Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже третій місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення.
22 квітня 2022 року
Небо над містом сіре-захмарене, дрібнодощове, й обриси хмар ледве проглядають. Роззирнувся: чимало первородної небесної білини на землі. Помилка – цвіте алича й іже з нею. Та хай там як, але завше є те, що здатне формувати погідність у людині. Поволі йду під дощем, бо маю надійну куртку з капюшоном і такі ж черевики, і раптом – як вибух з неясного неба, аж рамена звелися, – то дощове краплище з аличевої гілки поцілило посередині мого каптура, і він потужно зрезонував. І смішно, і грішно…
Зайди засипають Україну своїми півстолітніми смертоносними запасами. Забезпечені Європа й Америка, вже не вагаючись, відривають од себе і передають нам сотні мільйонів, мільярди доларів, щоб ми вистояли, щоб і далі, скривавлені, зводилися… Можна сказати, засипають нас золотом, а його ж не їсти – нам конче потрібен, хай і разовий-чорний, хліб важкого озброєння…
Ракетовано козацьку Хортицю. Колись побував на ній. І, можливо, навіть стояв на тому місці, де з᾿явилася вирва. Але пам᾿ять про січовиків височить там завжди…
Дрібнички: передучора купив складаного трубково-парусинового стільчика (продавчиня, чи не власниця крамниці, охоче й відчутно спустила його ціну через брак однієї з чотирьох простеньких пластмасових підківок, – такого жесту стосовно себе й не пригадую), а нині мимохідь допоміг комунальнику викотити на пагорб величезного колісного бака для сміття (віддячив іншому). Добріємо?!
Вплелася була в сон «Маленька нічна серенада» Моцарта, енергійно і водночас лагідно розбудила. Дарувати свою ласку тій, котра зроду вже володіє усіма найбільшими скарбами серця, але не відмовляється од твого дарунку, ба, знаходить для нього чільне місце, – то велике чоловіче щастя. Є дві більшості чоловіків: ті, котрі мріють про такі стосунки, і ті, котрі шкодують, що не зберегли їх…
Дещо підсумкове про Петра Сороку й Овлура (цитую їх):
Гортаю одну з тих почитних книжок, які прихопив із собою в сторожку. Поступово забуваю про все на світі. Потім одриваюся од книжки і задивляюся на зелену стіну лісу, що хитається, переливається різними відтінками, хвилюється від вітру… Книжка – диво і навколишній світ – диво. Що ж мені вибрати: білу книжку чи зелений світ?
Цього вибору не вдалося йому зробити аж до самого Переходу, тому й зараз – хоча б у моєму сприйнятті й інтересі – він зостається між ними, світом природи і світом книжки.
23 квітня
За вікном сльозить. Не чути горлиць, не видно навіть «посівних» (яко зерно навесні) горобців…
Заангажований добром світ радіє переможній марці з кораблем…
Московити, виявляється, усе частіше ракетують нас із підводних човнів. Згадалося дещо з голлівудської Бондіани – епізоди, в яких один злочинний ракетоносний човен міг тероризувати увесь світ. Та вже на прицілі найбільшого світового зла – наша Україна, здавна княгиня свободи, душа високого низовика, пізніше сирітка, скатована мати, а тепер – бойова волонтерка і мотивована любов᾿ю й ненавистю фронтовичка. Українські любов і праведний гнів нарешті пошлюбилися на фронтах цієї кривавої війни із зайдами-московитами.
Петро Сорока у своїй притчі «Любов і ненависть» демонструє оригінальний механізм протистояння цих двох, а власне, як вони стали непримиренними антиподами і нині владарюють у своїх половинах життя – від заздрого ставлення ненависті до любові, яка робила людей дуже близькими, завдяки чому й світ був близьким, до проникнення ненависті у людські серця і розколу ойкумени на день і ніч, біле і чорне, неприродного розпросторення планети через небувале віддалення людини од людини… «І сьогодні ті, що живуть у любові, знають, що таке щастя й радість, а віддаль не владна над ними, а ті, що ненавидять, продовжують віддалятися один від одного» (цитата).
