Автор, Леонід Климчук, звертає увагу на прадавню історичну тяглість українського народу і його державності, пропонуючи український національний погляд на ще існуючу довкола цього занадто замотивовану Московсько-імперську міфологію. Адже, хоча Україна ще дуже молода як нація, але самі українці це – прадавній народ зі славною історією своєї державності.
1. Імперська політика винародовлення
В «радянському» одинадцятитомному академічному Словнику української мови 1970-х років видання,у цьому, як справедливо обізвав його лексикограф Дмитро Пилипчук, «колоніальному словнику дозволеної повноти (134 058 слів)» /Пилипчук Дмитро Пилипович «Україна країна щонайменше сімох тисяч словників національної мови».// «Слово Прсвіти» за 30 липня 2020р.,№ 30-31,стор.6/, не знайшлося місця слову «винародовити», хоча слово це ще у 1907 році вже було в чотиритомному Словнику Бориса Грінченка. В цьому досьогодні, як поцінувала сучасна письменниця Оксана Забужко, «єдиному словнику української мови, якому можна довіряти»[1], слово «винародовити» тлумачилося як «денаціонализировать, лишить національности», тобто позбавлення народу самоодержавлення. Тож такого викривального антиімперського змісту цього слова і злякалися заколонізовані київські лінгвісти. Бо «винародовлення» саме і було тією підступною імперською практикою московської знаті перешкоджання ще в зародку розвитку окупованих племінних народностей в народи, а самодостатніх народів – в нації, як в суверенно одержавлені народи. Адже нація – це не просто етнос, а етнос, якому вдалося історично розвинутися в цивілізований самодостатній народ і владно закріпитися як держава на певній частині земної суші.
Отож ж імперії поводяться з колоніальними етноспільнотами як з поневоленими, консервуюче зводять їхнє суспільно-політичне життя лише до зародкового етноплемінного існування, репресуючи їхні спроби подальшого власного суспільно-національного розвою. Саме тому «тюрмою народів» справедливо назвали Російську царську імперію і її квазі-наступника так званий «Радянський» Союз, бо не дозволяли окупованим народностям і народам розвиватися в суверенні нації. Завдяки саме такій політиці імперського обмеження суспільного життя колонізованих етноспільнот лише рамками фольклорно-етнографічних проявів в цій перманентній імперії, в тому числі уже і «перебудовно» самовиокремленій, але все ще Московсько-імперській квазіфедерації, вдаєтьсяся державо-владно притлумлююче стримувати лише на такому етнографічному рівні їхні устремління до власного національного розвою і його захисту. Тому-то самісно етноодержавлені європейці, навіть після «перебудовного» розвалу цієї імперії як СРСР, досі за колишньою завданою московсько-імперською інерцією сприймають Україну (вже і як націю) нерідко все ще «по-гоголівськи»: лише як духовно щедрий народ, «в якого багато фольклору».
Саме для притлумлення національних прагнень колонізованих народів тоталітарно-імперський псевдо-«Радянський Союз» «хамелеоноподібно» /Сміт Е.Д. Національна ідентичність. Київ.»Основа».1994.С.24/, як називав таке лукаваство Е.Д.Сміт, на словах видавав військово-політично злютовані ним євразійські етнічні спільноти людей за немов уже реальні повноцінні нації. Відтак, спекулюючи на історично вибореній етноспільнотами Західної Європи полідержавно-демократичній тотожності понять «народ-нація», євразійська імперія дозволила формально начебто «по-європейськи» притлумлююче-фальшиво фіксувати лише на папері у псевдографі свого імпердержавного паспорта громадян їхнє етнічне походження як мовби уже досягнуту «національність», притлумлюючи таким чином їхнє волелюбство стати справжніми повноправними націями. Адже в Західній Європі всі нації – це реально осамоодержавлені народи, тобто самодостатні нації етноспільнот людей, толерантне співжиття яких, як конфедеративний Союз європейських націй, що все-таки реально постає в результаті міжнародних компромісів після кількасотлітніх національно-визвольних часто кривавих військово-економічних протистоянь між ними за своє суверенне етнонаціональне існування. Так виникло реальне європейське статусне термінологічне ототожнення в суспільно-політичній практиці таких первісно окремих юридично-правових понять як «етнос-народ-нація-держава».
Тож прикро, що на таку колишню симулякративну графу у радянських паспортах, в якій етнічне походження громадян імперії видавалося за уже, мовляв, повноправну політичну національність, сьогодні повелися деякі щирі борці за Українську державу, хоча в атавістичній поведінці її постімперської влади і справді так бракує ще етностатусної поваги до національної пріоритетності українців як титульного державотворчого ядра народу, про що свідчать перманентні притлумлюючі маніпуляції урядових бюрократів зі статусом державності української мови, всіляко намагаючись при цьому з лукавими квазідемократичними посиланнями на права людини подовше зберегти і в суверенній Україні нав’язане українцям ще Московитськими імпер-колоніальними адміністративними органами управління, ЗМІ, закладами освіти, армією, промислово-виробничою термінологією та православними церковниками поширення в суспільно-політичному і економічному житті українців мовносурогатного церковного койне слов’янізованих угрофінських племен.
А тому, напевне не розібравшись, такі «щирі українці», зокрема і члени етнонаціоналістичної партії «Свобода», по-постімперськи пропонують зберегти цю графу в паспортах громадян уже і суверенної Української держави, але вже немовби для юридично-формального підтвердження явного статистичного домінування в ній етноукраїнців. Бо ж і досі українцям все-таки не зовсім затишно уже і в своїй власній державі, через байдуже вульгарне псевдодемократичне ставлення нашої «залишково-пострадянської» владної номенклатури до проявів вседозволеності з боку частини начебто уже й українських, але все ще постімперськи-гібридних громадян, малоросійську поведінку яких так зловорожо використовує в своїх імперських зазіханнях для розвалу Української держави та її повторного загарбання вже і «постперебудовна» євразійська Росіянія. Отож оту їхню «щиро-патріотичну» паспортну етнопропозицію нинішні все ще інтернаціонал-«советські» пострадянські урядовці України, підспівуючи і «великоросам», і малоросам, трактують лише як етно-нацистську, що начебто категорично не знаходить належної підтримки в масі українського народу. Хоча це не зовсім так.
Тому-то в такій ситуації етнонедосформованості державної влади та не маючи десь чіткого розуміння конкретно-історичності таких структурно-суспільних явищ як етнос – народ – нація, влада – держава – імперія, ці щирі українці, продовжують боротись і з нинішньою владою все ще в форматі славних традицій ОУН-УПА. «Вони, – як сказав мудрий святенник Любомир Гузар, – подають себе як спадкоємці бандерівців, але направду то є новотвір на старих кличах».[2] Адже для них, як по-старому (по-бандерівськи) вважає і сам голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок, що й «сьогодні, як і 90 років тому, стоять майже ті ж самі завдання та виклики»[3]. Відтак вони продовжують боротися з державною владою вже і суверенної України, як колись із колоніальною адміністрацією в Україні, з якою і справді необхідно було воювати тоді, але не дощентно антидержавно, а лише як з колаборантською адміністрацією окупаційної влади Московитської імперської держави.
Але сьогодні, уже в іншій суспільно-політичній ситуації в країні, вони таким чином мимоволі ллють воду на імпер-реваншистський млин такого щиро ненависного їм Російського імперіалізму, коли і сам він постперебудовно переродився вже зі слов’янофільського у власне євразійський аж реваншистський Росіянський неоординський імперіалізм. Тож архаїчність уже такого протестного формату боротьби досі злободенної культурологічно-патріотичної етнонаціоналістичної партії «Свобода» і позначається на млявій підтримці її на виборах українським народом, який, на відміну від поки що постімперської владної номенклатури, та й від таких своїх «щирих» ретро-етнонаціоналістів, все упевненіше усвідомлює себе уже не лише етнічною спільнотою, але й самовідповідальним народом-нацією за облаштування всього населення країни.
