В цей трагічний для нас рік міжнародна культурна спільнота буде відзначати дві ювілейні дати – 130 років з дня народження і 80 років з дня трагічної загибелі Бруно Шульца – геніального польськомовного художника і письменника єврейського походження, який народився і протягом порівняно короткого життя майже не виїжджав з Дрогобича, творчість якого тісно просякнута духом Галичини, адже неможливо народитися на цій благословенній землі і не бути міцно вкоріненим в неї.
У всьому світі популяція дрогобичан зростає з року в рік. Здогадуюся, що це найбільш “заселене” місто України (дарма, що алегорично). Найбільш відвідуване, вимріяне, улюблене. Інакше кажучи, воно ‒ зі мною. Я ‒ дрогобичанин з літери і духу. Духу, який щоденно веде мене до міста над Тисменицею. Хоч ніколи фізично я не крокував жодною з його вулиць, та однак за своєю суттю я ‒ там, щоденно, незалежно від реального перебування моєї тілесної форми. Цей стан речей існує понад тридцять років. Саме тоді, підлітком я знайшов Книгу-Автентик, який дозволив пробудитися, зав’язати енігматичний зв’язок із міфічним праджерелом. Це тоді у мене відкрилося “третє око” і я здобув можливість ступити на шлях первинного сенсу.
Також тоді, я вперше “попрямував” до країни, замкненої в самодостатньому мікрокосмосі. Я зрозумів, що не так існують речі, як їх бачать профани, що “щось” криється під підкладкою прирученої і, здавалось би, буквальної реальності. Отже, корисним є одкровення, навідування за допомогою сакрального заглиблення в читання. Ефектом буде усвідомлення вищого порядку, незмінного порядку світу, який в момент ілюмінації є найчудовішим з відчуттів. Потрібно розуміти, що я не маю на увазі формули-ідеї, а певний стан речей. Безмежно рідку, розпливчасту, в найменше очікуваному напрямку, заповнюючи щілини та хащі незліченних світів у Всесвіті. Тут немає короткої дороги. Першочергово потрібно прочитати неповторний час (кайрос) своїх відвідин. Найкращою ілюстрацією буде історія старозавітного Ізраїля, який часто пропускав (не розпізнавав) хвилини своєї зустрічі з Яхве. Хоча і (мабуть найважливіше), щоб власне розшифрувати безмовне свідчення; зерно, вилущене із праджерел, мусить упасти на податливий ґрунт поглинаючої і ефірної суті.
У липні мій батько виїжджав на води…
Так розпочинається подорож в магічний клімат осяяння мрією, що є своєрідним інтер’єром магнетизуючих словесних лабіринтів. Кожен, хто відчує смак, хто увійде у відповідний порядок сомнамбулічного світосприйняття, того поглинуть джерела, матеріали до цілком нових конструкцій дитячих зачарувань. У моєму випадку сталося так, за сприяння літературного твору автора, неінакше прив’язаного до міста, згаданого в заголовку до статті. Тож мушу уточнити основну декларацію. Коли я говорю Дрогобич, думаю – Бруно Шульц. В моїй свідомості це два нерозривно пов’язані між собою елементи. Взаємопроникні, що становлять слова-ключі до мозаїки з’єднань та інтерпретацій. Хоч в наступних роках з’явилося багато інших, інспіруючих читань, та зустріч із творчістю класика з вулиці Флоріанської (тепер Юрія Дрогобича) ‒ це переломний момент і точка відліку для всіх спроб створити лабіринт навколишньої дійсності.
