Роздуми і відчуття
28 квітня 2022 року
Пора виходити на свій клаптик-грядку, а перший грім бариться; може, вважає, що цьогоріч в Україні грюкоту вистачає; е, друже, тут дозволь вирішувати нам: твій благодатно-доглибинний струс на врожай залежаних взимі ґрунтів гріх порівнювати з диким перекидом, каліченням земної поверхні вибухами чи тільки їх відлунням, – то небо і земля…
Великобританія, після Прибалтики, офіційно підтвердила геноцид в Україні, що його коять нападники-московити. На черзі, мабуть, Штати, адже їх президент ще кілька тижнів тому заявив, що Московія намагається знищити саму ідею бути українцями. Відповідних аргументів і фактів аж через край. Нинішня хвилина мовчання о дев᾿ятій ранку перевисає в майбутнє… Своїм болем, своїми величезними втратами, враховуючи й колишні – недобачені світом, своєю перемогою в цій війні маємо печальний шанс навічно «закрити» для людства тему вбивства людей за національною ознакою.
А ось ще одна, як на мене, злободенність – автомашини. У футуристичному романі «Віднайдене місто» (2011) я писав:
Вельми важливим у низці подій, що спричинили позитивні зміни в житті українців, став і спалах масового незадоволення засиллям автівок, особливо в містах. Це була блискавична, як ніколи, реакція на рішення найвищої влади, ухвалене під тиском верстви автовласників, згідно з яким автомашина, фактично, прирівнювалася до людини, позаяк власність на неї передбачала виділення додаткового життєвого простору – землі й повітря. Ця ухвала засвідчила початок нового витка убивчо-дикої технократії, що до того чимало літ процвітала в Україні й усьому світі і що її було перервали раптові тектонічні зсуви континентів. Народний рух України за чистоту й відкритість повітря, землі та води виявився потужнішим від численних рухів попередніх десятиліть, разом узятих, завдяки чому згадана ухвала не стала чинною, натомість почало діяти рішення про дотування тих, хто відмовляється од автівок, тощо. Тут українці випередили навіть завжди революційних французів, які провели подібну акцію трохи пізніше. І чи не вперше боротьба за свої права не роз’єднала, а згуртувала людей.
Попри певну соціальну фантазійність цих тверджень проблема засилля автівок, чи не найбільшого чинника екоциду в мирні часи, – цілком реальна. Війна тут розставила свої екстремальні акценти. Фронти, волонтерство вимагають дедалі більше надійних коліс, а люди через бої позбулися сотень тисяч автівок – не менше. Держава вживає компенсаційних заходів, зокрема діє дуже популярне нульове мито на придбання автомашин за кордоном. І скасовувати його наразі, гадаю, не варто. Скасувати можна будь-коли. А що варто чинити вже зараз, так це уявно «вписувати» найдоцільнішу кількість автівок в Україні в уявно відбудовані українські шляхи й міста, паралельно підкориговуючи дійсні процеси. Сучасне поширене авто годиться лише для поїздок за місто, не в місті, та й навіть удосконалене – це залізо, що, за умови його кількісного домінування, небажано порушуватиме земний часопростір…
Вечір у двогодинній тривозі. Коли вперше загула сирена – якраз сонце, по тривалій відсутності, приснуло в Бузький низькоділ, сакрально визолотивши малахіт величних вербових профілів над рікою. Іконостас пробудженої природи! Все у золоті, як перед молитвою на увесь Всесвіт…
29 квітня
Вчора зайди ракетували нашу столицю під час перебування в ній найвищого посадовця ООН, котрий перед тим відвідав Москву. Нема слів. У всіх. Та й чи варто щось казати – пора оголосити всесвітню мобілізацію. Вперше за всю історію людства, як і багато що нині. Бодай оголосити… Днями слухав бесіду з відомими журналістами, авторами, між іншим, гарячої книжкової документалістики. І йшлося найбільше про можливість розуміти ворога, спростовувати його, говорити з ним… Журналіст старший нещодавно взяв до рук зброю вогнепальну, хоч і не відмовився од пера, бо остаточно пересвідчився – це єдино можливий та ефективний засіб комунікації з нинішніми московитами (сам, до речі, має паспорт московський); каже: влучення наших ракет у ворожого крейсера переважує всі вчорашні й завтрашні перемовини, антифейкові заходи тощо. Молодший ще має надію на дедалі більшу неспростовну доказовість українських ЗМІ…
Мабуть, і ми невдовзі почнемо «досягати» об᾿єкти на ворожій території. А то ж як досі: нагадуємо чоловіка, якого свої ж тримають за руки, а чужі жорстоко лупцюють…
