Справді, іноді зорі стають саме так і саме там, щоб народилось прекрасне. Великий автор зазвучав у великому режисері, а великий режисер злетів у текстах великого автора. Мова піде про знамениті романи Марії Матіос та без перебільшення вже культові постановки цих творів Ростиславом Держипільським та колективом Івано-Франківського національного академічного музично-драматичного театру ім. Франка. Постановки, що об’їхали Україну, від найвищих вершин до мертвої Чорнобильської зони; вистави, які дивилась Європа й Америка і на які спеціально приїжджають до Івано-Франківська.
“СОЛОДКА ДАРУСЯ“.
Вона бездонна, ця річ.
Всі, хто її бачив, розуміє, що це не просто вистава. Це згусток енергії, і словесному опису він практично не підлягає. От німо, як сама Даруся. Тільки серце ниє після неї дуже, бо вона проникає в тебе майже фізичним болем.
Не можу розкласти її на якісь складові, як-от дії, епізоди, акторська гра, музика. Це безперервний потік, що ніби плавиться, як магма, а ти плавишся в ньому. Потік болю-життя, життя-болю. Трояка ружа обертається до тебе то червоною, то чорною, то жовтою пелюсткою.
Драма на три життя.
Драма про Любов, яка поперек горла стала заздрісним язикам і очам, бо чужа Любов завжди стає таким поперек горла.
Драма про німоту як найгучніший крик.
Драма про історичний апокаліпсис з червоною підсвіткою, “ґдє так вольна дишит чєлавєк”.
Драма про божевілля, що, парадоксально, є найбільшою волею у цьому заґратованому світі людей.
Про нестерпну гіркоту цукерки, що навіки засолодила долю Дарусі.
Про “Михайлове чудо”, якому на землі було забрудно, а до неба недосяжно, тому й скінчилась поміж ними.
Про дурного Цвичка з великим серцем і мудрих порєдних ґаздів з пусткою під сорочкою.
Драма про фатум, який перемолов грішне й праведне, велике й нице, чесне й підле.
Зостались лиш осколки в Дарусиній голові, нестерпне полум’я і солодка німота покаліченої душі, яка навіки зреклася слів, бо вони – смерть і біль. А вона попри все хоче жити…
“НАЦІЯ”.
Одкровення.
Це медитація, вихід через якийсь портал на зв’язок із предками і нащадками. Вибудовування якоїсь вертикалі з минулого в майбутнє, діагностика обірваних ланок-ланцюгів і спроба їх “залатати”.
Мимоволі виникла аналогія. Дерево корінням міцно вростає в землю і потужно тягне з неї живодайні, цілющі соки, щоб напоїти ними гілля, щоб буйно розвився лист і цвіт. Так само і нація, вона проростає корінням в історію, в цю землю предків, у якій їх кров і прах, і лише звідти вона може витягнути Силу і проростати.
“Нація” – це медитація про життя і смерть, вірніше, це симбіоз, як писав В. Стус, “смертеіснування” й “життєсмерть”.
І хоч у виставі слово “смерть” звучить незліченно багато разів, а сама “біла пані” присутня в кожному з трьох сюжетних образків, все ж “Нація” – це про Життя, про Народження, а, можливо, Переродження, Очищення, Спокутування. Прочитань – море.
У цій виставі так рясно символів, що на другий план мимоволі відходять навіть самі сюжетні мізансцени, до речі, зіграні геніально, на розрив серця. Сама вистава – це гігантська метафора, багатошарова. Спробую назвати найяскравіші символи, ті, що лезом по нервах.
Вічне обертання, вічний рух; ляльки-мотанки, прадавні обереги, що акумулюють в собі весь біль нації і переплавляють його в нове життя, мовчазні свідки і перестороги з розкинутими навхрест руками, ніби відкритими для обіймів; чи готовими до розп’яття? Зерно, кров, дерево, свічка, “трансформер” труна-колиска колиска-труна. І ці “життя” всередині мотанок як символ то безнадії, то все-таки надії.
Впродовж вистави тебе так добряче кидає з відчаю до віри, як апостолів хитало в човні на розбурханому Галилейському морі. Але там прийшов по воді Він і подав руку. А хто має рятувати Націю, потопаючу в крові? Ніхто, крім неї самої. І герої вистави цей тягар беруть. Всі, і наші, і навіть “червоні”.
Всі три сюжетні образки мають свої інтонації. “Юр’яна і Довгопол” – апокаліптично, тривожно, надривно. “Прощай мене” – інтимно, пронизливо, делікатно, фатально. “Мамко, вставайте” – містично, моторошно, безвихідно.