Скільки разів згадую його особу, бачу перед очима світлину 1937 року. На ньому ‒ колектив учителів гімназії Владислава Ягелли. Творець “Цинамонових крамниць” стоїть посередині, в другому ряді. Дрібний, низький, непоказний. Немовби жартома поставлений біля чоловіка кремезної постави, справляє враження переляканої пташки (прошу вибачити мені порівняння). Увесь Шульц! Навіть своєю зовнішністю і життєвою поставою провокуючий членів місцевої громади на глузування. Серед вчителів ‒ останній з останніх. Той, хто оповідаючи казки, намагається заспокоїти крикливу норовливу учнівську ватагу. Автор дивних малюнків і незрозумілих для ширшої публіки книжок. Ну й Шульц! Ну й дивак! Ходить під стінами з похиленою головою. Не дуже вродливий, з підозрілими еротичними нахилами. Його, водночас, могло б і не бути. Якби раптом зник із числа містечкової спільноти ‒ жодних втрат. Адже ніби є, і немає його. Просто, аж дратує своєю відстороненістю.
Драма тихого, скромного генія, який не вкладається в норми, освячені містечковою спільнотою, що настроєна на зиск, кар’єру і подив. Де із спритного збагачення зроблено чесноту. Вражаюча самотність, що висмоктує життєву енергію до межі розпачу. До того ж нелюбима робота, яка відриває від єдиного в житті покликання, яку виконуєш тільки для того, щоб підтримати фізіологічні функції організму. Письменник, який, замість віддатися творчості, вимушений витрачати цінний час на упосліджені заняття. Податливий до депресії і всім єством чутливий до болю існування.
Доля Бруно Шульца ‒ це акт звинувачення світу! Бо багато таких, як він, зазнавало і зазнає схожих нещасть. А скільки було притлумлених, втоптаних в ґрунт універсальності? Вочевидь, це – риторичне питання.
Повернімося до згаданої світлини. Дивлюся на застиглі в кадрі обличчя людей. Міркую без тіні злостивості. Хто (поза вузькою групою знавців) пам’ятає хоча б імена і прізвища усміхнених, привабливих дівчат і красенів з останнього ряду? Хто скаже, як звали вишуканих священників і професорів, що сидять в першому (один з них пихато випинає живіт)? Хто згадає колег, які стоять посередині біля дрогобицького письменника? Де поділося їхнє самовдоволення і піднесений дух? Так, так, з них усіх залишився тільки цей покірний, “сірий” Шульц. Аж проситься на язик євангельське твердження, про тих… про останніх, котрі стануть першими. Хоч зовсім не йдеться тут про якесь задоволення і ієрархію значимості. Мабуть, про окремий жахливий принцип, яким керується наш світ.
Тим часом Бруно Шульц зі своїм скромним (близько 700 друкованих сторінок) літературним доробком, заволодів уявою читачів у всьому світі. Неможливо порахувати всі видання, переклади, дослідження і картини, які з’являються на тему його творчості. Спроби екранізації, театральні вистави, події, фестивалі, всі ці заходи й надалі нагадують, що творча винахідливість автора “Санаторію під клепсидрою” назавжди залишиться бездонною, універсальною і позачасовою. Що би я не написав про неї, завжди буде замало.
У цьому місці варто згадати про дивовижний щоквартальний журнал “Schulz/Forum”, що виходить в Гданьську. Це університетське видання кожним числом підтверджує, що шульцівська тематика невичерпна і безперервно з’являються нові факти, які очікують дослідження. Недавно світ шульцологів облетіла справді надихаюча сенсація. У довоєнному примірнику часопису нафтових урядників Борислава ‒ “Świt”, знайдено невідомий текст Бруно Шульца під заголовком “Ундуля”. Віднайдення цього оповідання, опублікованого 1922 року, поза мистецькими цінностями, посприяло також уточненням щодо початку письменницької діяльності героя даної статті. А саме дозволило пересунути на декаду літературний дебют. На скільки я знаю, “Ундуля” дочекалася перекладів на іноземні мови, напр. іспанську і (додам на маргінесі) вдихнула в мене надію на пошук “Месії” – зниклого рукопису легендарного роману. Отож, слава відкривачам і незламним дослідникам! Слава Єжи Фіцовському, без самопожертви якого, посмертна “кар’єра” Бруно Шульца пішла б у невідомо якому напрямку!