Та ще й тому виникає така непевна політична ситуація в уже і Українській державі, що після нелегітимної «перебудованої» «прихватизації» колишньою правлячою постімперською номенклатурою державної власності в народі все більше проявляється запит передусім ще й на справжню по-європейськи провладну соціал-демократичну партію. Бо поки що за її відсутності на статусність такої партії підступно запретендувала було своїми створеними на гроші організаціями сама компрадорська олігархія в особах то Суркіса – Медведчука, то Лазаренка – Тимошенко і т.п., прагнучи очоленням цього запиту народу дорватись до влади і знешкодити його етно-національну небезпеку для себе. На жаль, перманентно западав на такі їхні симулякративні прожекти колишній компартноменклатурний суверенний етноукраїнець екс-президент Леонід Кравчук.
Адже ж суспільно-політична ситуація змінилася, нині український народ уже має свою державу. Правда, влада в ній і справді все ще не зовсім українська, в своїй бюрократичній масі вона і досі залишається консервативним постімперським обламком колоніальної адміністрації колишнього Радянського Союзу. Але боротися потрібно тепер уже не проти держави взагалі, як необхідних законодавчо-правових інституцій і структурно-оберегового механізму українського суспільства, а тільки із етнонівеліційною постімперськістю залишкової владної бюрократії, за власне українську державність, тобто за етноукраїнське персонально-кадрове оновлення і соціально-національну поведінку владних установ країни.
Саме під таким суверенним тиском українського народу ця все ще кадрово-залишкова державна влада змушена була дещо притлумити свій московсько-постімперський характер поведінки, розпочавши тепер орієнтуватись ще й на меркантильні транснаціональні інтереси атлантично-європейського капіталу, продовжуючи при цьому бізнесово-олігархічно ставитися до національних інтересів українського народу (власне його гуманітарно-освітніх потреб, мови, соціально-політекономічних і релігійно-конфесійних проблем) лише як до забаганок, мовляв, архаїчної відживаючої етнофольклорної своєрідності, обмежуючись лише обіцянками про захист і надолужуючий розвиток притлумлюваних ще Російською імперією етнокультурних інтересів українців на кшталт лише передвиборного гасла президента Петра Порошенка: «Армія! Мова! Віра!»
Тобто, все це відбувається в нас зараз уже в стилі ще й Брюссельської бюрократії Європейського Союзу по формуванню з населення держав цього Союзу англомовних європейців із мультикультурними «цінностями». Хоча ЄС із самого початку не був державним етнонаціональним об’єднанням, а виник як бізнес-проект трансєвропейських промислових компаній, для торгово-ринкової, а відтак і політекономічної консолідації, і аж ніяк не для ліквідації етнонаціональних особливостей народів в післявоєнній Європі. Тобто ЄС був лише однією з міжнародних торгово-економічних організацій. Таким він і залишається, хоч його бюрократія, як всяка бюрократія, адміністративно розпросторюючи такий свій торгово-транснаціональний статус, бажає ще й імпер-одержавити його.
Все це викликає, звичайно ж, етнонаціональні напруження в країнах Західної Європи, атлантичне несприйняття нинішніми уже трамп-патріотичними США проросіянської «гіпертрофованої ролі ФРН в ЄС»[4], аж до англійського Brexit з нього. Таким чином Англія запротестувала проти каталактичного використання її лише як імпер-британського лінгвістичного каталізатора форсованої інтеграційної політики брюсельської бюрократії. Отож – це аж ніяк не «ренесанс смішних місцевих націоналізмів»[5], як назвав виниклу контраверсійну ситуацію в ЄС редактор львівського часопису «Ї» Тарас Возняк, а все-таки, як м’яко висловився з приводу цього навіть один совісний російський економіст, що саме так «британці, як ментальні спадкоємці острівної імперії, висловили свою втому від «Меркель»-меркантильно проросійської європейської інтеграції»[6], тобто і від «ЄС-сівської» денаціоналізаційної етнонівеляції народів континенту. Щось подібне, можливо, колись і відбудеться в якомусь майбутньому столітті-тисячолітті, але адміністративний поспіх одразу ж форсувати такий історично тяглий антропологічний процес призведе лише до вульгарного пригнічення насьогодні ще мейнстрімного цивілізаційного розвитку європейських народів взагалі. Тому незадоволені такою форсажністю брюссельських чиновників пригрозили своїм «фрексітом» уже і французькі політики.
Отож, як підмітив знаменитий українець Іван Дзюба, «за умов дуже умовного безвізу»[7] «шенген»-статусністю таких етнопроблемних «надєвропейців» і зваблює українців наша олігархо-«офшорна» бізнес-еліта. Якщо спершу у звичній постімперській манері своєю «перебудовно-прихватизаційною» безгосподарною деіндустріалізацією країни вона перетворювала українців в постімпер-«ЄЕП-івських» заробітчан Росії, то тепер робить те ж саме, але вже під лозунгом «європейської взаємоінтеграції», «безвізово» виштовхуючи для «субсидійного» зниження соціального напруження всередині країни мільйони найбільш працездатних українців, як дешеву робочу силу для обслуговування західноєвропейської буржуазії. Саме в інтересах європейських транснаціональних бізнес-компаній наша компрадорська влада деформує населення України в абстрактну політично-громадянську націю, інформаційно каструючи і так таке ще кволе постімперське культурно-етнічне ядро українського народу, зводячи ідентифікаційну істотність української нації лише до назви території проживання, перетворюючи тепер народне господарство України в сировинний придаток європейської економіки, яким вже було воно в період московитського Радянського Союзу.
Ось тільки такими нас поки що хочуть бачити в ЄС, лише такою є інтеграційна економічна заінтересованість в Україні цього меркантильного торгово-економічного об’єднання. І саме такою хоче завести в це бізнес-об’днання, як начебто «в Європу», наша недавно ще проросійсько-імперська, а тепер уже немовби «проєвропейська», але так само ще не зовсім «проукраїнська» влада. Тож не чекаймо для себе від них усіх якогось пільгового інвестиційного народногосподарського розвитку. Західноєвропейцям, як колись московитам, так і нашій ниншній компрадор-владі своя офшорна бізнес-сорочка ближча до тіла. Тож нам обов’язково доведеться або революційно звільнятися від такої своєї меркантильної олігархо-компрадорської влади в державі, або ж законодавчо заставити її будувати європейську країну в Україні, обравши нарешті справді українського президента і надавши йому для цього посилені повноваження, але не навпаки. Тобто не так, як це сталося в ситуації внутрівладного розгардіяшу, організованого колишньою прем’єр-міністром Ю.Тимошенко, внаслідок чого заради зміцнення власнодержавності українці, промовчали було на узурпацію владних повноважень президентом Януковичем, і повстали лише тоді, коли він став на шлях кримінального збагачення та національної зради, чим відразу ж скористалася реваншистська імперська Росія.
Сьогодні ця «московська зозуля», як назвав її голова радикальної партії Олег Ляшко, лукава Юлія Тимошенко, користуючись все ще існуючою постімперською етнонедосформованістю української державності, яка і є основною причиною постійної напруженості між владою і українським народом, а відтак реваншистськи скористатися з неї сусідніх московсько-кремлівських євразійських правителів вже і як імперської Росіянії, – знову, прикриваючись псевдоукраїнською опозиційною риторикою, зрадливо крадеться до влади.
На жаль, за такої тривожної суспільно-політичної ситуації в країні продовжує так само ретроградно протестувати проти такої етнонедосформованості нашої державності, організовуючи лише карнавальні факельні марші з портретом Степана Бандери на чолі, і етно-націоналістична партія «Свобода», після того як її недолуге керівництво, маючи на той час ще й свою депутатську фракцію у Верховній Раді України, так вузько по-партійному, а тому політично бездарно розпорядилося державним адміністративним ресурсом (посадами міністра оборони та генерального прокурора), який опинився в неї в результаті перемоги повсталого столичного Майдану над мафіозним кланом національно зрадливого президента Януковича, капітулювавши по суті перед малросійською постмайданною спілкою Турчинова-Яценюка-Порошенка.
