Після продовження військового часу проведення Всеукраїнського літературного фестивалю «Від Гуцулії – до кряжів донецьких», приуроченого дню пам’яті Шевченківського лауреата, поета-в’язня Тараса Мельничука, що мав відбутися у Чернівцях 29 березня 2022 року за погодженням членів організаційного комітету перенесено на 20 серпня 2022 року з нагоди його дня народження, де й відбудеться вручення диплому та премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука. А 29 березня лауреати премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука та всі охочі покладуть квіти до його меморіальної дошки по вул. Радіщева, 4 о 12 годині.
Саме тоді ж українська громада відзначає 40 днів від часу поховання Академіка Івана Михайловича Дзюби, продовжує публікувати листи Тараса Мельничука до Івана Дзюби з Вінницької тюрми, частково надруковані в «БЖ», число 3 від 2021 року у публікації «Іти по дорозі, якої нема…», стор. 248-251. Продовження читайте в наступних публікаціях.
ЗАМІСТЬ ПРОЩАННЯ…
Не повіриш, та можна думками розтинати і простір, і час,
Витікати зіркими зірками, щоби гаснути геть раз-у-раз.
З Коломиї – туди, де Київ, мов дрімає, непевний же сон,
Проминають потомлені милі крізь тонесенькі вії вікон…
Завтра час не закінчиться – зникне, ніколи його й не було,
Хтось у темному небові крикне, стоятиме тінь за столом.
А коли озвіріють снаряди і бомби, бо ніхто ще не знав,
Вдарить грозою і градом, як покотиться божевільна луна,
Ніхто й не збагне, це ж – війна, це війна, це війна!
… Велелюддя немає, лиш рідні, і простуджений вітер плечами стена…
І некрополь на Байковім, Академіку мовить Господь:
До раю іди, по крізь пекло смутенне проходь.
Тут з тобою лежатимуть Стус, Вінграновський і Миколайчук,
Ще запалює доля прощальну свічу,
Упаде на могилу найжахливіше слово «Війна»,
Тризна знову лунатиме пречиста страстна…
Мирослав ЛАЗАРУК, 19-20 березня 2022 року, м. Чернівці
***
Біда, не маю з собою своїх творів, щоб Ви могли побачити мене як поета. Але скажу, що і Світличний, і Калинець були щиро здивовані і раді, що мене відкрили для себе. А це справжні і вимогливі митці слова! І сподіваюся, що й вони повернуться до нашої літератури, і що ми ще будемо всі в одному ряду з Вами. Бо така Правда Життя, такий поклик Часу. Та й Слово жде-виглядає, мов Ярославна. І не вернутися до Слова – це значить загинути, це втратити все. Навіть Батьківщину. А Батьківщини ми повинні триматися, бо ж гірке і сирітське життя без неї. Навіть для великого таланту.
Оце, либонь, і все, чим я хотів поділитися з Вами, Іване Михайловичу. А Ви людина вільна, тож може та воля і підкаже Вам, а Ви мені, як зробити, аби не довго, не до кінця мені отут життя своє коротати, дні свої губити, а з ними все те, чим я міг би і вину свою загладити і Добру та Правді – новій, комунній Правді послужити.
На цьому кладу руку на серце, як на Хрест святий, і волію бути з сонцем і з Черленою Руссю!
Вірю, що Кристал ще не однією гранню засвітить нам, засвітить всій нашій українській радянській літературі!
Да буде так!
З думою про Вас, з вірою у Вас і (якщо дозволите) з надією на Вас той, хто ще сьогодні в неволі.
Тарас МЕЛЬНИЧУК. Може захочете відгукнутись, то ось моя «візитна карточка»: м. Вінниця, ИВ 301-86, 4-ий отряд, 43 бригада, Мельничуку Тарасу Юрійовичу.
12.ХІІ.79
Іване Михайловичу!
Щедрий вечір Вам, щедрий 80-й – у творчості Вашій!
Було мені добре на душі, що Ви так близько сприйняли до серця мої клопоти сьогоденні і турботи. Якщо є ще такі великі у доброті своїй, у своїй людяності і мудрості серця, яким я бачу серце Ваше, то чи ж можна жити без поезії, то чи ж можна зневіритись у тому вогні, що викрещує в одвіт невгасимий вогонь людяності, віри в людину, в її творче всесилля! Ваш лист – для мене більше ніж лист, то так начеб човен причалив до стін оцих і весло – мені в руки. А як чоловік має весло, то може і на хвилю йти, і море на прю викликáти. А це вже багато, коли хочеться з морем позмагатися!