Так і є. У суто мирному житті лише так і є.
Можливо, нині, перед самим Великоднем дасть Бог, вдасться вивезти на безпечну українську територію якусь більшу кількість маріупольців «зеленою вулицею». Прикро, що досі до цієї вулиці весна не мала ніякого відношення…
З полудня готую мінімум – до паски – великоднього: крашанки, бурячок із хроном, борщ, овочевий салат олів᾿є… Паску і три святочних, що спереду в переліку, плюс сіль і масло вкладаю до великоднього кошичка. Колись вкладав між крашанки ще ручку-самописку, навіть дві, щоб на цілий рік вистачило, але з часу освоєння КП ця звичка якось непомітно відійшла. (Звісно, самописка на мене не ображається – роблю нею записи до творчого щоденника тощо). Натомість не забуваю про своє письменницьке ремесло у щоденних молитвах. Десь о шостій вечора, після першої повітряної (друга заревла майже опівночі), ставши межи вірян, що розташувалися довкола церкви, паску освятив. Першу свою свячену крашанку поклав у спільний жертовний кошик.
Болісна (точнішого означення не підберу) прес-конференція очільника держави світовим ЗМІ, на станції метро, невдовзі після кривавого ракетування московитами Одеси. Сльоза як дзеркало, численна сльоза у сльозі…
24 квітня
Воскресіння Христове! Великдень! Ділá, що заклали основу праведного ділання. Слова, що породили знакову окличність. Яскраво виражені виміри богочоловіцтва. Час і місце поза календарями і географією, коли і де Святий Дух сам знаходить людину і запроваджує у царину істинної духовності, розбуджує оспалі душі, спонукує до самовдосконалення; коли патріархи стають стратегами, а воїни містиками. Смерть на фронтах і воскресіння у церквах, коли всіх об᾿єднує молитва і крихта свяченої паски. Це страшний і дивовижний цьогорічний український Великдень, оскільки великоднє «Смертю смерть подолав» нині трактується подвійно – додатково до традиційно жертовного ще як «Убити убивцю»…
З дев᾿ятнадцятої – двогодинна тривога, впритул до початку благодійного (для дітей) концерту «Океану Ельзи» в київському метро. Зайди, мабуть, не зважили на нього – інакше б якось перешкоджали країні слухати улюблений гурт. Я чи не вперше прислухався до Вакарчукового пісенного дійства. Здавна вважав, що його пісні далеко не для всіх, бо, відсуваючи джерельну українську мелодійність, ніби занурюють слухача у звукову підсвідомість; що це дуже цікавий, але не найкоротший шлях гармоніювання єства. Однак нині виявив: мій погляд далеко не повний – не враховує ліричної патетики (можна це назвати й глибокою душевністю) виконання кожної пісні, кожного, вважай, слова у ній, навіть звуку… (Ключиком до сприйняття цього – виконання лідером гурту української пісенно-ліричної класики). Вкупі з візуальними ілюстраціями, невимушено-талановитим поводженням співака на кону, звуковим і руховим меседжуванням завжди неповторної авдиторії – маємо образ нашої пісні, спрямованої в майбутнє.