Живемо в діапазоні дуже природному – від палкого переконання до стриманої надії. Навіть наші столітні моляться – гадаю, не в останню чергу – за важке, далекобійне, крилате озброєння. Це – як добра гіляка в руках старенької чи старенького проти скаженого собаки в полі… Петро Сорока мудро писав про жезл і посох, віддаючи перевагу другому, – у мандрах, пізнанні того, по чому ступаєш, але насамперед – як живому знаряддю благотворного заземлення; про самозахист посохом не писав… Кілька слів про жезл: нині він, як символ влади, опинився в лапах гуманоїда й оснащений боєголовкою…
А весна така, що якби ти зумів вистояти на одному місці, майже завмерши, зо дві години, то відчув би і спостеріг, як цієї зелені навпроти фізично більшає, як вона буквально наближається до тебе, змушена переступати поза недавнечко бозна-ким витворені грані й визначені границі. Як тут і там заслонює собою білі дерева-вискочки, – певно ж, ніким бодай дворічним не попереджена, що вже післязавтра білоцвіт підімне під себе геть усі сади (який жах!), а через добрий тиждень по тому – щезне яко обр (ще страшніше!). Ти, однак, піддаєшся чару власного весняного руху…
З місяць тому заказав собі подавати тут свої свіжі вірші, але нині, походивши під першоцвітами дерев, передумав – щойно написані нічим не завинили перед плином часу… Щоправда, допускатиму тільки ті, що складаються, вважай, відразу; і не займають надто багато місця. Нинішній:
Вже виснуть запахи цвітóві,
Вже напихаймо в кишенí
Оте, що старше від любові
На два-три дні.
Щоб роздавати, роздавати,
Не розбираючи осіб:
І цьому хлопцеві на варті,
І дідові на гряді. Всім.
Звертаю увагу на «хлопця на варті» – це вже конечна данина нашому воєнному часові, а може, й майбутньому… Але зважмо на парадоксальну пікантність: наші нинішні дідусі назагал і не нюхали пороху, а внуки переходять через найпотужнішу батальність. Метафоричне слово покликане прокинути між ними місток…
Підмічене: у прямому включенні, просто із салону власної автівки, популярна естрадна співачка розмовляє з телеведучим.
– Ми цілий березень і частину квітня помагали людям виїжджати у безпечне місце, за кордон. Дуже конкретно помагали. Але тепер всі переважно їдуть додому, і ми зайнялись іншими волонтерськими справами.
– То, може, тепер варто помагати людям повертатися…
30 квітня
Небо захмарене, а воно ж – єдине вікно нашого земного дому. Особливо зранку. Та бачу: далеко й високо за Бугом крізь хмаровиння просівається вселенська жменя золотих зерен, що, летячи, випереджають усі мислимі й немислимі космічні швидкості і залишають за собою суцільні парчеві ниті, між верхом і низом. Ось звідки береться проміння! – хочу зраділо помилятися. Якщо зерна, то й сніп – сніп сонячних променів. Далекий, не наш. І дякувати Богу, бо завжди можна бути певним, що десь на планеті, навіть в Україні хтось не без сонця…
Днями стало відомо про пограбування музеїв у Мелітополі й Маріуполі – відповідно, давнього золота і малярських шедеврів. Золото, як еквівалент найціннішої тілесності, попри його історичну й мистецьку вартість, хоч би в які розбійні руки не потрапило, все-таки не пропаде, – відшукаємо і відберемо. А от картини геніального грека, уродженця маріупольського передмістя Архипа Куїнджі… Саме в Україні знайшов він сніп᾿я небесного світла, денного й нічного, пророслого із посіву всевишнього збіжжя. (Мав, правда, ще одне високе захоплення – Кавказ, але тут не був таким неповторним). «Чумацький шлях у Маріуполі», «Українська ніч», «Вечір в Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Дніпро вранці», «Захід сонця в степу», «Море. Крим» – кожне із цих полотен варте не те що окремої виставки – свого музею. І таки в Україні, а не на Московії-Петербуржчині, де нині вони й знаходяться. За кілька століть дикого імперування наш сусід стягнув до себе чимало шедеврів з усього світу. І що тепер – готовий палити їх із собою самим та з усім світом? Легко припустити. А може, то його останній фейковий козир, над очевидну неспроможність газо-нафтового і близького до першого – атомного бравування, у протистоянні з нинішньою земною цивілізацією: мовляв, якщо садитимете нас у кліть – знищимо всі ті шедеври; ми, правду кажучи, й Маріуполь розіп᾿яли, щоб безпроблемно доукомплектувати свою колекцію творів Куїнджі – для повноціннішого ймовірного спалення… Прости Господи!