На чому я стою тепер.
Тимчасовий мій відхід від сучасності, що вилився у декларування деяких антисуспільних ідей, мав для мене особисто тяжкі наслідки, тяжкі не в тому (не стільки в тому!), що в січні 1972 року мене було заарештовано, а відтак засуджено на 3 роки позбавлення волі, а тяжкі насамперед тим, що я зайшов у внутрішню безвихідь, з якої остаточно набрався мужності вийти аж тепер – у 1979 році. Кому-кому, а Вам, Іване Михайловичу, добре знана ота внутрішня душевна Голгофа, на яку сам себе (спочатку доброхіть, а далі в силу інерції) сам себе ведеш, мучиш, намертво зав’язавши собі світ і долю (і собі, і своїм рідним та близьким). То справді трагічна ситуація – трагічна подвійно: і як для людини, і як для громадянина і митця. Таке пережити, то справді краще каміння при дорозі бити. А щось перемінити – не міг я, бо все таки десь в глибині вважав, що я прав. Бачте, думав же про СВОЮ правоту (і тільки про СВОЮ!), незважаючи на ПРАВОТУ ІСТОРІЇ, ПРАВОТУ НАРОДУ, яка вище не тільки всіх мізерних правот і правд окремих осіб (хай навіть геніальних), а вище цілих філософських концепцій, всього ідеологічного арсеналу не те що окремих «інакодумців», а всього буржуазного Заходу. Тобто правота соціалізму – вже в ньому самому, в його гігантському поступі, у масштабних, всесвітньо значимих перемогах. Та вже єдине те, що світ був врятований від фашистської чуми – це такий аргумент за соціалізм, за нашу Країну Рад, перед яким всі інші аргументи – ніщо (як їх не сповивай і в які одяги не ряди). Та, заглибившись у себе, в своє я – чомусь цього начебто й не бачив. Ото вже справді: сім років у пана служив, у пановій кухні жив, а комина не видів!
Та й тепер: якщо світ буде врятований від пекла атомної війни, то насамперед завдяки нашій, радянській країні, трудовому подвижництву всього радянського народу! Тож у такий вкрай напружений, відповідальний час – жити собою, своїм «я» (навіть якщо те Я і золотих дукатів варте) жити собою в такий час – не тільки сором, а злочин і ганьба! Тим більше для митця, для художника! що мусить бути совістю свого народу, його ідейним водієм (саме так: не тільки охоронцем і примножувачем духовних скарбів), а великим Робі́тником, будівничим долі народної (а такий народ, як наш, радянський, вартий того, щоб навіть найбільші велети духу були в його, народній, майстерні звичайними теслями, мулярами – себто чорноробочими, будівничими, а не елітарно-білокрилими ангелами-«спасителями»). Кожна робота важка, але робота творця слова, Робі́тника слова – мабуть, найважча в світі. І, як бачимо, вкрай відповідальна, тому не дивно, що будь-який відхід від народу – тут же несе тяжку розплату: б’є митця наповал (це як іскра: захотіла спалити стіг – та й сама згоріла). Отже висновок: спершу доля громади, доля народу, а потім уже і твоя доля. Народ завжди вищий всіх «Я», навіть якщо це буде Я самого бога, чи самого бога богів Гете.