Тож тривожна атмосфера в Україні залишається, і триватиме доти, поки в політиці державної влади країни не стануть пріоритетними гуманістичні цінності українців, як етнічного ядра нації, в їх числі і соціально справедливий розподіл суспільного капіталу. А тому офіційне аж передвиборне перехоплення у етнонаціцоналістів нинішньою начебто «постмайданною», а насправді криводушною Президент-порошенківською владою патріотичних закликів «Слава Україні! – Героям слава!», хоча іміджево є ефективнішим за псевдоукраїнськість жіночої коси лукавої Юлії Тимошенко, однак саме воно ситуацію не нормалізовує. Адже сьогодні українці набагато самодержавніше поводять себе як самодостатня суверенна європейська нація, а не просто лише етнос, як одна із первісних демографічних спільнот людства, тобто і давно вже поводяться як не та колись начебто лише малоросійська народність якоїсь придуманої царизмом нації фантомних «великоросів» Російської імперії. Тому-то, як тільки виниклв нагода, так відразливо, проголосували толерантні українці на останніх виборах Президента і Верховної Ради України за недопущення до керівництва державою всієї пострадянської псевдопатріотичної номенклатури взагалі, проголосувавши навіть за «голобородька»-Зеленського і його так званих «слуг народу».
Адже про ілюзорну фантомність нинішньої уже євразійської Росіянії, все ще як нації великоросів, (якою «страхав» українських виборців малоросіянин Петро Порошенко і від імені якої все ще загрожує українцям євразієць Володимир Путін), натякав зі своїм слов’янофільським розчаруванням ще у 1866 році її поет-дипломат Ф.І.Тютчев[8], заявляючи, що таку, уже лиш залишково слов’яноруську, «умом Россию не понять». Відтак, мовляв, в такій насправді уже євразійській імперії, «в Россию можно только верить». Про це й сьогодні змушений констатувати в своєму курсі лекцій «Основи геополітики» для керівництва Генерального штабу російської армії навіть такий затятий імпер-неоєвразієць О.Г.Дугін, інтелектуально повчаючи військових, що все ще «головне питання що таке Росія? залишається не тільки не вирішеним, але і не поставленим всерйоз» … , що «очевидно мова йдеться про якусь умовну категорію, про деяку проміжну величину, а не про той завершений і стабільний політичний феномен, яким можна назвати державу в повному розумінні цього слова», бо, мовляв, «Нова Імперія повинна бути євразійською», а відтак «одночасно Русская Імперія буде залежати від Євразійської Імперії»[9].
Саме тому винародовлений угро-фінський за етнічним походженням вепс В.Путін, як пост-«перебудовний» політик змушений ще вдавати себе «великорусским» президентом, популістськи балансуючи між ретро-великорусским і ретро-євразійським недонаціоналізмами. У виниклій «постперебудовній» ембріональній атмосфері такого імпер-етнонаціоналістичного нерідко й внутрі-антагоністичного симбіозу, він лише прагне агресивно-епатажною мілітаризацією країни затягнути час історично приреченого занепаду етноконгломератної Московитської імперії у форматі хоч би бінарної неоординської Росіянії, для чого розпочав повномаштабну збройну аж геноцидну війну проти українського народу, його нововідродженої державності..
Яким саме буде кінцевий результат цього «постперебудовно» виниклого агресимного євразійського національного прожекту не до кінця усвідомлює і самовладний Путін. Нинішні внутріросіянські етноустремління ще не до кінця відрефлектовані, ситуація залишається біфуркаційно-бінарною, залежною від випадковостей і світового суспільно-політичного розвою людства. Але на термоядерну загрозу від зріючої політичної ретроформатності цієї можливої уже аж сугубо Євразійської імперії розпочав уже зазделегідь поки що «санкційно» реагувати світовий політикум. Бо до того йдеться. З можливістю виникнення такої агресивної євразійської перехідної національної бінарності, навіть після президентства Путіна, потрібно завбачливо рахуватись, передусім і українській нації. Але без відчаю. Бо у нинішній уже суцільній планетарно глобалізованій ситуації важливішим є не те, що авторитарно говорить, чи що навіть робить нині Путін, – а ізгойний результат його термоядерного ретро-ординського шантажу. Термоядерний апокаліпсис, яким по-ретроординськи шантажує сусідні держави і народи світу нинішня центро-Московія, лише все антиподніше солідаризує проти себе світ цивілізованих держав, які поки що лише поставками своєї зброї підтримують українську армію в її самісному військовому спротиві росіянсько-імперській окупації України..
Тож Україна, що нарешті відродилася як власне слов’янська укро-руська національна держава, але ж і знову опинившись, як колись Київська Русь, віч на віч із реваншистською загрозою тепер вже аж термоядерної неоординської Росіянської імперії, як майже все тих же первісно знуртовано-винародовлених ще середньовічною татаро-монгольською Золотою Ордою євразійських етноспільнот, — слов’янська Україна сьогодні не самотня в широкомаштабній війні, розв’язаній проти неї імперською вепс-путінською ординсько-євразійською Росіянською псевдофедерацією. Натужно облаштовуючись на певній території планети, закріпленої уже за нами не імперськими, а власними історично міждержавними кордонами, ми, українці, маючи вже на цей раз певну євро-атлантичну підтримку, обов’язково вистоїмо.
І в такій оновленій державі недавно ще колонізованого українського народу затишно почуватимуться представники, а то й цілі діаспорні включення інших етносів. Всі вони, як і автохтонні українці, стали тепер політично повноправними з ними громадянами Української держави, навіть з правом на свою особисту культурно-етнічну своєрідність, але, звичайно ж, в рамках конституційних законів націоналізованої титульним народом держави. Тобто характер нашої цивілізованої державності за своєю поведінкою і діяльністю буде, звичайно ж, етноукраїнським. Тобто всі громадяни Української держави, незважаючи на своє етнічне походження, є рівноправними українцями за національністю, що і засвідчується самою видачею їм державних паспортів. А тому внесення, як хочуть того занадто ретро-щирі етноукраїнці, в паспорт знову отої симулякративної додаткової імпер-союзної графи ще й про етнічне походження громадяннина є зайвим. Національність – це не етнічний, а політичний статус громадянина часто більш чи менш етноконгломератної держави, але, як правило, завжди титульного (відповідального за її долю етнічного ядра) народу.
Державно-національний паспорт не повинен перетворюватися ще й у етнодемографічне свідоцтво родо-племінного походження. Внесення у державний паспорт громадян такої додаткової графи «національність», записуючи в ній насправді відомості ще й про їхнє етнічне походження, може перетворитися на документ офіційного пан-нацистського вивершення в країні представників титульного етносу народу, а відтак антиконституційне дестабілізаційне притлумлення певних громадянських прав етноменшин країни. «Адже тут,– як зауважив відомий європейський дослідник «національних ідентичностей» Е.Д.Сміт,– громадянство використовується не тільки на те, щоб наголосити на членстві в нації і відрізнити «нас» від «них», а ще більшою мірою на те, аби перевершити претензії конкурентних належностей та ідентичностей, надто етнічних», тобто … «ця концепція – пробний камінь поступу до націоналістичного ідеалу громадянсько-територіальної нації». /Сміт Е.Д. «Національна ідентичність».Київ. «Основа».1994.С.126/
Толерантна етноатмосфера внутрі Української національної держави важлива не лише сьогодні, але і з врахуванням не такої вже і віддаленої перспективи неодмінного колись все-таки розвалу «перебудовно» виниклої перехідної конгломератної Євразійської імперії та віродження в її європейській частині власне русь-слов’янофільської національної спільноти. Це викличе на черговій цивілізаційній спіралі розвитку Євразії зростання протекторальної ролі в цьому анклаві Української нації як колишнього центра слов’янської Київської Русі. Саме з врахуванням таких наших цивілізаційних перспектив притлумлююче ставляться до усталення Української держави вже сьогодні не лише агресивна євразійська Росіянія, але і заздрісні політичні сили в ЄС, що відчувається за млявою підтримкою України в її героїчній збройній боротьбі проти реваншистської терористично-геноцидної окупаціїї її Росіянською імперією. Адже українці, ставши нацією, постають вже як реальний суб’єкт глобального співіснування одержавлених спільнот людства. Тобто, щоб закріпитися в такому статусі, ми, українці, повинні будемо перейти до епохальних форматів політичного мислення століттями-тисячоліттями та до розбудови належних адміністративних інститутів по забезпеченню свого повноісторичного одержавленого самозбереження як нація, яка більше не затягуватиметься мимоволі в чергову епоху як в глобальний вир.