О десятій вийшов на городець, що вже з тиждень блимає жовтими сліпачками кульбаб на зеленавому тлі. Тут перший грім, що годі його дочекатися, не поможе – радше громова сестра-блискавиця, в моїй ситуації – коса. Кошу зазвичай довшим плоскорізом, хай і не клепаним, та все ж час від часу підтягуваним; на рівній смузі – теж співає… Петро Сорока писав про свою косовицю в лісі, як про справу найлюбішу. Не скажу так про себе, а все через спогад ще з раннього юнацтва, коли, так склалося, мусив косити багато годин під палючим сонцем без краплі води. Того ж літа відчув непереможне бажання писати…
По дружній, місцями й гарячій телефонній розмові з найстаршим приятелем; предмет – перспектива виживання заохочувальних дієслів у нашій мові («пишімо», а не «давайте писати» і т. д.). Дуже вже кривдимо цю питомо українську форму демократичного спілкування, наразі масово вживаємо замість неї кальку з московської наказовості. А це тільки одна, найпоказовіша з багатьох форм, що руйнують наше мовлення, як ракети – житла. Але якщо ми вже нині прикидаємо, як підняти з руїн, для прикладу, історичну архітектуру Чернігова, то чи не подбаємо, врешті, про дім свого буття – мову?! Не слід зневірюватися в цьому, тим більше, так багато віддаючи особисто реставрації питомо рідної мови.
Надвечірня двадцятихвилинна тривога. Ніби певний натяк…
Нині у Львові бачили, фільмували, пригощали, слухали, інформували, обіймали незрівнянну Анджеліну Джолі. Реагували з нею на згадану вище тривожну сирену. Можна й позаздрити, а при тім знаючи англійську – рвати на собі волосся і відкушувати собі нігті… Я, правду кажучи, належу до тих, хто лише лизнув мови західного пів світу. А проте Анджеліна для мене – справжня лицарка краси, жіночності, людяного чину й кіномистецтва! Тепер волонтерить як посол доброї волі ООН. Допомагає насамперед дітям.
1 травня
Склав уночі, десь між третьою і досвітком, – раптом збудившись, опановуючи радіоінформаційний вал:
Цей народ сам себе
Прибивав до хреста,
І оплакував довго
Себе самого,
І нарешті собі ж наказав:
«Перестань!»,
І воскрес для життя.
І для Бога.
Про повернення буквальне. Хоча фронтів два, однак небойовий, цивільний, навіть якщо час від часу обстрілюваний зайдами, повинен, спершу затримавши, енергійно розвивати триб мирного життя. Щоби було до чого повертатися і фронтовикам, і жінкам з дітьми – вимушеним утікачам від смертельної загрози. Та й усім іншим – не бокувати від справжньої життєвої мети. І тут варто вчитись у природи. Он весна заходить у наші краї «без дозволу», змушує зважати на себе і на свої пріоритети: засівати гони, закладати грядки. А ще – мити вікна, провітрювати шафи з одягом, відповідно вдягатися… О, нюхати квіти, бузки! Сидіти на моріжку, пити джерелицю… Стільки всього, що якби вчився тільки у весни – дня не вистачило б. Так само з популярною культурою, з її слуховими, зоровими, чуттєвими й інтелектуальними домінантами, – усі вони вже мають існувати не лише вибірково, скажімо, задля заохочення до збору пожертв. Так само з мистецтвом, літературою. Нині тепло-мальовничий пейзаж на полотні, як і сердечний вірш, читаючи якого, забуваєш про ямби, певно ж, потрібніший, аніж до війни. Це очевидно, і до цього треба заохочувати.
