична Верона, всі її темні води, в яких булькають напівп’яні, напівзбочені пристрасті. І на фоні цієї епатажної дикої енергії – Любов R&G. Вони завжди нагорі, НАД цим всім хаосом, під звуки органу рука в руці стають на фатальну дорогу всупереч всім і всьому.
Окремо мушу сказати про Лоренцо. У Шекспіра він – монах, сповідник, експериментатор, рушій всіх інтриг і фатальних збігів.
А тут нестандартний ракурс і виведення цього героя мало не в епіцентр всіх пристрастей. Той передсвітанковий рев, який вводить його в перший монолог- це свідчення апокаліптичного поєдинку Пекла й Раю в душі цього монаха. Він носить в собі як цнотливість цього світу, так і його найбруднішу порочність, він акумулює в собі війну білого й чорного. Від того й Мудрий. Мабуть, тому саме він стає в другій дії і розпорядником “кривавого балу”, і суддею, і “детектором брехні” для всіх, хто призвів до цієї трагедії. І це читання одкровень Апокаліпсису, як запевнення, що таки буде той фатальний кінець. Бо так написано. Шекспіром. Багато століть тому. І де б ці двоє осяяних не оживали, навіть в розбитому цеху, їм не бути в парі.
Друга дія – локація “підземної” сцени драмтеатру. Ми у склепі, і так чи інакше розуміємо, що це вже кінець. Але от яку ж магічну дію має саме цей простір – підвал! Він наче витягує з душ всі паскудства, так щиро приховувані під масками благочестя (згадаймо “Гамлета”- першу постапокаліптичну шекспірівську постановку маестро Держипільського) Отут під “диригуванням” Лоренцо на світ Божий витягуються всі хробаки, що сточили душі Монтеккі й Капулетті. Чого варта лише сцена “диких танців” над трупом Джульєтти, і Лоренцо, що споглядає цю вакханалію вбивць з цигаркою й чашкою кави.
Цей склеп наче висотує з “винуватців торжества” їх провини і зі сторони показує їм, як вони взяли цю Любов за горло, може, тому їх так трясе й викручує? До речі, всі вони в очікуванні свого виходу сідають на ті ж могили, де корчились винуватці нічого кошмару Гамлета.
Таким чином, перша дія – це причини і клубок гріхів, що призвів до трагедії; друга дія – це наслідки і розплата. Тільки от платити довелось тим, що в білому, невинним. Як там казав Лоренцо? Якось так: “Такі, як він, вмирають ні за що”…
Клітка – це невідворотність, і так чи інакше, в неї потрапляють всі. Інтонації трагедії, що от-от нависла, тут домінують у всьому: в музиці, в поглядах, у звуках дудука, у темпоритмі.
В цілому це постановка геніальних контрастів.
Шекспірівський сюжет – і залізобетонне склепіння цехової локації.
Середньовічна класика – і постмодерний текст перекладу.
Орган – і неоопера.
Бурхлива динаміка першої дії – і шахова статика другої.
Живий пронизливий вокал Еріній – і електронна музика.
Чистий, небесний спів Джульєтти – і п’яне блеяння-кривляння персон дому Капулетті.
Криштальна білизна R&G – і чорнота світу й простору довкола.
Маскулінний світ сили – і ніжні, беззахисні паростки юної любові.
Океан розпусти – і острівець чистого Кохання.
Невинність – і цигаркові хмари цинізму.
Ніжність – і скрегіт металу.
Ерос – і Танатос, і вічне їх протистояння.
Лоренцо-шаман – і Лоренцо-суддя.
Клітка – і свобода смерті.
Бедлам Верони – і самотність дудука.
Запрограмована всесвітня відомість сюжету – і шаленство художнього рішення.
Єдине, в чому нема контрасту, то це мегамайстерність постановки і гранично проникливе акторське виконання. Тут повна гармонія. Як завжди.
“R&G” – це театральний Космос. Якщо хочете вирватись з реальності на пару годин – вам сюди, до Івано-Франківська.
Це неймовірно. Унікально. Сильно. Стильно. Епатажно. Цинічно. Романтично. Глибоко. Багатошарово. Контроверсійно. Ніжно. Пронизливо. Болісно. Патологічно. Драйвово. Морозом по шкірі й градусом по венах.
Оксана Пачків- Рябініна.
Фото взято зі сторінки Франківський драмтеатр у Фейсбук.