Той, хто вимагає-критикує-дякує-проклинає на увесь світ, і його принаймні чують, нині молився в Софії Київській, де Оранта, за Україну. А взагалі, він, маю враження, готовий і здатний чинити багато з того, що мали б чинити ми всі…
25 квітня
Вдруге з ранковою кавою в лазничці. З книжкою під яскравим світильником, дарма що до прочинених дверей зазирає ще яскравіше сонце знадвору. Овлур висвистує й мені, веде між казкові тексти, якими завершується Петрів бестселер. Зараз це казки про імена. Дуже вигадливі. Таких міг би бути окремий том – читалося б, ще й як! Автор на жарт заохочує читачів придумувати для птахів нові назви-імена. А чом би й ні, позаяк лелекам це не заважає, навпаки – стають і відомішими, і, хочу вірити, чисельнішими (нині їх не бракує, одночасно з людьми повертаються у зруйновані московитами села). Таке враження, що кожен наш край подарував цим цибатим птахам ім᾿я, – мій, що над Бугом, кличе їх бузьками. Тож доназиваймо і їх, й інших. Великих і малих. І дякуймо Петрові Сороці. Бачу, що метода при називанні геніальна: підмітити настрій, що навіює тобі птах, відповідно його назвати, а потім завжди бути вдячним цьому птахові, побачивши його, за нагадування добрих відчуттів. Так, певно, було з журливими журавлями… А ще – чи не доведеться нам називати речі та явища нові й переназивати знищені у полум᾿ї цієї війни, але на двісті відсотків відновлені?!
По тривалій тривозі – знову сирена, далі ще дві. Цього разу на Львівщину крилаті ракети, на жаль, прилетіли, і завдали шкоди. Крилаті… Ось що виходить, коли пташині крила чи душу прищеплюють зимній сталі…
Виринув Рубцовськ – місто, з якого найвідоміші в московсько-українській війні убивці й мародери (надіслали сотні кілограмів награбованого в Україні). Здригнувся – невже звідти (чи якось причетний) і співець людяної патріархальності, поет Микола Рубцов? Рубцова чутливо перекладав наш Михайло Левицький, так само поет в одній-єдиній питомій особі:
Тиха моя батьківщина!
Верби, ріка, солов᾿ї…
Мати сном вічним спочила
Тут ще в дитинстві моїм.
————————–
З кожною хатою, тучею,
З громом, що в небі промок,
Чую в душі найжагучіший,
Смертний до болю зв᾿язок.
З᾿ясував, що тут історія інша, хоча, може, й дотична до роду Рубцових. І все ж, куди подівся нині бодай натяк на той «смертний до болю зв᾿язок» з ріднизною, адже зайди вмирають не від нього на Московії, а плюндруючи чужий край?..
26 квітня
Перед досвітком – симфонія Дворжака «З Нового світу». Долучилася до Божих знадобів, що у сні чи просто в тиші й темноті відновлюють життєздатність людини. А світ, воістину, щодня динамічно-мелодійний, як і ця класична річ. Не зважаючи на погоду, вік, обставини – ні на що. І я не мушу піддаватися блідій розмитості ранкового естампу у вікні, зі спорадичною патиною першолистя, якому, однак, вдається, перекривати садовий першоцвіт. І як же так сказалося – ранкова па-ти-на?.. То де вона, музика? В сонця за щільно причиненими дверима хмар? У когось з усміхнених сусідів, що нині така рідкість? У новинах зі Східного і Південного фронтів, які завжди, бодай атомарно, знаковані димом, кров᾿ю, потом, сльозою? Ото і є мій фортеп᾿ян. Оголюю клавіші. Чекаю Господнього знаку до гри. Чекаю…
Вчора розмовляв із приятелем-художником, однолітком із-за Атлантики. Йому, здається, ще важче знаходити гармонію в теперішньому нашому, проте на всю планету, українському будні. Може, тому, що, як митець, він осмислює переважно трагедійні моменти. А вихоплені з полум᾿я перлини передовсім печуть, і їх треба якось студити… І гармонія, гадаю, теж змагає до природної рівноваги, але не лінійного зрівноваження й узгодження чогось однотипного, а життєствердного поєднання розмаїтостей, кожна з яких окремо здатна існувати хіба що у вакуумі… Патосно доводив, що колись людям нашого часу – і героям, і їх симпатикам – заздритимуть, бо ми причетні до ситуації, коли українська історія стає з голови на ноги…
А все ж найважче нині знайомим колегам по письменницькому цеху з охоплених війною, або вже відбудовою, теренів України. Київ, Чернігів, Харків, Луганщина… Дехто, знаю, тимчасово переселився за кордон. А як інші? Є й ті, що взяли до рук зброю. Письменникові вільно все, що на користь душі, своїй і читачевій. Не варто тільки спокушати творчу долю прагненням вступити «саме в цю ріку», хоч би якою вона не була…
Телефонував і кам᾿янецький приятель, успішний садівник-городник, знавець цілющих трав. Відпускає сина, який терміново освоює снайперство, на війну. Зажурений, а глибокий смуток – то рана, до якої годі підібрати надійний лік… Поможи, Боже, їм обом.
