…З Германом, антикваром, про якого я вже згадував у одній зі своїх новел, ми мали зустрітися у його особняку, на перехресті двох вулиць, що його в Леополісі нарекли „хрестовиною”. Я прошкував в умовлене місце, в добротному довгому дощовику, він робив мою нічну мандрівку достатньо комфортною.
Мжичив нудний затяжний дощ, що, звичайно ж, настрою іскринки не додавало. Тим паче, що Герман обіцяв, нічка сього дня буде місячна та суха. Одне слово, якось так ніби вся оця погодняна зумисність намагається скасувати нашу здибанку. Додам сюди ще якусь метафізичну компоненту сприйняття, коли все довкіл, ніби вже бачене-перебачене тобою, однак сприймається в цю мить по-іншому, виповнене новою сутністю, що змушує дивно вібрувати душу в часі та просторі, прислухáтися до себе, в режимі очікування несподіваного. Призначеного лише для тебе, тут і сьогодні. Власне, у мене були підстави сподіватися на дещо особливе, виходячи з причини мого нічного візиту…
А почалося ось із чого. Днями я майже випадково забрів у садочок Германової вілли. І зненацька був заскочений. Серед шелесту листя та різнотрав’я у затишку побачив білого коня із золотаво-світлою гривою та довгеньким рогом просто на чолі. Пан Дзюньо, помічник Германа, вправно розчісував його, так наче робив звиклу справу. Я, звичайно ж, поцікавився, що це за порода така небачена? Але господар, що зустрічав мене, махнув рукою… Мовляв, ходімо в хату, там і з’ясуємо. Уже у вітальні, підвів мене до однієї з картин. Досі, чомусь, не знаю художника-автора. На ній, посеред романтичного пейзажу з красунею, що набирає в глек воду із дзвінкого джерела, на фоні південної рослинності, б’є копитом знайомий мені кінь-Єдиноріг: такий сповнений внутрішньої енергетики-краси, з незмінним своїм єдиним рогом. Цей живопис зацікавив мене. Уже за філіжанкою гарячого шоколаду на вишуканому столику, що явно мав ознаки стилю „бідермайєр”, Герман зізнався, що цей живопис несе явні властивості: магічні. Власне, Єдиноріг може не лише пересуватися в часі та просторі, але й переміщувати інших.
– Поглянь он на картину, його вже там немає! А зараз поглянь на живопис і визирни у віконечко. Що бачиш?..
– Насправді, бачу картину вже без Єдинорога. …А ось він притупує ногою перед кам’яницею. А пана Дзюня поряд із ним не видно.
Герман ще деякий час розповідав мені, як до нього потрапив цей романтичний пейзаж. І чому цей білий коник так настирливо падає у вічі тому, хто милується чуттєвим мальовничим пейзажем. Однак, ці теми – для інших моїх оповідей. А наразі таки залишається сказати, що результатом емоційної розповіді антиквара і стала пропозиція завтра прийти до його маєтку по опівночі, але не пізніше другої години, і стати очевидцем однієї з витівок Єдинорога.
Отож мій нічний візит був попередньою та несподіваною домовленістю. Хіба знаєш чого чекати від життя? А, втім, усе знати, то великий клопіт. Однак, дізнáється лише допитливий і терплячий.
…Дивина: Єдиноріг, безумовно, з давніх легенд; але ось яка справа з легендами: нерідко трапляється, що усе в них – чистісінька правда. Слід, таки, робити вибір, інакше він зробить це за тебе. Я збагнув свій: нічне чування у Германовому особняку, навзирці з незвичайним.
У кімнаті стояла виповнена тиша. Вікна – щільно зашторені. Дві свічки зі справжнього воску – на столику-консолі навпроти картини, точніше – обабіч неї. Третя – на письмовому столі – неподалік ледь розвіювала густу темряву. Їхнє полум’я хилилося в бік романтичного живопису, наче там був якийсь простір. Герман, як завжди, коли хвилювання сповивало його, ледь чутно поклацував вставною щелепою та прицмокував, заохочуючи мене.
– Єдиноріг не випадковий у цьому творі живопису. Він може будь-кого у світ цієї малярської інсталяції доправити. Я побував там кілька разів. Сьогодні хочу тобі запропонувати. …Ось ти лише підійди ближче до картини: на витягнуту руку. Ось так… Зараз запам’ятай добре композицію цього твору. Та стули повіки, відтвори у пам’яті вибудову живопису якомога яскравіше. Подумки промов фразу… (тут, не приводжу її, аби не спонукати до експериментів читальника). Повертатися навспак будеш так само. Одначе картинна композиція має залишатися незмінною. До деталей… Як на полотні, так і у твоїй уяві. І не зволікай з поверненням.
Я довго не вагався: вчинив усе так, як навчав Герман. А далі – якось особливо закрутилося разом із живописом, і я потрапив на плоскогір’я, втоптаною стежиною спустився до розкішної галяви з Єдинорогом та дівчиною. Усе так звично: невеликий потічок, розкішні дерева, далі – чагарники. Я зблизився до Єдинорога. І помітив те, чого не бачив досі: його очі були навдивовижу синіми, а голова – червонястою. Це надавало цьому блукальцю сумовитого вигляду. Спробував заговорити з красунею. Та дарма. Вона ж і оком не повела. Вправно поклала на плече глечик, по тім знову зняла його. Мені аж ніяк не хотілося покидати цей пейзажний вид, що був на картині. Я повернув голову і побачив, що Єдинорога чомусь не було на місці. Мені, не приховуватиму, стало кепсько. Торкнувся води з джерела та не відчув свіжості, вода якось незрозуміло обтікала мої пальці. Спробував зірвати цитрину: моя правиця пройшла крізь неї. Ситуація, що називається „не позаздриш”. Я ще раз ретельно обнишпорив галявину. Композиція помінялась! Ось стежка, що нею я прийшов сюди. Кинувся в той бік не вагаючись. Але повітря тут стало наче ґумовим і відштовхнуло мене назад. Я відчайдушно вкотре пішов на штурм, результат виявився той самий. Краєм ока все ж помітив, що Єдиноріг таки з’явився знову. Три воскові свічки горіли рівностороннім трикутником, окреслюючи простір Єдинорога. Я заплющив очі, сконцентрувався. Провів ритуал як слід. І знову потрапив у вітальню Германа. Він метушливо поводив себе, щось невиразно белькотів. Проте, я все ж зрозумів, що Дзюник, який ночував в одній із кімнат у сутеринах будівлі, раптом захотів ви́кликати посеред ночі Єдинорога сюди і мало не завдав фатальної шкоди нашим переміщенням. А так, як чолов’яга був зовсім німим, то з’ясувати з ним щось більше не вдалося. Та й чи треба було?..
Коли я повертався додому, нічка вже потроху лякалась самої себе. Погода, як і заповідав напередодні Герман, встановилась суха та місячна. Я навіть зробив гак, аби промандрувати приємними для мене вуличками. Снувалися неспокійні думки. Час змінить усе, що ми знаємо. Зрештою, змінить нас. Але ж ніхто не знає справжнього призначення часу.
…А Єдиноріг продовжить з’являтися у Леополісі, будьте певні. Так проявляються інші світи… Вони приходять самочинно і не слід за ними нишпорити.
Знаю, надто ретельний читальник запитає: „Як же викликáлося Єдинорога сюди, у садибу?..” Відповім так: „У цю таємницю мене не посвячено. Поки що”.
Віктор Палинський