Бачу, горять по Україні хати і квартири, а в них – меблі, багато інших потрібних та цінних речей. Люди, було, тікали світ за очі, встигнувши прихопити лише паспорт і кілька дрібничок у пакеті. Зі сльозою в очу, а чи на щоці, перераховують, що забрав пекельний вогонь… Про книжки не кажуть. Принаймні не чув. Мабуть, таки не було книжок у помешканнях, коли вибухало й займалося. Добре це чи кепсько – не відаю. Але знаю, що за кордоном тисячі наших тимчасових переселенців потребують українських букварів, читанок та підручників. Книжок загалом. Треба їх дарувати, але передовсім – друкувати. Навіть під час війни.
День, чую від когось, – як на замовлення. Чиє ж то замовлення? Побачити б людину, яка наважується пропонувати нам усім день на свій смак. Навіщо їй ця майже літня сухість під ногами, ця несподівана, невідь-звідки більш ніж повнота річки Кам᾿янки – з оторопілою статурною вербою, що раптом опинилася акурат посеред течії, як дівчина, котра квапилася на рантку, та, заскочена проливною зливою, мусить рятуватися з мешточками на якомусь підвищенні? Навіщо веселий ультрамарин небес, з біло-теплими, як лискучі камінці, хмарками тут і там (такі любо створювати на площині, соковито втираючи акрилове білило у свіже ультрамаринове тло), та навіть з однією великою хмарою на сході, що її темне осердя не піддається полудневому сонцю? Хто ж він, замовник цього істинного добра, і навіщо воно йому? Може, – щоби вперше, а радше востаннє, бо нині Провідна неділя, насолодитися ним? Ні, не допитуймось…
Телефонні розмови. З найстаршим своїм приятелем, львів᾿янином, мовили про чоловічу мужність і сльозу, що в наших добровольців у парі; перша для бою, друга – для бою серця… Насвітлюю трохи по-своєму, розвиваючи, оскільки приятель зосередився на суто власному текстовому вузлі. Приятелька-поетеса, теж зі Львова, говорила про свіжі літературні публікації в паперових виданнях. Вони, отже, є, хоча, скажімо, головред центральної спілчанської газети, житель підкиївської Бучі, змушений був евакуюватися. І кам᾿янецький приятель телефонував зі Львова, від своїх – підтримує сина, що збирається на фронт. Цікавився, де можна придбати новітній словник іншомовних слів, – це на прохання внучки-третьокласниці, яка нині з мамою у Польщі. Дитина проситься додому, щоб, насамперед, продовжити повноцінне вивчення… геометрії (у Львові мала таку змогу). Привітав львівського приятеля, актора і режисера, з уродинами. Він задіяний у героїчній виставі для дітей за п᾿єсою Олександра Олеся «Микита Кожум᾿яка». Тож навіть із цих кількох недільних дзвінків видно, що культура як прагнення до корисного й гарного не покидає наших теренів.
2 травня
Через месенджер привітав з уродинами приятельку-поетку, котра, родом з Кам᾿янеччини, живе у Львові. Гостро-невловний стугін її ліричної душі до війни міг багатьох і захоплювати, і тривожити. А зараз він – якраз; то його скорботно-патетичний час…
Так, за наших днів рукописи не горять, бо й не пишуться, а книжки – бо ще до ковіду їх різко поменшало. Попри державні заходи на підтримку українських видань працювала «січкарня» комфортного для мільйонів мовного змосковщення, та й інтернет, цілком природно скориставшись текстовістю книжки, завдав їй по-своєму болючої рани… Ковід, утримуючи людей в обмеженому просторі, несподівано розвернув багатьох обличчям до домашніх книжкових полиць. Можливо, це тривало б ще кілька років, і ми як більшість навічно прикипіли б до книжки як душевної присутності свого іншого… Але завелася, ні, зайшла до нас страхітлива війна. То другий дідько на нашу голову, який виявився сильнішим за першого і, майже за Писанням, витурив його… Війна допускає книжку навіть на передову. Війна, як писав уже, прогнавши дітей з матерями у безпечніші краї, створює бажаний дефіцит книжки. Війна потужно спонукує до створення мережевих текстів, а що тільки традиційна книжка як витвір словесного мистецтва закорінює художнє слово в культурі (вже потім до нього звертається інтернет), то чекаймо на сплеск батальної й не тільки белетристики, розвою інших жанрів. Відтак… ні, не дякуватимемо війні, а лише чітко врахуємо її похідні реалії. В культурі, як і в усіх інших сегментах життя.
