150 днів війни показали, що світ, в якому ми живемо, не живе за законами моралі та доброчесності. Але, водночас, ці 150 днів показали, що світ доброчесності та моральності навколо себе завжди створюють самі люди. Він живе в нас самих – так було, є і так буде, незалежно від усього безумства і беззаконня навколо.
Чим більше людей будуть думати про свій світ, той, який конкретно вони створюютьу собі і навколо… Чим більше людей будуть створювати чесний, добрий та гідний для усіх навколо, тим кращим буде наш глобальний світ.
Нам треба бути чесними і розуміючими, добре усвідомлювати в якому світі ми живемо зараз.
З початку війни, фактично, уся нація і уся наша влада закликали, просили, благали, вимагали від ЄС та США закрити небо.
Ще тоді було зрозуміло, що цього не буде. Зрозуміло, якщо тверезо глянути на світ, в якому ми живемо. Зрозуміло, якщо подивитися на все очима тих, кого ми благали.
Зараз цей посил притих – кричати в пропасть втомлює і рано чи пізно людина починає розуміти в чому є сенс, а в чому ні.
Але з’явився новий посил. І, здається, він такий же німий для всіх кому направлений. Річ у тому, що світ, у якому ми живемо, його устрій і уклад, його політичні та закулісні правила ніколи не зроблять такі наші прохання можливими для виконання. Зараз, ніби дежавю, соцмережі рясність проханням – визнати росію державою-терористом.
Я розумію, що так і є. Всі це розуміють. Але треба розуміти, що цього ніколи не буде, як і закриття неба. Можливо, буде щось “накшталт”, щось, що нам допоможе. Але конкретно цього доконаного факту не буде. Думаю, всі це розуміють і ніякі аргументи про кількість жертв і порівняння з 9.11 не пройдуть. Це емоції. Це біль. А вирішує все міжнародна та і локальна політика.
Ще один момент.
Мені геть не подобається, коли бачу заголовки, що наша перемога залежить від когось/чогось ззовн і- від поставки зброї, від якихось рішень інших країн тощо. Це звісно частково так – але це не так. Єдині від кого залежить перемога – це ми. І розуміння нашої влади правил “політичної і воєнної гри”.
Уже зараз помітно, що увага до України потроху знижується. Світ живе. Світ має і буде жити. Світ бореться зі своїми проблемами. І Україна, там, де може, теж живе і бореться зі своїми, не воєнними проблемами, і буде жити далі.
Стрічки соцмереж уже просочуються російською, знову. Деякі зірки знову вертаються на російську. Починається транслюватися інший мотив і наратив.
Ті, хто тримався на піднесеному націоналізмі, ентузіазмі, адреналіні та безмежний вірі – дійшли до моменту вигорання. Прийшов період емоційно-національного спаду. І, можливо, він стане вирішальним. Бо саме він покаже справжні сторони і справжні проблеми. Покаже з чим можна впоратись, а що потребує викорінення.
Наша психіка частково адаптувалися – це цілком очікуваний процес. Тепер пора діяти орієнтуючись далеко на перспективу і виносити чесні уроки, формулювати чесні висновки. Реально бачити світобудову і розуміти на які запити він може відгукнутися, а на які, на жаль, ні.
Україна стала центром страждань. Але зараз треба подбати, щоб її не сприймали так завжди, не закріпили назавжди в серці і думках кожної нації як страждальницю. І зараз вирішальний момент. Емоції спали, адреналін теж. Стане чітко видно, що залишилося. Важливо не допустити мученицького сприйняття – не лише муками, силою терпіння і духу нас треба величати.
З тими кого жаліють не рахуються, їх жаліють, їм допомагають, але за барський стіл не кличуть.
Тому зараз дуже важливо реально розуміти в якому саме світі ми живемо. Прийняти за якими нормами та правилами він живе. Змінити його ми можемо, але не жалістю, болем, підтримкою чи благаннями. Змінити його ми можемо змінивши світ навколо себе. Конкретно кожен маленький світ навколо кожного маленького українця чи українки.
Світ честі і гідності, поваги і прийняття. Світ краси і праці. Світ щирості та самовдосконалення. Світ, який не прагне бути ідеальним – бо з такого завжди виростають тоталітарні режими і диктатури. Світ, який розуміє і приймає двоякість людської природи – добру і злу. І не закриває очі на жодну, а має сміливість і силу визнати кожну. Світ, який плекає доброчесність і дореться із злом.
Сила часто не у кулаках і не у слові, навіть. Часто найбільша сила може коритися у вмінні визнавати, приймати двоякість своєї природи і усвідомлено розвивати в собі хороше.
Здається, росіяни на це просто не здатні. Замість того, щоб визнавати свої помилки, вони їх приховують, створюють альтернативну правду, маніпулюють та борються з честю та гідністю. Найменші прояви доброчесності та порядності придавлюють, карають свободу та сміливість, зневажають розвиток та інакшість. Знецінюють кордони, у всіх значеннях, нівелюють закон і правду.
Тому вони такі. Тому вони варвари та загарбники без совісті та честі. Хоча знають ці поняття, але просто підмінюють їх, маніпулюють фактами, ідеями та історією, лицемірно та підло підтасовують усе під свою вигоду, під ореол хорошого руского.
Тому вони такі. І тому ми маємо подбати в стократ, щоб не допускати в себе і в собі подібного. Україна починається з українця і українки. Тому, будувати країну, підіймати країну, захищати країну – завжди починається з кожної маленької, здавалося б, людини.
Світлана Кучпилюк