Тому-то нинішня вимога внесення уже в іншій суспільно-політичній обстановці симулякративної ретроімперської етнографи в паспорти громадян і незалежної Української держави, була необхідно суголосною із національно-визвольною боротьбою ОУН-УПА за своє етнічне самозбереження як українців, під час перебування їх в колишній чужій паліативній слов’яно-руській імперській державі. То була славетна боротьба, яка через відсутність власної державності та імпер-ескамотаційну ідеологічну знесиленість суспільно-політичного духу і тіла народу, постала героїчною жертовною трагедією його пасіонаріїв. Але «рішуча та безкомпромісна боротьба ОУН», — як справедливо оцінив її нинішній голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок, — «стала своєрідним імунітетом нації проти будь-якого поневолення»[10]. Тож заслужена слава і честь їм від вдячних нащадків.
Та сьогодні український народ існує уже в якісно іншому структурованому часо-просторі як нація. Він самоодержавився, став титульним народом держави, тобто етнічним ядром нації, відповідальним за конституційне функціонування її уже не регіонально-містечкових, а загальнонаціональних владних структур. Але тому, що це відбулося в результаті «перебудованого» майже мирного розвалу імперії, законодавчо-правові, а відтак і виконавчі інститути нашої постімперської держави залишилися в своїй бюрократичній масі персонально колишні, нерідко лише популістськи перелицьовані. Але навіть і в такій зміненій суспільно-політичній ситуації в країні змістилася суспільна мета українців вже як нації. Сьогодні ми боремося не з державою, не проти неї, як чужої, імперської, а в своїй державі, за свою державу, за її українську персонально-кадрову соціально справедливу національну діяльність, як всередині країни так в основному і проти реваншистських зовнішніх зазіхань все ще існуючої поруч неоординської імперської Московії.
Тож, хоча боротьба громадсько-політичних організацій і державних інституцій за деколонізаційну дерусифікацію та й з імпер-більшовицькою комуняцькістю суспільно-політичного й економічного життя в Україні, за повнокровний розвиток і функціонування української мови як державної і сьогодні ще вкрай необхідна, але надолужувати все ще існуючу постімперську етнонедосформованість української нації піднесенням авторитету ідентичності українців потрібно не формальним запровадженням нетолерантної додаткової графи в серйозному загальнонаціональному документі про державний статус громадянина, як особи, що самозабезпечена приватновласницькою спроможністю працювати на себе, а відтак і бути вільною від соціального незадоволення об’єктивно виникаючим розподілом суспільного капіталу.
Адже, згадаймо, як в Радянському Союзі імперська бюрократія пан-«великороськи» маніпулювала на атавізмах почуттів первісної етноплемінної ксенофобії московитів, в тому числі і слов’янського походження, перетворюючи їх в соціально-політичне (класово-великодержавницьке) панівне «старшобратське» сприйняття українців як меншовартісних «малоросів», обзиваючи вияви ними національної гідності проявами, мовляв, класово ворожого «буржуазного націоналізму». Саме для цього в усіх варіантах цієї імперії (в Московії, в Росії, в Радянському Союзі, в РФ) нагніталася мілітарна атмосфера «оточеної кріпості», спочатку як начебто панслов’янської захисниці істинно християнського православія, далі як оплоту інтернаціонального світового комунізму, а сьогодні вже — як особливої російськомовної євразійської цивілізації.
Неминучий крах Росіянсько-радянського Союзу, як псевдо-«комуняцького» виродка, заодно, на жаль, «залишив після себе тяжку оскому»[11] , у вигляді огульної ліберально-європейської паранойної дискредитації таких об’єктивних, але скомпрометованих тоталітарним марксистсько-ленінсько-сталінським більшовизмом, соціологічних понять як «комунізм» і «соціалізм»: першого – як просто назви природного співжиття людей, другого – як перманентного процесу соціально справедливого розподілу суспільного капіталу, під іменем яких більшовики по-державнокапіталістичному тоталітарно нав’язували їх у відновленій Російській імперії як, мовляв, «відкриті європейською соціологічною наукою» формаційні фази начебто по-марксистськи пролетарського комуністичного ладу, плануючи розпросторенням якого на інші країни забезпечити політичну гегемонію Росіянської імперії в світі.
Від того колишнього по-імперськи «інтер=(без)національного» псевдосоціалістичного, насправді ж тоталітарного держкапіталістичного Радянського Союзу сьогодні залишився його атавістичний аж ще постординський етнодемографічний конгломерат під назвою Російська (насправді вже «росіянська») псевдо-Федерація, в якій під впливом інформаційної глобалізації самісний цивілізаційний, хоч і досить притлумлений і винародовлено спотворений, дорозвиток численних колонізованих людських етноспільнот на території цієї все ще імперської держави все-таки, хоча й повільно, але продовжується. А тому, відчуваючи підспудні культурологічні зрушення в саморозвитку етноспільнот Росіянії, а відтак і невідворотний розпад надетнічної імперії, нинішні правителі ретро-централізаторської Московії намагаються убезпечитись від цього різними консервуючими адміністративно-економічними та ідеологічними перманентними діями на випередження по самозбереженню свого імперського статусу в Москві від виникаючих етнонаціональних суспільно-політичних процесів як внутрі країни, так і від зовнішніх цивілізаційних впливів. Для чого в «постперебудовній» Росіянії діє сьогодні спеціалізоване Федеральне агентство в справах національностей (ФАДН), яке розроблену для цього у 2012 році програму по винародовлюючому «зміцненню державної єдності і цілісності РФ» дорозвинуло у 2018 році уже в Стратегію унітарного національного становлення імперії як уже досить винародовлених спільнот через їх внутрішню етно-культурну консервацію і зовнішньополітичну ізоляцію. Все це підтверджено і в посланні 15 січня 2020 року президента Росії В.Путіна Федеральним Зборам про «усунення розриву» між етнорегіональними пострадянськими структурами імперії і Москвою та ініційованими ним урядовими і конституційними змінами по закріпленню центро-московського авторитаризму, як офіційного верховного правителя навіть і в сугубо Євразійської імперії.
Адже з «перебудовним» виходом з СРСР етнослов’янських України та й Білорусі і утвердженням у післяпутчеві 1991-1993 роки в Росії власне кадрово-євразійського характеру влади у цій державі, притлумилися історичні ще від-Києворуські імпер-слов’нофільські скрепи і в ній самій. Ще інтенсивнішою стала ретроеволюція Росії у колись євразійсько-ординську Росіянію. І це відчув нарешті навіть такий ретроградно-постсоветський президент Білорусі як Олександр Лукашенко, заявивши, що хоча «Росія для Білорусі є ключовим зовнішнім партнером, але «не братською державою», бо зараз і «в Росії це не сприймається», тому що в ній до влади «… прийшли нові люди, яким це поняття неприйнятне».[12]
Отож, після віків православно-царистського панслов’янофільського притлумлення досі розрізнених різноетнічних постординських поривань до самодержавності, тепер в Росіянії, коли в так звані нульові постперебудовні роки ХХІ століття на зміну першій ще відчутно пострадянській перебудовній когорті євразійців на чолі з марі-вогулом Єльциним в її центральну владу прийшла розбуджена демократизаційною Перебудовою уже радикально налаштована аж на неоординський реванш друга когорта власне євразійців на чолі з угро-фінським вепсом Путіним, — виник хворобливий мейнстрім ретроградного цивілізаційного дорозвитку уже досить винародовлених етноспільнот все ще по-імперіоросійськи розпростореної держави. Саме блеф-термоядерним агресивним месією цього потворного консервативного мейнстріму Росіянії, як поки ще лиш політичного римейка середньовічної постординської євразійської імперії, так дискомфортно нуртує в сучасному глобалізованому світі налаштованих на толерантне співіснування держав її нинішній президент Володимир Путін. Таким реальним цивілізаційним атавізмом і постає нинішня ретрооновлюваність Росії через викривлений дорозвиток все ще по-імперськи згуртованих різноетнічних спільнот, а тому приречених не на самісне співжиття через вільний розвиток в конкурентному світі, а лише на імперське колгоспно-кумуняцьке консервативне співживотіння за рахунок опанованих колись русь-слов’янофільською імперією та освоюваних сьогодні при допомозі світового капіталізму значних геологічних ресурсів на території Росіянії, прагнучи використати фінансові інвестиції, що надходять для цього із технологічно розвинених країн не на свій цивілізаційний розвиток, а на мілітаризацію для свого світового політичного панування, прагнучи будь-що імперськи розпросторитись аж до теплих морів-океанів.