Нещодавно я відіслав листа до Києва в Політвідділ ИТУ МВС УРСР (щось на зразок Вашої «Заяви» у 1973 р.). В тому листі, вірніше, в «Повинном письме» (писав рос. мовою) я не тільки гостро засудив свої антирадянські випади (віршованого, декларативного плану), а й постарався широко проаналізувати, щó мене в свій час збило з пуття, я́к я себе загубив (і замало не погубив і себе, і слово своє), а також виступив з критикою сучасного дисидентства в його націоналістичних, шовіністичних і сіоністських проявах, не оминувши конкретних носіїв цих політично шкідливих для Радянської влади ідейних засад (маю на оці тих «інодумців»-«борців», з якими довелось мені бути в колонії). Аналогічного листа, в дещо скороченому вигляді, я направив і до республіканського контролю державної безпеки – з проханням опублікувати в «Радянській Україні». Поки що (а вже пройшло понад 2 місяці) жодної відповіді немає. Але так чи інакше, а добре те, що я остаточно не звихнувся на тому антисові, що не завів себе і свою поезію у крайнє мракобісся. Як би там не вирішилась моя доля, для мене головне те, що я сам позбувся того неймовірного тягару невизначеності. тих протиріч, що мучили мене так, що не раз здавалося: ось-ось серце розірветься, не витримає. І щó в порівнянні ця неволя, в якій я зараз, з тією внутрішньою неволею, в якій я був протягом років?!. То була каторга, велика і страшна душевна каторга – без будь-якого просвітку, без будь-якої надії. А тут… Звичайна ізоляція від суспільства (маю на увазі теперішнє своє покарання). Тут справа тільки в часі, в часовому вимірі – 4 роки, а та внутрішня неволя, в якій я перебував, сам себе запхавши в пастку, – здавалося, не буде мати кінця, і не раз думалось, що смерть – то був би найкращий вихід.
У мене і далеко раніше десь билася думка написати про це все, висповідатися, але стримувала і власна амбіція, і моральна та психологічна залежність від того оточення, в якому я перебував протягом 72-1975 рр. Ще були якісь, сам уже не знаю які, дешеві, самовтішні ілюзії, та й, думалося: поезія не дасть мені загинути, винесе (як отой народно-пісенний кінь, що виніс козака з трьох побóйців). Та ба! я нарешті з жахом побачив, що й слово почало занепадати (без живлення живої дійсності – слово, як людина на безкрів’ї: хиріє, сохне). І не рятувало те, що я поклав собі: ні в що не втручатися, жодних суспільних і соціальних тем не чіпати, а бути поза часом і над часом (начебто таке можливе!), а от думав, що можливе. Навіть хотів собі колибу покласти десь подалі від світу і людей, геть-чисто усамітнитись і т. д. Що з цієї затії вийшло – приклад тому моє падіння з тріском з мого Афону – на сьогоденні камені. Не зміг стерпіти образи і тупого зуболомства, спалахнув, на провокаційний удар (а було саме так) – відповів ударом бокала і т. д. Отак дешево купився якомусь «ґазді» (що нині сміється і каже, що з п’яних очей переплутав мене з моїм братом, і що він не мене хотів посадити, а брата, з яким у нього були якісь давні порахунки – ще починаючи з того, що він – оцей «ґазда» – підозрівав, що не він тато першої своєї дитини, а мій брат, – (потім тої дитини позбулися, лиш один бог знає яким способом, та дитини не стало), а пізьму і ненависть до брата він затаїв і весь час, як гадюку за пазухою, носив, і як тільки міг – підсовувався і старався вкусити (вжалити) брата. А тут, бачите, «переплутав»! Це Вам, Іване Михайловичу, непотрібне, і я про жоден факт ворожнечі між ним і моїм братом – ніде не згадував… А другий мій «потерпілий», то такий сільський бугай і звідник, вічний аліментщик, пияцюга і волоцюга, який лиш дивився, де би випити та кому би позавуш дати, а на суді вже фігурував як такий, що «займається суспільно-корисною роботою» (ніколи не працював, а оце встиг до суду оформитись у тракторну бригаду). Він і кинувся на мене з ножиком, я удар відбив йому в лице, він сам себе поранив, а той ножик приписали мені (на підставі показів рідної, – рідної! – сестри «потерпілого», хоч суд не мав права виходити з цих показів, тому що рідна сестра – свідок «заінтересований», а свідчення такого свідка по закону не повинні братися до уваги, тим більше на підставі такого свідчення не можна було виносити вирок). Але цього не завернеш. Так чи інакше, а мене треба було позбутись, і така нагода випала. Крім цього було ще чотири зацікавлених у справі свідків з боку моїх «потерпілих» (але суд наче цього й не бачив). Словом, суд був введений в оману. Я міг би був ще раз порушувати цю справу, але то надто довга, марудна і найчастіше програшна річ. Тяганини і писанини ціла гора, а наслідок – миша. До того ж назріло далеко важливіше питання, внутрішня криза досягла свого апогею (маю на увазі ту трагічну ситуацію, що спіткала мене свого часу на ідеологічній ниві і про яку я розповів Вам у початку цього листа).