Так… посмертна. Мине лише п’ять років від появи згаданої фотографії, а куля, яку випустив нацистський злочинець (прізвище якого не вартує навіть згадки), поставить кінцеву крапку на житті найвидатнішого, польськомовного літератора. Я часто міркую, як би склалася подальша доля автора “Другої осені”, якби він пережив війну. Щодо одного я певний. Бруно Шульц був би стовідсотковим, польським кандидатом на Нобелівську премію в галузі літератури!
Зрештою, яка посмертна? Ні! Каюся і забираю слова з попереднього абзацу. Адже Бруно Шульц живе, а його вціліла справа, й надалі схиляє до зворушливої екзистенційної міфізації реальності! До “мандрівки скептика” туди, де сплутана гущавина трав, бур’янів і чортополохів палахкотить у вогні пополудня. Тоді, наскільки піддамося нурту відстороненого (завислого) часу, зрозуміємо, що річ зводиться до простого релятивізму, а смерті великого Бруно не було; та смерть, яка спіткала його в нашій вітчизні. Реальність “тринадцятого місяця” стає очевидною, а звідти вже близько до ясної пишноти “геніальної епохи”.
Нинішній рік є, з усіх поглядів, ювілейним. Припадає на нього 130 річниця від народження “керівника класу малювання”, і одночасно 80-та річниця смерті (вочевидь, цієї уявної, земної). З цієї нагоди сенат Польської Республіки прийняв ухвалу визнати 2022 рік ‒ роком Бруно Шульца. В ухвалі визнано Шульца “людиною з незвичайною уявою, інтелігентністю і креативністю, митця з єврейським корінням, який міцно записаний на сторінках польської літератури”. Не можна оминути ще один ювілей, який я усвідомив собі в процесі написання цієї статті. Отож, згідно з останніми висновками, в цьому році мине рівно 100 років від літературного дебюту автора “Ундулі”.
Власне, реальність не існує. Є тільки одна правда і реальність, та, яка створена митцем. Також специфічне твердження, яке, згідно свідчення Анджея Хцюка, належить Шульцу, в деякій мірі підтверджує інший великий, польський письменник ‒ Єжи Пільх. Він говорить: важливіше те, що я написав, а не, як було справді. У свою чергу Ольга Токарчук у своїх роздумах про Країну Метакси розповідає про фікцію, яка є своєрідним видом правди. Правди, яка виходить поза факти і події, скеровує безпосередньо до нашого дослідження. Уявне становить першу стадію існування, приймаючи статус надзвичайної реальності. Міф ніколи не здійснюється, але триває завжди ‒ підсумовує лавреатка Нобеля. Тому функцією літератури є регенерація первинних міфів ‒ доповню, посилаючись на “Шульцівський словник”.
Шульцівська міфологізація реальності, результатом (і записом) якої є його оповідання, її багаторівневість і гіпнотизуюча глибина, дозволяє зазирнути за обшивку свідомості. Зануритися в глибини багатозначних сенсів, які, в результаті несподіваних перестановок, постійно відчиняють наступні двері пізнання. Тому, кожного разу, коли я заглиблююся в “Цинамонові крамниці” чи “Санаторій під клепсидрою”, не можу опиратися парадоксальному враженню, що знову читаю ці книжки вперше в житті. Бруно Шульц, цей натхненний архітектор уяви, який оперує букетом феноменальних мистецьких засобів, з пророчою силою входить в душу читача, щоб надприродним чином постійно творити нові світи. Простіше кажучи, сенс твору, проявляється поза ним. В цьому ‒ сила його прози, яка все ще знаходиться в постійному розвитку. Таким чином галицький митець подолав смерть.
Підсумовуючи, дозволю собі малу, короткохвильову дигресію. Коли я бачу особу, схилену над доробком Бруно Шульца, або з примірником його книжки в руках, я думаю, з ноткою доброзичливого задоволення: ого, це напевно, якийсь дозріваючий до дитинства дрогобичанин… отже, краянин, земляк, брат.
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської
