Те, що час – категорія справді відносна, усвідомлюєш, знайомлячись із життєписом цієї енергійної, різнобічно діяльної жінки. Доба подолянки Любови Сердунич – не звична двадцятичотирьохгодинна, а значно триваліша. Про це свідчить чимала кількість справ, які взяла на свої тендітні плечі невтомна активістка.
Вона звикла бути попереду тих, хто не стоїть осторонь суспільно-політичних змін в Україні, хто на виклики життя відповідає рішучими патріотичними вчинками. Любов до рідної мови і літератури, до рідної України вона світочем несла, працюючи вчителькою рідної словесности, пропагує своїми поезіями, прозовими творами, сповненими високих почуттів і глибоких роздумів. У її послужному списку чимало професій і посад, громадських обов’язків та заходів. Кореспондентка місцевих (районної та обласних) газет, радіоведуча просвітницьких програм на обласному радіо, депутатка Старосинявської селищної та районної рад, членкиня патріотичних партій та громадських організацій, волонтерка, учасниця українських визвольних революцій, очільниця районного об’єднання ветеранів (ВОВ) та районного осередку просвітян, голова районного літоб’єднання для дорослих, керівниця районної літстудії для дітей, авторка 23 власних збірок та півтора десятка колективних, чималої кількості краєзнавчих праць, лавреатка, переможниця численних літературних премій та конкурсів – усе це про неї, про Любов Сердунич. Понад три десятки віршів поетеси покладено на музику відомими композиторами.
Серед численних нагород, якими вона вшанована за самовіддане служіння рідному народові, найперше впадають в око: звання леді ордена «За заслуги» III ступеня – за особливі заслуги перед українським народом (дослідження голодоморів, активна громадська діяльність, 2007 р.); медаль «Будівничий України» (за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави (№ 766, 2014 р.); «ЗОЛОТА ВІДЗНАКА» Фундації «Українська Наука і Освіта, Інк.» (США. За довголітній особистий вклад у розвиток української освіти та державності у цілому, за плекання української мови та дбання про наступні покоління Українців у власній державі» (серпень 2018 року).
Громадськості Рівненщини, організаційному комітетові Приватної літературної премії «Рівненський акцент» приємно, що Любов Сердунич стала цьогорічною (2021) лавреаткою нашої Премії. Ми радо вітаємо її з нагородою! А читачам нашого часопису не терпиться дізнатися якомога більше про неординарну представницю української еліти.
– Як Вам, пані Любове, вдається так багато встигати, гармонійно і плідно поєднувати різновекторну творчу, науково-краєзнавчу, просвітницьку, громадську, волонтерську працю? Вами захоплюються усі, хто Вас знає, читачі і симпатики не шкодують Вам компліментів, ряди прихильників поділяють Ваші погляди, гуртуються навколо Ваших ініціатив і важливих для країни справ. В чому полягає секрет особистого успіху, стилю життя Любови Сердунич?
– Насправді я дуже мало встигаю. Наприклад, у конкурсах майже не беру участи, а якщо й надішлю твори иноді на якийсь із них, то на той, де менше готувати додаткових матеріалів (подання, відгуки, протоколи…), та й то – в останній день прийому і, найчастіше, те, що трапиться на очі готове, спеціально на конкурс майже ніколи не пишу: просто за браком часу. А це якраз не на успіхи впливає, а навпаки. І взагалі я думаю, що тих успіхів було б, мабуть, трохи більше, якби я, як инші, займалася тільки собою. Коли ж у мене чомусь на першому місці – громадське. Чи то таке почуття обов’язку, чи то так уже звикла…Ну але иноді й мені щось перепадає… Тож жодних секретів не маю, просто працюю 18 годин на добу. Хіба що, може, один секрет: я не маю особистого життя. Але це не таємниця. Просто якщо нічого у власному побуті немає (городу, господарства, роботи…), то час тратиш на улюблені справи. А головне – це любов до всього українського, національного.
– Якщо попросити Вас розповісти про своє життя під рубрикою «Цікаві факти про Любов Сердунич», що Ви повідомили б нашим читачам?
– Не знаю, чи буде це цікаво для читачів, але дещо з мого дитинства згадалося, те, чого нема у життєписі. Ну ось таке:
- Перша газета, яку я редагувала, – це класна стіннівка «МРІЯ». А в дорослому віці – обласна газета «Крок» і ще кілька видань.
- Перше долучення до історії села – археологічне: у 6-річному віці знайшла людський дуже давній череп.
- Писати вірші, зокрема верлібром, почала ще в дитинстві. А кілька років тому захоплення можливостями української мови (зокрема, пошук-творення паліндромів – слів і речень, які читаються справа вліво і зліва вправо однаково) матеріалізувалося у вигляді збірки «Вітражі жартів». Верлібр завжди був моїм особливим захопленням.