Ви запитували, Іване Михайловичу, чим би мені допомогти? Та вже одне те, що Ви так щиро і зичливо поставилися до мене – варте року волі і, як би гуцул сказав: – Бігме, на рік більше прожию! В таких умовах кожна вісточка дорогá, а Ваша була подвійно дорогá для мене, бо те все, що я зараз переживаю, Вами особисто відчуто, відбуто і перебуто. І вийшли Ви переможцем з тієї тяжкої людської драми – і як людина, і як громадянин, і як письменник, і ці троє – Людина, Громадянин, Письменник – поєднались, знайшли одне одного, узгодились, і та цільність духовна і душевна – цілющим словом одізвалась у Вашій творчості, яка ще не одну грань свого таланту явить, висвітить з користю і для всієї нашої української літератури, і для кожного письменника зокрема. Дар критика і теоретика літератури, яким Ви себе показали у «Гранях кристала», свідчить про величезні невикористані ще Вами резерви і джерела думки, до якої не дослухáтись не можна, бо вона не стереотипна, а жива і діюча, вона може відкривати нові, ще сьогодні небачені письменниками творчі горизонти, бути віхою і поштовхом до нових творчих відкрить (-ттів) – як для поетів, так і для прозаїків – на грунті соціалістичного реалізму. Такого критика (теоретика) наша література, на мою думку, вкрай потребує і жде. Літературний критик Вашого плану – це орієнтир, це той провідець (провідник), що може і сміє вести літературу до нового здвигу, до нового ще невідкритого материка. Так я розумію, так пишу Вам, на це сподіваюсь од Вас, – хоч, даруйте, хто я і що я сьогодні, щоб дозволяти собі такі розкішні екскурси. Але що є, то є, чим живу – тим і крилюсь, і тішусь у своїй далеко невтішній долі.
Щось більшого (щодо себе) від Вас хотіти – не смію, та й не хотів би, щоб Вам було надто клопітно. Я просто мав на думці зарадитись з Вами, що мені в офіційному плані роботи, до кого ще стукати, з ким ще говорити, щоб якось наблизити для себе волю, а для слова – Життя. Бо слово – хоче жити, хоче іти до людей, і має силу і жаду бути будівничим на споруді великої, гігантської Братської ГЕС, ім’я якій – комунізм.
На цьому стою, в це вірю, з цим входжу у рік 1980-й, і щедрую Вам і Києву-златоглаву – на мир-гаразд, на здоров’я! До мене у цій Новорічній віншівці приєднується любитель красного письменства і сам поет Віктор Чередник, з яким я разом працюю і разом ось уже другий місяць студіюю книгу Івана Дзюби «Грані кристала», –
О вечір добрий!
Сіємо перед Вами по
Києву житом-пшеницею –
хай вродить і Вам і нам
сторицею!
Тарас МЕЛЬНИЧУК. 18/ХІІ-79 р. Індекс 287100, м. Вінниця, ИВ 301-86, 4-ий отряд, 43 бригада, Мельничуку Тарасу Юрійовичу.
12.ХІІ.79
- S. Листи, Іване Михайловичу, до Києва я послав, але чи то вони десь у Вінниці загаялись, чи то вже десь у Києві заблудилися, чи то може нікого не обходить моя доля (зрештою, не моя, а поета Тараса Мельничука), але час іде, а воно ні в дуду не дме, навіть бриж по воді не пішла, так наче чоловік голка і впав у стіг сіна чи в море, і ніхто голки не чув-не бачив. Чи так воно і з Вами було? Звичайно, я був мількá у дисидентському мулі. Але невже тільки з цього можуть виходити? Може я не туди написав? не до тих інстанцій апелював? (а написав я до Політвідділу ИТУ МВС УРСР і до республіканського контролю держбезпеки – просто на ці установи, а не конкретно комусь.) Може варто звернутися до когось безпосередньо? Чи не порадите – до кого? Ви писали про «бите скло» і «гарт підошов». Я готов вийти на те скло, хоч, власне, не знаю, що саме Ви мали на увазі, та й не знаю, чого ждати, коли така тишина, невідомість і мовчання? Оце мене і хвилює.
(Продовження читайте далі).