Дочитавши дві книги Петра Сороки про ліс, спинився, але другого ж дня кинувся вишукувати його тексти, насамперед прозові, у стосах журналу «Дзвін» – пам᾿ять натякала на кілька публікацій. Дещо знайшов, і не важить, читане колись чи не читане, бо ж добрий текст завше добрий. А як читати його в контексті синергійно-добротворчого зацікавлення – незамінний. Але поки, поміж іншим, шукав і прикидав, рука враз потяглася до речі інакшої. Насправді то вона мене знайшла, а не навпаки: читаю зручними моментами, вже дочитую, а й досі не впевнений, що мав би саме з нею – повістю Галини Журби «Доктор Качіоні» – жити отепер. Це своєрідне літературне ретро, з фірмовою рекомендацією до читання одного з наших найкращих сучасних прозаїків. Ще скажу про неї.
Вчора виїхала сотня вистражданих із маріупольського пекла. Нині випустять ще якусь кількість. Це до болю мало. Це випускання не людей, а, вибачайте, крові…
Нема сумніву, що сьогодні найбільше скривджені війною українські діточки, адже ці янголята прийшли на землю жити й жити, та ось гинуть як і дорослі. Оберігай їх, Боже! Всі інші численні негаразди малеча, з допомогою старших, витримує доволі стоїчно. Однак там у зоні війни, де діти відсутні, незрівнянно страждають таки жінки. Руїна, бруд, відсутність того й того, грошей, магазинів… Брак бодай мінімальних вигод і жінка – речі несумісні. Життя жінки у не своєму жіночому світі – річ немислима. Це дуже серйозно. Це трагічно, коли так стається. Потрясає, без пересади, парусекундний відеоепізод із визволеного, однак змордованого зайдами Тростянця: ще струнка, але за місяць-два постаріла містянка крізь сльози скаржиться на камеру, що втратила все до решти – «і плавочки, і трусики»… Страшно. Мабуть, страшніше, аніж оце (з моєї збірки «Інтерлюдія», 2015):
Жінко на війні
і як тобі вдається воювати
за своє тіло
не догоджаючи йому?
це так страшно –
невидимий ліфчик
біля лафета гарматного
ні той ні той
не здатні стримати основного –
стихії народження й смерті
це так страшно
невпізнана жінка
межи тими
кому вдалося вижити
жінко
на війні
життя з життям!..