- У 7 років я грала на барабані на весіллях, а старшокласницею була солісткою у сільському вокально-інструментальному ансамблі (ВІА).
- Вчителювала я вже у 13 років, коли за завданням учительки готувала і проводила уроки зоології.
- Дуже любила співати, танцювати. В юності навіть грала у самодіяльних виставах.
- 10-річною під час літніх канікул самотужки вивчала німецьку мову. 20-річною вивчала французьку, листуючись із подругою. Перекладала з польської й англійської.
– Справді, факти цікаві. Вони додають Вашому віртуальному портрету ще виразніших рис. У вашому творчому, історично-краєзнавчому доробку тема Рівненщини звучить вагомо, компетентно, яскраво. Ми щиро вдячні Вам за глибокий інтерес до нашого краю, спроможного подарувати багато відкриттів і захопливих почуттів усім, хто спрямує допитливий погляд на його минуле і сьогодення, на його культуру і різногалузеві здобутки. Цікаво, як і коли Ви, пані Любове, відкрили для себе Рівненщину як об’єкт наукових досліджень, художнього осмислення?
– До вивчення історії Рівненщини я прийшла давно, ще десь на початку 2000-их років, коли відвідала Поле Берестецької битви. Тоді ж узяла участь у науково-краєзнавчій конференції в Рівному. Почала більше цікавитися цією темою, писала власні статті, уже на різні теми з історії Рівненщини, зокрема, з історії та літературного краєзнавства. Звісно, не могли не з’явитися й поетичні твори. Деякі з них увійшли до збірки «Душа не терпить порожнечі», виданої 1998 року, уже знайомої Вам. Щиро дякую, що оцінили ці твори! Це вірші «До Берестечка» і «Священне місце Пляшева». Ці історичні місця увічнилися у ще одному творі про Рівненщину: поемі «До Врат Острозьких», яка увійшла до однойменної збірки. Але особливо я вдячна Вашому краянинові, колишньому голові Рівненської обласної організації Спілки краєзнавців, поетові, на жаль, уже покійному, Іванові Григоровичу Пащукові (світлої пам’яти), який активно залучав мене до краєзнавства Рівненщини. На жаль, з його відходом втратились і зв’язки з рівненськими краєзнавцями. Проте, отримавши від оргкомітету Премії такі чудові видання про Рівненщину, впевнена: вони сприятимуть моєму подальшому дослідженню цього славного краю і, сподіваюся, з’являться нові дослідження або твори.
– Чудово! Будемо сподіватися, що наша благословенна земля й надалі привертатиме Вашу увагу своїми пам’ятками, духовними та мистецькими скарбами.
Ви – жінка яскрава і, як кажуть, поцілована Богом у чоло, наділена ним різними талантами, уподобаннями та неймовірною працездатністю. Але якщо про віру у Всевишнього говорити в рамках певного вчення, течії, то, наскільки мені відомо, Ви належите до адептів, тобто прихильників рідної віри. Чому обрали саме цей релігійний напрямок, а не, скажімо, традиційні для українців християнство, католицизм тощо?
– Щиро дякую, пані Ніло, за похвалу! Хоча не знаю, чому Вам так здається (щодо «поцілована»), радше – навпаки, бо за моїми невеличкими успіхами – багаторічна праця… Дякую за це запитання! Як на мене, сповідувати своє, рідне – це природньо. А тому, вважаю, навіть не повинно виникати такого запитання: чому рідне? Инша річ – якби я нехтувала рідним, а обрала чуже, то тоді зрозуміло, що було б дивно. Ну й уточню: рідна віра – це не релігія, на відміну від, наприклад, християнства чи иншої релігії, які як ідеологія вигадані штучно з єдиною метою: панування над людьми. Віра – це природньо, а релігії – штучне. Ми всі повинні навернутися до рідного світогляду, на якому ми витворилися як нація. Адже у нас є все своє. Рідний світогляд – це єдиний шлях нашого розвитку, бо ж відомо, що з примусовим введенням християнства, яке насаджували вогнем і мечем, Русь-Україна змаліла, саме відтоді почався наш занепад. Це, хоча й, як кажуть, делікатна і дуже об’ємна тема, але про це треба говорити хоча б фрагментарно, але не оминати цієї теми, бо ж багато хто ще вважає християнство рідною нам релігією. Але ж ми – homosapiens, тому маємо міркувати. Тим паче, що зараз не середньовіччя, і можливостей пізнати істину – море! Ну і які ж ми патріоти, і якою б я була націоналісткою, якби сповідувала чуже?
– Поезія, проза, краєзнавство, просвітництво, волонтерство, журналістика, редагування, політика, фольклористика… Пані Любове, а що з усього цього вважаєте головною своєю справою?