Ранкова застиглість у природі під вечір обернулася періодичними обвалами вітру і дощу – на двері й вікна, на перший білоцвіт і першу зелень. Аж будилися тіні в хатах за шибами, за горизонтом, аж волали до сонця. І сонце мусило втрутитись…
Превалює чорнобильська тематика – і та, що в пам᾿яті, і стосовно недавньої макабричної поведенції зайд у зоні зараження. МАГАТЕ, кажуть. поМАГАТИМЕ…
27 квітня
Так, не обійтися без дрібки гіркуватого, але усміху. Живу в камениці на розпутті, через що (хтось би сказав завдяки чому) доводиться (х. б. с. маю щастя) багато чути і бачити. Тому й сирену сприймаю знадвору. Але останнім часом їй майстерно підвиває сусідський великий пес – на увесь куток чи й поза нього. Запросто можна сплутати. Єдина різниця – не чути ляскоту слів застереження. Недавно й у цьому зарадив випадок: щойно собацюра засиренив за парканом, як хтось із твердослових чоловіків, простуючи повз хідником, добряче вибештав його. У них склався дуже натуральний дует; я, та й сусіди спершу, мабуть, подумали, що звучить відбій…
Сам генсекретар ООН відвідав найцентрішого гуманоїда (упроваджую це слово, дбаючи винятково про змістову точність), і той, задоволений маршрутом гостя без зупинки в Києві, а ще під тиском безлічі несприятливих для себе обставин, що їх же й витворив, щось там пообіцяв стосовно Маріуполя. Натепер ці обіцянки – ніщо. В будь-якому разі місто, зруйноване надземне і живе підземне, град, що діткнувся серця мільйонів, навіть мільярдів людей у світі, збереже своє славне коріння. Воістину, місто Марії, стражденної і спочутливої матері нашого Бога.
Не піддається окупований Херсон, жовто-блакитно бурунить і протестує. Вкотре накликаючи на себе вуличні репресії окупантів. Південна гаряча, з еллінськими краплями кров херсонців (як і одеситів, миколаївців, мелітопольців, маріупольців) – абсолютний антипод північно-болотяній крові московитів. Тому-то тут Україна, хоч і довгий час із навалистою мовою північних…
А мова рідної землі – українська – стрімко повертається до всіх менше чи більше змосковщених страждальців України. Вона – як прибуваний весняний смарагд, якого нічим не стримати; вона йде у парі із сердечним розумінням того, що відбувається довкола. І щасливі, бачу, ті, котрі дістають її – бодай по слову – зі сховку свого роду, – їм легше. Важче тим, котрі чи не вперше вимовляють українське слово, водночас випльовуючи згіркле вороже, і не мають на що опертися, бо, може, саме їх діди-прадіди принесли його в наш, що не кажіть, благословенний край, – але предки відійшли, а душа нащадків прагне жити тут і любити, і – смерть північним ворогам, яким забаглося позбавити всіх цього! Хоча десь і складніше: чую, як люди з московськими прізвищами (часто і змосковщеними) шпарять українською, а носії питомо українських прізвищ – наразі ще московською. І тих, і тих стало підтримує всеукраїнська мовна толерація і буквально надихає грандіозний сплеск інтересу до нашої мови серед численних представників багатьох народів світу. Мовний проєкт «Єдині», зо два тижні тому широко заанонсований у ЗМІ, здається, мусить трохи зачекати – зараз час цілком природного інтересу до української лінгви.
Богдан Смоляк
Травень 2022 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Вікнина».