А фінальний дивовижний спів-молитва – це ніби відновлення справедливого і правильного світопорядку, це повернення мертвих – мертвим, а живих – живим, це замикання ланцюга єдності поколінь, це воскресіння після темряви.
“Нація” – це вистава-медіум, що вводить нас у стан причетності до великої таїни життя і смерті, вічності й миті, жертви і відкуплення. “Нація” – це Літургія про шлях нашого народу, причащаймось і очищаймось, і тільки так буде перероджуватись наш Дух.
«МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ»
Люди можуть духом сягати Божих регістрів, коли люблять, а можуть ницо впасти нижче звіринИ, коли ненавидять. І ті гойданкИ любові й ненависті немилосердно колишуть людьми під вічними небесами, то підносячи до раю, то скидаючи в пекло заздрощів, ревнощів, підлості й брехні. І майже ніколи не є навпаки…
Вистава за сімейною сагою Марії Матіос “Майже ніколи не навпаки”. Третя зернина триптиху, яку грають вкрай рідко.
Цей твір у Марії Матіос особливо пронизливий. Вона завжди змотує з читацьких нервів клубок, але в цій книжці він особливо тяжко й туго йде. Бо це криштально болісний текст, видзьобаний до блиску, аж сліпить очі своєю гіркою і страшною правдою. Бо то таки про нас, про людей, і про нетрі наших душ.
Про те, що свій хрест за плечима тінню стоїть у кожного, не втечеш, не вкоротиш.
Про те, що чужа любов чи чуже щастя мордує й пече заздрісників гірше від полум’я.
Що ревнощі й зневажена хіть – то страшна сила.
Що очевидна й безсумнівна правда іноді може бути справжнісінькою підлою брехнею.
Що в зовні таких файних і порєдних родинах за зачиненими дверима живуть справжні демони.
Що присилувати можна до всього на світі, лиш не до любові.
Що агресія й лють – то лиш одіж для внутрішнього пекла.
Що помста – то лиш ілюзія рятунку.
Що бездонно самотнім можна бути, навіть маючи четверо дітей.
Що ніж в спину, як правило, майстерно й твердою рукою встромляє найближчий.
Що Любов – то не гріх, навіть якщо вона грішна.
Що душа, яка любить, чує ту, іншу душу, крізь простір, час і навіть крізь смерть.
Що зрада любові заради маєтків – це дорога у світ Навпаки…
Так можна далі продовжувати, і то все буде в глибину, бо ця річ – без дна.
Але назад до вистави.
Знаменита декорація, нетранспортабельна, унікальна. Певною мірою шокує, як вона працює. Створює безперервний рух у часі й просторі. Люди ніби рухаються між раєм і пеклом, між злом і добром, між минулим і майбутнім, між тим світом і цим, між любов’ю і ненавистю, то виринаючи, то потопаючи. Хрести, по яких ходять і топчуть і які потім виростають як нагадування про відплату. Діри, з яких на світ Божий вилазять сховані за сімома печатями страшні пристрасті. Покійники, які, підсвічені в нижньому ярусі, сивіють від “танців на гробах” живих. І все те рухається, крутиться, скрипить, заведене живим співом, що пронизує всю постановку.
Символіка просто зашкалює. Як завжди, лаконічно, але так виґлянцувано.
Дерево життя, дерево роду, що проростає крізь час і крізь них усіх.
Дерево, на якому гойдалась Любов і на якому вона ж хотіла стратитись. Весільне дерево. Хресне дерево.
Сокира коло колиски з байстрятами.
Коса, яку Грицько клепає так несамовито, певне, тому, аби тим клевцем голову собі не розтовкти.
Тісто, що місить Василина. Поміж її дітьми таке замісилось – не дай, Боже, нікому.
Терези. Вони все зважать. Але вони там, надолині; тут, за життя, про них люди не пам’ятають.
Розплетені коси Петруні – її страсне дівоцтво.
Лялька- дитинка. Її мало побачити, її треба прожити…
Я багато вже бачила в театрі. Але такого… втрачаєш ґрунт під ногами, полишаєш час і простір. І крутишся, крутишся у вирі найдревніших людських пристрастей, де змішались любов, біль, страх, розпач і віра. Бо майже ніколи не є навпаки…
Цей дивовижний триптих із таких потужних вистав є родзинкою, візитівкою знаменитого театру Івано-Франківська. І дивитись їх найкраще все-таки там, вдома. Тому якщо зважитесь на такий акт театрального туризму, потрапите в особливий світ Матіос-Держипільського, який накриває хвилею і дає «повний відпуст» національних гріхів і травм.
Оксана Пачків-Рябініна
Світлини взято зі сторінки Франківський драмтеатр у Facebook.