Отож, як зафіксував ще Борис Грінченко, слово «винародовити» означає денаціоналізувати, через що воно упереджено вважалося апологетами імперії небезпечним своїм викривальним визначенням колонізаторської політики як Російської самодержавної імперії, а після краху якої уже і політики неоімпер-більшовиків. Які для свого самодержавного імпер-утвердження, стали, переназвавшись комуністами, під гаслами марксистського космополітичного класово пролетарського «світового комунізму» лукаво прикриватися при цьому ще й природною комунітарністю співжиття людей, викликавши світову відразу до такого спровокованого марксизмом в Росії казарменного комуняцтва, як антисуспільного космополітичного класово-пролетарського державно-капіталістичного імпер-соціалізму під симулякративною назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Бо насправді-то організований у цій знедоленій царизмом та зґвалтованій російськими більшовиками країні тоталітарний адміністративно-політичний соціалізм був аж ніяк не суспільно-політичним розвитком стихійно виникаючих колись в Європі утопічних корпоративних комун, а самодержавною владою партійно-більшовицької номенклатури по відродженню Російської імперії, яке по-ленінськи освячувалося радикальним пролетарськи-інтернаціональним «Маніфестом комуністичної партії» К.Маркса і Ф.Енгельса.
Адже ще Карл Родбертус, цей перший серйозний політекономічний опонент К.Маркса, відразу ж справедливо обізвав його «Капітал», що подавався марксистами як головне науково-економічне обґрунтування майбутнього пролетарсько-комуністичного суспільства, — прожектом класово-антагоністичного «нападу на суспільство», тобто по суті антикомуністичним. Роз’яснюючи при цьому, що ніякий новий майбутній пролетарський комунізм нам не потрібно будувати, бо насправді-то «ми взагалі стовбичимо у комунізмі, позаяк природа всякого суспільства комуністична. Суттю суспільства є саме комунізм; нарешті, історичний хід речей ні в чому іншому не полягає, як в розповсюджені комунізму»[13], тобто лише в якісно-цивілізаційному розвиткові комунітарності людських спільнот із соціально справедливим розподілом між його членами успадковуваних перманентно зростаючих цивілізаційних матеріально-енергетичних національно-суспільних капіталів людства.
Тому-то завжди тверезо-скептично в цілому сприймали так звану «комуністичність» імперського Радянського Союзу всі західноєвропейські політичні діячі, на кшталт навіть одного із ідеологів «холодної війни» колишнього посла США в СРСР Джорджа Фроста Кеннана: «Вважаю,– зреагував навіть він на виниклі в його країні в післявоєнні роки прояви огульного паранойного антикомуністичного «макартизму»,– що це пов’язане з непроведенням розрізнення між, безсумнівно, прогресивною соціальною доктриною, з одного боку, і чужою нам політичною машиною, яка, зловживаюче присвоює собі лозунги соціалізму, — з другого. Я далеко не комуніст, але визнаю, що в теорії советського комунізму (добачте: в теорії, а не на практиці) наявні певні елементи, які є, поза всяким сумнівом, ідеями майбутнього. Відкидати хороше разом з поганим – однаково, що вихлюпнути дитину із ванночки одночасно з водою і, отже, опинитися в помилковому становищі на певній сторінці історії»[14].
Отож московські імпер-правителі, цілеспрямовано ескамотаційно-псевдокомуністично позбавляючи окуповані народи їхніх націоналістично налаштованих еліт, постійно намагалися винародовлююче законсервувати упокорені етноси у вигляді лише адміністративних демографічних одиниць суцільного, тобто безликого імперського населення. Так вони винародовлювали спершу православно-слов’яномовно угро-фінсько-тюркські племена в «московитів», потім – в «рус(ь)ких», далі як у «великоросів» а інших – в малоросів, білорусів, жовторосів, і нарешті всіх їх – в таку зомбокомуняцьку юрбу як політично моно-імперський «советский народ».
Після ж «горбачовського» номенклатурного перебудовно-прихватизаційного краху СРСР, як денаціоналізаційно-винародовлювального комуно-«советского» демографічного проекту, нинішніми московськими правителями продовжується тепер територіально-локальніша денаціоналізація різноетнічних народностей в межах лише Російської федерації, в тому числі і колись слов’яно-«руських» людей, в її імперське населення вже не як недавно ще в «русских», а всіх гамузом тепер у євразійських «россиян», політично домінуючими над якими постають сьогодні вже не колишні «великороси», а новітні «єдинороси». Звичайно ж, це відбувається не без ретроградних при цьому реваншистських постперебудовних спроб, цих уже не слов’янофільських, а євразійських за етнопоходженням таких аж царствуючих президентів як Єльцин, а затим Путін по експансійно-окупаційному (навіть з уже прямими загарбницькими нападами на Грузію і Україну) самодержавно «губернському» відродженню колишньої царської Росії тепер уже як сугубо постординської євразійської Росіянської імперії.
2. Винародовлення як «пролетарський інтернаціоналізм»
Так, виникнувши як європейська Російська соціал-демократична робітнича партія, вона, перетворившись в більшовицьку партію по суті одного її вождя Ульянова-Леніна, скористалася цивілізаційним крахом Російського царизму в березні 1917 року і відразу ж на хвилі всенародного незадоволення захопила у жовтні 1917 року адміністративні установи в столиці Російської імперії, а відтак, організувавши соціально-класову громадянську війну, втрималася і як єдинодержавна влада в ній. Проголосивши ж замість колишнього панслов’янофільства царизму натомість ту ж саму євразійську імпер-державність, але у вигляді начебто вже відразу аж всесвітнього «комуністично-пролетарського інтернаціоналізму», як класово-антагоністичного ребрендінгу іудейської депресантної ідеологеми «громадян світу», ця революційно одержавлена партія продовжила таким чином царистську політику винародовлення народів і етносів все тієї ж євразійської імперії. Тепер, мовляв, уже «во ім’я світового комунізму» військово-політично їх знову було завернено в ту ж колишню імперську «тюрму народів», хоча вже і не (по-сталінськи) у вигляді її колишніх губерній, а (по-ленінськи) в лукавому симулякративному форматі Союзу республік, та із обов’язково єдиною самодержавно правлячою всеімперською більшовицько-псевдокомуністичною партією. Саме її владна інтернаціонал-партноменклатура і заповзялася перетворювати етноплемена і навіть самодостатні народи такого Союзу в суцільно безлике російськомовне населення з політичною назвою «советский народ», через що у світовій публіцистиці його громадян і було зневажливо прозвано «совками».
Tоді, як сама-то єврейська народність, навіть після «біблейського вигнання» із своєї ветхозавітної території, все-таки не спокусилася на спровокований в Російській імперії її ж революційно активними представниками утопічно-звабливий класово-пролетарський антикапіталізм, а вдалася до прибуткової для себе в міжнаціональних просторах (як для «ізгоїв») посередницької діяльності з торгово-фінансового обслуговування саме капіталістичних виробничих відношень між людьми і їх спільнотами. При цьому, всіляко пристосовуючись до умов свого і справді інтер-існування між національними спільнотами, бездержавні євреї не розчинялися в націях проживання, підтримуючи свою етнотрансобщинну солідарність, ревне сповідування племінної релігії, її біблійні морально-етичні цінності. Бо, як резонно повчав один з ідеологів європейського (мендельсонівського) неоіудаїзму Мозес Гес, для міжнародних стосунків «расова боротьба щось первинне, класова боротьба – вторинне» [15],— відтак, мовляв, «расове питання… повинно бути вирішене, раніше ніж можливо буде приступити до вирішення політичних і соціальних питань»[16], не приховуючи при цьому, що запропонований ними пролетарський інтернаціоналізм є передусім для того, щоб вступити «во ім’я вищого права в боротьбу за вільне існування з варварською і цивілізованою зарозумілістю пануючих рас»[17] .