Дві години на грядці. Весна вже уповні. Голосистого сусіда – через одне обійстя – змусив заразом повірити і не повірити, а він мій стопроцентовий ровесник (збігаються й місяць і день народження), що принципово не рахую своїх літ, і щоб нагадав, скільки йому й мені років. Сміялися ніби з нічого…
3 травня
Не дивуюся собі – неспання посеред ночі нині стає дедалі популярнішим, особливо в радіотелемарафоні, до прямих включень якого зголошуються і депутати, і радники міністрів, і військові та політичні фахівці навіть з Америки, Німеччини, Франції… Мабуть, і сови, і жайворонки… А що вже за дня! Не заговорити б нам свій патріотично-бойовий порив, нарешті так точно спрямований своїм вістрям куди треба – в бездушну Московію. Інколи на зв᾿язок із країною виходять фронтовики, і це ті випадки, коли варто послухати обіуш. Такий вміє поставити на всеукраїнські терези одномиттєве: на одній шальці – перебування в шанцях хлопців, відданих ідеї свободи Божої, і на другій – перебування їх однолітків у київських чи львівських ресторанах. Кому важити? Нам. Владі. А те перше «перебування» – буквально закопавшись під землю, так і каже, зі спорадичними контратаками, оскільки наловчилися зайди боятися властиво бойових зіткнень – «мужньо» поливають усе поперед себе вогнем із гармат і ракетниць. То, виходить, нова тактика…
А на городці – прокопував рівець із валком супроти навали слимаків до сусідів – земля пахне і тими слимачками, і кропивою, і молочаєм, і смородиною, що якраз олистилася, і ще чимось глибинним, хоча й незагрозливим, можливо, таки тим же усім, переліченим, але ще з бозна-яких кам᾿янецьких весен… Якщо і димом, то солодким, радше паром; якщо і кров᾿ю, то вже зеленою… Приглядаюся до білоцвіту вишень – наразі рясно. А от моя єдина старенька слива-угорка ніби відступає од загальної білизни. Кількох пучечків її білі й за крок не вздриш. Знаю, що тобі, посестро, і звідки твій біль. Ізлякав тебе сусіда з бензопилою – щоб, майже суха, не смітила через загорожу – пропонував зрізати. Хтозна, чи хотіла ти, щоб я обстояв бодай твою здоровшу половину. Та була ця словесна перепалка напередодні першого ракетування, нині ж не видається навіть мацюпісінькою війною…
За крок до полудня. Небо курне, але з білявими хмарками на південному сході. Якимись просвітленими, як і вишні у цвіту. Цікаво, хто на кого взорується? Віддаю перевагу вишням, бо вітер із ними має більше розмов та клопотів. Сонце вирішило відступити вбік, але мати все на оці…
Показався вільготний фіолет бузку; він ще оговтується, і зараз його краще не помічати.
…Вперше маємо нагоду вмирати не від цирозу (горілка) чи інсульту (жінка), а в бою за Божу ідею…
Телефонував спілчанський очільник – йдеться до засідання журі знаного конкурсу прози, що, перемагаючи воєнні обставини, тримається.
Пополудні зазвучала сирена; незабарний відбій проґавилося за ручним пранням у лазничці. Ще одна, надвечірня тривога – тривала і, як з᾿ясувалося відразу по відбою, пов᾿язана з ракетуванням Львова у кількох місцях. Дякувати Богу, без людських жертв. Тоді ж ракетовано й деякі інші українські терени, навіть Закарпаття. В результаті, попередній очільник держави висловився за гостру потребу ракет, що «дістануть і буквальну Москву»…
4 травня
Понад півтори сотні маріупольців тільки вчора прибуло до Запоріжжя. Мали б почувати себе, мовби вихопилися з пекла. Але чи потрапили до раю? Чи до чистилища на землі?..
Зав᾿язується щось на зразок міжконтинентальної дискусії про спромоги демократії в нашому 21 столітті. Звісно, не з до краю деспотизованими московитами, що їх «обламує» молода українська демократія своєю ідеєю свободи. Ті, що вміють чекати на березі ріки геополітичних змін, щоб скористатися їх найвигіднішою конфігурацією, стверджують: демократія заникне, оскільки вимагає міждержавних консенсусів, а їх досягати дедалі важче… А що ж тоді відбувається тепер, навіть цієї миті, в Україні й довкола неї, як не грандіозне обстоювання демократичних засад на підставі, хоч і з присмаком трагічності, але світового консенсусу?! Мабуть, справжній консенсус, як і все нове, експериментальне, а водночас доленосне, потребує чистоти. На що нині показує.
Чим більше українців відходить у засвіти, тим більше світових високопосадовців відвідує нашу землю. Печальна залежність. Може, з розрахунком на те, що слово «більше» в першій частині цього твердження перетвориться на «менше», і відтак уся ця фразова споруда розвернеться на 180 градусів… Читаймо тепер. Та це було б чудом.