– Мене не раз запитували про це. Дехто радить займатися чимось одним, мовляв, отоді можна досягти успіху. Можливо, й так. Але я ж не заради власних успіхів обрала ці сфери діяльности. Мені просто цікаво все це, тому й займаюсь. Однак якщо визначити головне, то це – просвітництво, адже незнання нашої історії призводить (і вжепризвело!) до катастрофічних наслідків. Як зауважив Павло Мовчан, «криза культури супроводжується духовною кризою». Тому треба боротися за все Рідне, щоб не втратити національного коду й української душі. А для цього потрібно мати знання, аби відрізняти чуже від Свого. І перш ніж «чужому научатись», потрібно знати рідне, національне. Бо переймати чуже можна тоді, коли немає рідного (хоча й тоді краще створити своє, а не переймати чуже). А ми ж – прадавня і самодостатня нація! Й тому у нас є все своє. І мета мого просвітництва – пробудження національної гідности. Аби боротися за Своє, Українське Національне, треба передусім відрізняти Рідне від чужого і пишатися Своїм. А без просвітництва гідности не виховаєш, бо щоб пишатися, потрібно насамперед знати правду. Втім, просвіту можна сіяти не лише у виступах, дописах і книжках, і не лише перебуванням у лавах однойменного Всеукраїнського Товариства, а й кожним словом: у привітанні, у правильній назві рідної валюти (гривня, а не «рублі», яке досі побутує), у виборі українських наймень для дітей та онуків, у вживанні наших, колись репресованих, слів…
– І насамкінець, як у нас заведено, розкажіть, будь ласка, про те, чим зараз клопочеться невтомна Любов Сердунич: якими книжками цього року порадували і якими порадуєте читачів найближчим часом, які передноворічні ідеї та ініціативи втілюєте в життя, які мрії та плани на майбутнє виношуєте у своєму відданому Україні серці?
– Цього року я видала дві збірки: це вже згадане видання «До Врат Острозьких» (поетичне трипоем’я) і «Таємниці двохсот місяців». Є близько десятка инших готових до видання книжок, але при мінімальній пенсії важко більше втнути. Тому планів багато, зокрема, й щодо видання нових книжок.Бо хочеться, аби багаторічна праця не пропала. І я маю на увазі навіть не вірші чи прозу для дорослих та для дітей, а вагоміші: краєзнавчі, дослідницькі, мовознавчі, просвітницькі проєкти. Але не хочеться говорити про те, чого ще нема. Щось ініціювати і втілювати в життя заважає карантин і червонозоння. Однак і без нових ідей я постійно за- і перевантажена, позаяк, окрім реальних справ, є ще й віртуальні: напр., адміністрування у багатьох фейсбуківських спільнотах, кілька груп і сама створила, а це – відповідальність перед учасниками груп, адже кожному дописові, коментареві, кожному учасникові спільноти треба приділити увагу, прочитати кожен допис, аби допустити чи не допустити до оприлюднення. Місяць тому видала збірник «Три матері, три долі, три калини», куди увійшла творчість шістьох поеток (у т. ч. й моя), учасниць літературно-мистецької програми, яку я створила з такою ж назвою і з якою виступаємо перед глядачами на курортах, у школах, в училищах… Зараз готую ще один колективний збірник «Наші герої». Він буде про героїв-захисників України-Руси від прадавніх часів до наших днів. Тож закликаю авторів долучатися до проєкту. А задумала я його для того, щоб діти і молодь (та й ми, дорослі) знали поіменно, хто наші герої, і пишалися ними, пишалися нашою історією, не завжди трагічною, позаяк була вона і славною. «Вигріваю» понад 10 нових проєктів, однак вони давно «зависли», бо потребують коштів. Але… «contra spem spero»… Я так звикла працювати: одночасно над багатьма проєктами, щоб «ні хвилини спочинку», як співається в пісні. І в ці передноворічні дні бажаю Вам, пані Неоніло, Вашим родичам і нашим читачам, аби всі плани, задуми й ініціативи втілювались у життя, щоб усі мрії здійснювались!
– Щиро вдячні Вам, пані Любове, за цікаву розповідь про себе, за приємні зичення усім нам! Будемо сподіватися, що новий рік усім нам принесе нові можливості для втілення ідей, задумів, планів у життя, а ми, не зволікаючи, з новими силами і завзяттям візьмемося за справи, які консолідуватимуть суспільство, зміцнюватимуть українську державність, сприятимуть поверненню окупованих земель до рідного лона. Нашій гості бажаємо міцного і невтомного здоровя, Новоріччя, щедрого на успіхи і здобутки!
Інтерв’ю вела Неоніла Диб’як