Тобто, якщо без евфемізмів, то саме бездержавні євреї повинні ,мовляв, були, як сіоністи, очолити боротьбу за етнічну рівноправність із «зарозумілістю пануючих рас», передусім, звичайно, із західноєвропейськими націями, по зрівнянню їх як етноспільнот в майбутньому пролетарсько-комуністичному інтернаціоналі із уже існуючим бездержавним становищем єврейського етносу лише як фантомних «громадян світу». За такий етномесіанський підхід М.Геса до інтернаціоналізму лондонський конгрес «Союзу комуністів» ще у 1847 році не сприйняв пропоновану ним програму, доручивши К.Марксу і Ф.Енгельсу написати інший текст її. Після чого замість гесівського етно-соціального «Комуністичного катехізису» і з’явився не кращий марксистський, зате вже начебто чисто соціальний, але так само голо-безетнічний класово-пролетарський «Маніфест комуністичної партії». Відтоді і пробігла десь між цими співідеологами такого «інтернаціонального» комунізму чорна кішка політичних амбіцій. Відтак Мозес Гесс, за його ж словами, «після двадцятирічного відчуження … свого народу»[18], і «захоплення соціалізмом»[19], залишив свої загальноєвропейські політичні амбіції, і вже як сіоніст повернувся до «свого ветхозавітного імені Моше»[20].
Так ущербний космополітичний неоіудейський проект ізгоїв (як вигнанців із власної Геї, «землі обітованої» ) і був перетворений К.Марксом з подачі М.Геса, цього, за його ж самохарактеристикою, «спустошливого»[21] «комуністичного равина»[22], у класово-пролетарський інтернаціонал-комунізм. Саме його революційно-радикальна соціальність знайшла відгук у віками соціально гнобленого царизмом населення Російської імперії, і воно підтримало більшовиків в ім’я перемоги запропонованого ними начебто аж світового по-пролетарськи соціально справедливого комунізму. Саме він і виявився таким доречним для імперської денаціоналізаційної політики московських більшовиків по винародовленню своїх етно-гоїв в атеїстичну комуняцьки-безмаєтну робочу масу безрідних ізгоїв, хоч іще до пори на власних (але вже не для всіх) споконвічних територіях проживання.
Такий процес денаціоналізації народів паспортним і безпаспортним закріпаченням всіх підвладних антуражно соціалістичній, а насправді тотально державнокапіталістичній імперії, як громадян лише так званого Радянського Союзу, і був проголошений ними остаточним вирішенням національного питання в СРСР.
3. Ретроградно-Ординський цивілізаційний реванш
Ось так, прикриваючись по-марксистськи псевдокомуністичною ідеологією, більшовикам вдалося відновити і аж сімдесят років самодержавно розбудовувати ще тоталітарнішу Російську імперію, але вже немовби інтернаціоналістську, тому під назвою Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Аж поки у 1990-ті роки його республіканські номенклатурні клани, передусім євразійські клани Російської федерації, під час занепаду і такого інтернаціонального єдинокомпартійного варіанту державновласницьки-капіталістичної Російської імперії не вирішили заздалегідь самоодержавитись і собі, заодно «прихватизаційно» (як назвали в народі) пере-ре-будувавши під себе регіонально-територіальні економіки, вже досить підірвані агресивними мілітарними потугами інтернаціонал-осоюзненої імперії до світового псевдокомуняцького панування.
Отож в затіяній імпер-«советською» номенклатурою демократизаційній метушні відбулася лише «пере-ре-будова», тобто лише назване в народі «прихватизаційне» захоплення нею державнокапіталістичної власності країни. Це, якщо сказать про суть горбачовської «перебудови» в СРСР одним словом. Хоча агресивно-реваншистська поведінка правителів уже постперебудовно виокремленої безсоюзної Російської федерації потребує повнішого висловлення. Адже в перебудовні роки була не лише зруйнована ідеологічна тоталітарність держкапіталістичної влади СРСР як псевдосоціалістичної імперії, а й помінявся заразом із її територіальними розмірами цивілізаційний характер імперської державності Росії зі слов’янофільського на євразійський.
Правда, така євразійська владна постситуація імпер-московськими правителями РФ поки що офіційно відверто не афішується, хоча про неї першим проговорився, як про нібито «Нову версію Путіна»[23], його колишній політехнолог Володимир Голишев. Адже нинішні кремлівські управителі Росії, спекулюючи на залишковій простонародній інерції в ставленні до колишніх імпер-советських «слов’яно-руських», «інтернаціоналістських» та «антикапіталістичних» ідеологем, під прикриттям цієї інформаційної псевдофразеології та релігійного «Русского мира» (по суті проекту вже етноєвразійського правлячого кліру Московського православного патріархату) — насправді продовжують, лукаво використовуючи поки що існуючі в народі слов’янофільські настрої, приховано «доперебудовувати» євразійський характер термоядерно озброєної неоординської Росіянської державності.
Адже, як дослідив ще автор теорії пасіонарного етногенезу Лев Гумильов у своєму нарисі «Від Русі до Росії», «саме в рамках етносів, які контактують один з одним, твориться історія», бо «етноси, існуючі в просторі і часі, і є діючі особи в театрі історії»[24]. Тож саме так, внаслідок історичних геополітичних пострезультатів цивілізаційних контактів пасіонарного русь-українського слов’янства Київської Русі з численними сусідніми євразійськими етносами, все-таки згодом проявилося на півночі цієї середньовічної слов’янської імперії те первинне цивілізаційно домінуюче слов’янофільство у вигляді симбіозної Російської імперії, незважаючи навіть на трьохсотлітнє протекційно ординське іго татаро-монгольських кочівників. Яке, правда, спричинило, як вказав на це ще царсько-опальний філософ П.Я.Чаадаєв, все-таки значне «випадіння»[25] Київської Русі в цілому з історії Європи, на чому доречно наголошує в своїй книзі «Росія вічна» і нинішній російський культуролог Юрій Мамлєєв.
І тільки в наш час, як зробив висновок постперебудовний російський мислитель Петро Хомяков у своєму етнодослідженні «Россия против Руси», виникає уже неоєвразійська «Росіянія зразка 2004 року»[26], верховна влада якої прагне будь що, скориставшись успадкованим слов’яномовним скрепом населення країни, зберегти її хоч би як уже Росіянську імперію, не допустивши при цьому відродження колишнього в певній мірі все-таки проєвропейськи-слов’янофільського характеру її державності. Тому-то в нинішній євразійській Росіянії, в якій проживають мільйони русь-українців, (Серед яких, правда, є багато і таких, що з імпер-великоруським гонором вже зневажають україномовних як, мовляв, малоросів.), безцеремонно забороняються та закриваються українські культурно-просвітницькі установи і громадські організації, тут немає україномовних шкіл. Жорстоко переслідуються люди як за русьслов’янофільські погляди, так і за українські політичні симпатії. Саме за це Московський суд посадив у тюрму в похилому віці і самого П.М.Хомякова, де цей автор десятка книг і загинув.
Адже колишні ще середньовічні києворуські індоєвропейсько-слов’янофільські колонізаційні пріоритети, що якось зберігалися ще в монархічній Російській імперії та відчувалися навіть ще й в інтернаціонал-денаціональному Радянському Союзі, цивілізаційно притлумлювали все-таки предковічну номадо-атавістичну заздрісну зловорожість кочівних степовиків євразійськи винародовлених спільнот Росії до європейських землеробських племен і народів, викликаючи лише глухі ще по-великороськи імпер-шовіністичні ремствування республіканської проєвразійської номенклатури Російської федерації. Згадаймо хоч би жорстоку розправу у 1950 році Сталіна за подібне з фігурантами так званої «ленінградської справи». То в перебудовні демократизаційні роки ці стримуючі пріоритети слов’яно-російської всесоюзності ослабли і здомінувало росіяно-євразійство, яке перехопивши владні позиції в постперебудовній Росії, відразу ж вдалося до внутрісоюзного сепаратистського неоординства, А виокремившись таким чином, воно заради свого політичного лише євразійського імпер-реваншу розвалило і таку велику імперію як Радянський Союз.
Скориставшись «перебудовною» демократизаційною ейфорією, вже 12 червня 1990 року номенклатурна Росія(нія) першою проголосила про свій державний суверенітет, але в складі ще СРСР. Тож адміністративно-державні органи Російської федерації все ще залишалися придатком союзних, і це не влаштовувало євроазійську номенклатуру цієї республіки. Тому розпочалося системне витіснення нею з юридично-правового поля розміщених на Московській столично-республіканській території всесоюзних адміністративно-державних органів, де була зосереджена основна маса інтернаціонал-слов’янофільських номенклатурних кадрів на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС кубанським слов’янином Михайлом Горбачовим, щоб перебрати прямо на себе їхні імперські функції. Таким чином, розпочата не завжди спочатку усвідомлювана, нерідко лише на біфуркаційно-етноповедінковому рівні, боротьба євразійців із Союзною імперією стала по суті передусім боротьбою за відміну ще існуючого «ленінського» формату Союзної імперії і повернення, прикриваючись поки що слав’яно-руською фразеологією, до прямого росіянсько-імперського самодержавства, але тепер уже не слов’янофільського, а євроазійсько-ординського, як невпевнено пропонував було як «не-ленінську» альтернативу невдозі після революції 1917-го Й.Сталін. За що не випадково десь ще М.І.Бухарін назвав Сталіна «Чингісханом, який читав Маркса»[27]
Передусім саме з цією метою євроазійською номенклатурою було підтримано скасування статті 6-ої Конституції СРСР про монопольно-всесоюзний статус КПРС (яким окрема компартія Російської федеративної республіки в СРСР, як в «ленінському» глобально-інтернаціональному проекті, не дозволялося, за що все-таки ретроградно по-постсамодержавницьки спробували було ратувати і постраждали фігуранти «ленінградської справи»), а 20 вересня 1990 року взагалі припинено було вплив її як всесоюзного Політбюро на призначення державних посадових осіб в імперії. Так, в атмосфері перебудованої демократизації в СРСР політично воскресла століттями слов’янофільськи притлумлювана демографічно домінуюча євразійська ретро-ординськість Росії уже як Росіянії, і її населення в черговий раз було перейменовано президентом Б.Єльциним тепер уже із «русских» в «россиян». На що відразу ж в травні 1990 року тривожно зреагував відомий московський політолог О.С.Ципко своєю статтею в газеті «Известия», що: «Русские уходят из России?».
Саме устремління передусім правлячої номенклатури Російської федерації до свого домінуючого реально державного самоствердження (не без персональних, звичайно, самовладних амбіцій при цьому і Бориса Єльцина) і призвело до розвалу Радянського Союзу. Таким чином виникла контрпродуктивна перебудовна ситуація, зникла хоч якась інституційна можливість еволюції цілісного СРСР за варіантом «китайського комунізму» чи існування деякий час його складових хоч би у вигляді нинішнього лукашенківськи-білоруського соціалізму. Тож призначений після цього головою уряду Росії Егор Гайдар змушений був вдатись вже до радикального приватизаційно-ринкового реформування лише внутріросійської економіки, заявивши[28], що із занепадом СРСР і КПРС різко ослабла, стала безвладною сама держава, а тому-то, мовляв, перехідна авторитарна китайська модель уже не могла бути застосована.
Сахаючись такої виниклої «перебудованої» ретро-реанімації знову самодержавної Російської імперії, республіканські компартійно-номенклатурні клани в свою чергу почали поспішно «втікати» з такої ще всесоюзної імперії, організувавши так званий «парад суверенітетів». Почався обвальний розвал структури народного господарства СРСР, безконтрольна загребуща партноменклатурна кланово-республіканська просто безгосподарна прихватизація народних багатств, викликавши занепад економік та зубожіння людей. Адже в ході такого «перебудованого» самоодержавлення номенклатурні євроазійці РФ відразу ж запрагли уже лише свого прямого керівництва всією пострадянською імперією, навіть з відродженням царизму. У російських ЗМІ почалась інформаційна кампанія по реабілітації монархії, прославляння Сталіна, а в Російській православній церкві – по зарахуванню останнього царя до лику святих. Почастішали у російських ЗМІ називання президента РФ Єльцина «царем Борисом». Активізувались історичні дослідження про Орду, на батьківщині міністра оборони РФ тувинця Сергія Шойгу віднаходиться палац Чингісхана, про цього монгольського правителя стали виходити позитивні кінофільми. Перемовини довкола цього повелися і з уже президентом СРСР М.Горбачовим, який одначе наполягав лише на оновленні Союзного договору. І тоді ними був організований євразійський антиперебудовний військовий путч (ГКЧП).
Але в’ялість перших днів путчу та глухий всесоюзний спротив йому відразу ж показали його організаторам безперспективність негайного форсування їхнього ретроградного проекту. Почалося згортання путчу. Після чого перед збуреними москвичами і з’являється на танку Борис Єльцин вже як «ревний» захисник демократії. Горбачова теж повертають з фороської ізоляції, бо реальна влада опинилася вже у лідера євразійської номенклатури РФ, у її президента вогула («ворожого») Єльцина. Тому така влада своїх телевізійних ексномінантів путчу, для годиться, лише причинила, а потім амністувала.
Однак юридично все ще існував СРСР і Горбачов був його президентом, а це загрожувало для євроазійців реваншем інтернаціонал-слов’янофільської імпер-радянської номенклатури. Спроба якого, дійсно, все-таки виникла, але із запізненням аж у 1993 році, коли «ревна» євроазійська влада мала силу вже придушити його при допомозі танків і при схваленні ліберального Заходу. Спроба ж радянського інтернаціонал-СРСР-івського реваншу зазнала тоді краху і тому, що заздалегідь до цього російські євроазійці пішли завбачливо навіть на небажаний для них, але демократизаційно вимушений крок. Вони ініціювали 8 грудня 1991 року в білоруській Біловезькій Пущі зібрання керівників трьох республік, як засновників СРСР, де й оголосили про його саморозпуск, анонсувавши замість нього тимчасово-перехідний Союз незалежних держав (СНД), в форматі якого планували згодом з опорою на постімперську номенклатуру в республіках відіграти все назад. Тож публіцистично все це подавалося лише як вузько імпер-номенклатурна боротьба за владу між Горбачовим і Єльциним. «Єльцин і близькі до нього демократи,– як прокоментував тоді з Парижу це їхнє посадове вовтузення імпер-великороський націонал-більшовик письменник Е.Лимонов,– пожертвували державою СРСР, щоб прийти до влади в Росії».[29] Так Горбачов опинився президентом неіснуючої держави і склав після цього свої загальносоюзні повноваження.
Після чого вони спішно зайнялися зміцненням євразійського характеру державності Російської Федерації. Розпочали було відразу ж знову аж із конституційного перейменування «русских» в РФ у «росіян» (яких, до речі, українці давно саме так і називають). Але це викликало слов’янофільське незадоволення у традиційно «по-великоруськи» налаштованих, хоча і в уже лиш залишкових, але все ще культурологічно потужних спадкоємців києворуської колонізаторської хритиянізації й мовного ослов’янення племінного населення Євразії. Отож її нові правителі, навіть після колись жорстокого тоталітарного пролетар-інтернаціоналістського притлумлення укро-руського словянофільства в Радянському Союзі, вирішили ще раз перетрусити русько-слов’янофільські за ментальністю кадри силових органів державного управління РФ. А щоб заручитись більшою підтримкою своїх євразійських регіонів, їм на якийсь час дозволено було «брати суверенітету хто скільки зможе». А після виниклого відтак ще й постімперського «параду суверенітетів» союзних республік почалося виштовхування їх Москвою вже, як, мовляв, тепер лише обтяжливого фінансового тягаря, з колишньої ще всесоюзної рубльової зони, позбавляючи таким чином їх прав на привласнено-успадковані самою РФ енергетичні потужності, що виникли в результаті участі всіх народів СРСР по технологічному освоєнню її розпросторених геологічно-надрових багатств.
Коли ж євроазійський характер державності РФ достатньо проявився, особливо оновленістю кадрового складу силових структур, а самоврядність її регіонів стала віддавати сепаратизмом, який ставав особливо резонансно небезпечним для імперськості РФ через спробу озброєного виходу з неї Чечні, марі-вогул Єльцин передав президентські повноваження іншому євразійцю угрофінському вепсу Путіну, який, після кривавого колаборантського додушення Чечні та доукріплення євроазійцями найвищих структур державної влади і кліру Московського патріархату Російської православної церкви, зайнявся притлумлюючою адміністративною реорганізацією самоврядності федеративно-етнічних одиниць, по-чингісханськи переформатувавши територію Росії просто на адміністративні округи.