В давніших віках людства, навіть постмесійних і постапостольських, геополітичних у своїй основі чудес, як видно, не бракувало. Взяти хоча б сьогоденного церковного патрона – святого Януарія, молитвою до якого неаполітанці відвернули знищення свого міста Везувієм. Але пригадую епізоди світової історії, коли намісник святого Петра виходив до безбожних варварів і зупиняв їх лави перед воротами Риму. Нині, з варварською Московією, йому це не вдається. Чому? Чому нема й невеликого миротворчого чуда? Чи не тому, що з варварами слід говорити ще перед брамою святого міста, а не за нею, де вони вже скуштували крові й азарту руйнування… Колись така завчасність, гадаю, була законом моральності й мудрості, що передував чудові…
Гарний день для грядкування (від грядки, що як і поле – ймовірно, випалений ліс – дало полювання, правда, зберігши його суто для гону за живими істотами) – помірне сонце, обступлене видовженими, бо вітерець, овечками хмар, правда, не без великої хмаркової толоки на півночі, що дедалі темнішає. Йду стежкою поперек знайомих мені з дитинства загуменків, у ліву руку при садибах – ріллі, грядки; на деяких пораються люди. «Дай, Боже, щастя! – Дай, Боже, щастя й Вам!» Але загуменки – аж ген до штреки, і там далі колись-колись врунисті поля лежать запущеним, заштурпаченим облогом, – щоб не довелося нам, не приведи Господи, орати й обробляти їх для якогось дідька… Несу з пошти, «нової» (а вона далеченько, майже на Кам᾿яній горі, що, зате, дарує змогу помандрувати полями), том спогадів про письменника-«дзвонаря» Івана Сварника, щойно виданий його сином, теж Іваном, де вміщено й мій пригад «Талант людяності». Треба сказати, що вшанований цією книгою мав ще один великий талант – соковитого жартування, в літературному жанрі якого чесно відзначився. На місті, бачу, пан, знайомий ще зі спільної участі в ранньому Русі, підрихтовує загорожу-сітку; на його привітання «як життя?» кричу через дорогу, що живу з весною, а в неї, крім білого й сивого і, звісно, зеленого, є чимало інших кольорів…
А над полудневою рікою стоять жаб᾿ячі хорали. Так густо й високо стоять, що вухові слухати мусить допомагати усе єство. Щасливі люди – і передбужанці (до них належу), і забужанці, жителі села Забужжя, бо, мешкаючи поблизу ріки, полюбили ці співи і, може, навчилися не робити різниці між весняним дебютом жаб і… солов᾿їв (заспівають трохи пізніше); ну, хіба тоді інакше, коли жаби і солов᾿ї змагаються між собою, чого й не пригадаю… Але не сміймося з травневого співу закоханих жаб, а сміймося з жабиного квакання-рохкання недругів людства…
Увечері – дві, з невеличким проміжком, тривоги; друга значно коротша, що втишує здогади щодо попередньої двогодинної. Та кілька ракетних влучань було, зокрема у центрі й на півдні країни. Дочитав повість Галини Журби «Доктор Качіоні», і ось що скажу. Насамперед, довіряєш глибині й широті бачення авторки, подолянки родом з аристократів Домбровських, котра пішла за покликом української крові в собі. Така ж довіра до авторського таланту белетристки, який ґрунтується на непересічному відчуванні людини і рідної мови. А також вельми імпонує велике вміння письменниці говорити як від імені жіноцтва, так і чоловіцтва, що є рідкістю. Інтрига повісті двояка: і панорамна – про життя у прифронтовому українському місті напередодні й під час Першої світової війни, і гостро локальна – зосереджена на переживаннях кількох колоритних осіб, пов᾿язаних буденно-небуденними стосунками. Війна недалеко, проте за кулісами, а на сцені життя, що всотує її хтонічну енергетику, розгортаються події так само напружені, любовно-трагічні й навіть криваві. Це історія воднораз геополітична і душевна – саме те, чого потребуємо, особливо нині.
Тоді ж почав читати журнальний варіант літературного денника Петра Сороки «З далин і знадовкруж» (2018), і це не вибір між «лісом» та «книжкою», як у самого Петра, а подальше пізнання його доробку. Вкотре переконуюсь у невипадковості свого читацького вибору, адже цей письменник у творчості чи не найширше з нас відкрився і до рідної Природи, і до природи слова багатьох своїх сучасників.
Богдан Смоляк
Травень 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд Б. Смоляка «Благословення квітучої гілки».