За «глибинно»-євразійською «сурковською суверенністю» згорталися демократія і свобода ЗМІ, заразом і з посиленням схвально сприйнятого населенням країни державного контролю за політичною та бізнесово-прихватизаційною діяльністю олігархів. На фоні виниклого нафто-фінансового буму відбувалася мілітаризація країни, витрати російського бюджету на збройні сили і правоохоронні органи держави збільшились з 2,8 млрд.дол. у 2000 році до 36,5 млрд.дол вже у 2010 році[30]. Розпочалося виготовлення нових потужніших видів термоядерної смертоносної зброї глобального ураження. В Генеральному штабі Російської армії почав читатися курс лекцій про «Основи геополітики» імпер-неоєвразійця О.Г.Дугіна. Його формулу про РФ як окрему цивілізацію: «ні Схід, ні Захід» чи «ні Європа, ні Азія, а Євразія»[31], як особлива цивілізація, озвучує на європейському форумі і президент В.Путін. І тільки після всього цього навчена путчевим конфузом євроазійська номенклатура РФ насмілилась знову взятися за відродження через формат СНД імпер-євразійського самодержавства. Належного спротиву цьому вже самоодержавленої постімперської номенклатури в колишніх радянських республіках не відчувалося, бо вона розраховувала отримати в СНД додатковий захист від своїх народів, обікрадених її нелегітимною приватизацією загальнонародних багатств. Отож проблемою для Московії при здійсненні ретроградного ординсько-імперського проекту залишалися передусім самі уже національно воскреслі народи колишнього імперського СРСР.
Ось так і український народ, отримавши внаслідок всіх цих подій свою суверенність без радикального відсторонення від влади колишньої місцевої постімперської держбюрократії, самотужки у вигляді галасливо-чорноволівського паліативного Народного Руху України за перебудову розпочав власне свою боротьбу за реальне існування як нації. Після чого наш народ відразу ж сповна відчув всю загребущість і зрадливість своєї постімперської номенклатури та ворожість вже розперезаної росіянської євразійської спільноти, з якою він недавно перебував у імперському Союзі, та й те, наскільки небезпечнішою для всього світу стала термоядерна агресивність Росії після пост-«перебудованого» сугубо неоординського самоодержавлення її вже досить винародовлених етноспільнот.
При цьому особливу тривогу викликає і те, що транснаціонально глобалізований фінансово-капіталістичний політикум світу з позицій своєї домінуючої технологічної надпотуги спочатку не зовсім всерйоз сприйняв архиретроградний феодально-територіальний глобально-експансистський ретрореванш нинішньої уже аж ракетно-термоядерно озброєної Росіянської Орди, її зазіхання на нинішній певним чином усталений світопорядок, вважаючи їх неістотними локальними конфліктами, продовжуючи по інерції з колишньою перебудовною ейфорією сприймати Росію у відповідності з фукуямівським ліберально-переможним «кінцем світу». Хоч зростаючий ретро-реваншизм нинішніх московських імпер-правителів чітко підказував про вузьку поверховість такого підходу до приватизаційно-демократизаційних процесів в Радянському Союзі, що начебто лише які і викликали його розвал.
Не відчувалося навіть після анексії Криму і російсько-колоборантського загарбання Донбасу Росією належне розуміння цивілізаційних перемін в її державницькому характері і в інформаційному просторі України, хоча та розпочала вже проти неї неоголошену загарбницьку війну. Хіба що першим задумався вже над тим, «Кто пришел на смену ГКЧП»[32] журналіст Віталій Портников. Заслуговує на таку ж українську політологічну увагу і ілюстративне дослідження культурологічних процесів нинішнього переродження Російської Федерації у євразійську Росіянію у виданій в 2017 році в Москві книзі англійського журналіста Чарльза Кловера «Черный ветер, белый снег. Новый рассвет национальной идеи».
Отож, щоб вистояти і захиститись від агресії такої вже євразійської Росії, нам сьогодні потрібна не вузько оборонна українська стратегія боротьби, як пропонують ура-патріоти, критикуючи євро-атлантичну олігархічну стратегію колись президента Порошенка, а в доповнення їх обох відродженням на противагу спекулятивно-лукавому «Русскому миру» московських церковників ще й справжнього русь-слов’янофільства в самій Росії. Правда, занадто сподіватися поки що на таку підтримку чисельно існуючого в нинішній євразійській Росіянії русь-слов’янства не варто. Основна його маса і досі перебуває в полоні традиційного слов’янофільського сприйняття Російської імперії, породженого ще церковно-культурологічною історією колонізації племінного населення цих територій середньовічною слов’янською імперією Київська Русь. А тому існуюче нині в Російській Федерації «перебудовно» притлумлене поструське слов’янство, яке досі вважало себе пріоритетною демографічною політсилою імперії, опинившись віч на віч з культурологічним огромом раптово одержавленого євразійства, все ще не спроможне усвідомити євразійський характер постперебудовного відродження Росії як ретро-ординської Росіянії. А тому одна частина його сприйняла вихід України з імперії зі своєю колишньою «пан-великоруською» гординею, а друга—із покинутою сирітською образою. Тож, на жаль, все ще значна частина консервативного русь-слов’янства з позицій такого москвофільського панслов’янського патріотизму поки що теж бере участь в агресивних спротивах геополітичному утвердженню України як суверенної держави світу, організовуваних нині антислов’янофільською євразійською владою Росіянії, яка використовує при цьому успадковану слов’яномовність лише як імперський скреп та як отой, що був уже начебто остаточно знищений результатами Другої світової війни, загарбницький гітлерівськи-нацистський привід для начебто захисту постімпер-російськомовних людей в колишніх республіках СРСР.
4. Київська Русь – середньовічна укро-слов’янська імперія
Отож, окрім вищезгаданого, нині для ідеологічного забезпечення самостійного суверенного державного співіснування України з уже «постперебудовною» євразійською Росіянією, нам, українцям, уяснивши всю суть і цивілізаційний характер суспільно-політичних постперебудовній процесів, які відбуваються уже в Росіянії, вкрай необхідно зробити ще й історичний екскурс в генезис виникнення і становлення (не без цивілізаційної участі русів-українців) цієї останньої феодально-територіальної імперії планети. Адже причина нав’язливої вже не російської, а росіянсько-імперської реституції виявляється набагато глибшою, а саме – ще в прадавніх цивілізаційних відмінностях індоєвропейсько-слов’янських та євроазійських тюрко-фінських етноскладових цієї імперії. Вони виникли спершу в результаті колонізаторської православно-церковної християнізації та відповідної мовної слов’янізації угро-фінських племен північно-східної Європи ще середньовічною Києво-руською імперією, заснованої князем західнослов’янського племені укрів з літописним ім’ям Рюрик. «Літописним», тому що це не справжнє ім’я, а неточна транскрипція англо-саксонської назви його племінної приналежності, яка вимовлялася як «йукрик» (українець). Саме така симбіозна назва племінної приналежності цього західнослов’янського князя і його герба «атакуючого сокола» (рарога), що перетворився в «тризубий» геральдичний знак києворуських князів, який і став гербом нинішньої Української держави, як історично територіальної і демографічної спадкоємиці Київської Русі. Саме така симбіозна назва «рюрик» і збереглася в усних народних сказаннях, яку десь через два століття після реальних подій літописці, а затим й історики перетворили в ім’я великодержавця Рюрика. Адже, як писав у своєму знаменитому дослідженні «Слов’янські старожитності» П.Й.Шафарик: «Слов’яни часто від імен народних творили імена особисті»[33] . Тож не спроста з глибини віків наша країна по-англійськи називається «ЙУкрейн». А в колишній місцині племені цього князя (тепер в Німеччині) протікає річка і досі з назвою Укра.
А що тільки таке перекручене ім’я залишилося в прадавніх офіційних історичних документах, то це тому, що в такий спосіб його ім’я та й етнічна приналежність замовчувалися православно-християнськими літописцями, бо укри чи, як називав їх відомий дослідник слов’янства П.Й.Шафарик, «украни»[34], були язичниками. Іще, як відзначив Едуард Вінтер, досліджуючи релігійну боротьбу Візантії і Риму за Київську Русь /Едуард Вінтер «Візантія та Рим в боротьбі за Україну». Прага.1940 (українською мовою у 1944р.), стор.12/, в часи раннього середньовіччя англо-сакси, які тоді ще не дуже відрізнялися своїм мовленням, називали укрів рюгерами чи ругами. Тож імператор Оттон І, посилаючи своє посольство в Київську Русь на чолі Адальбертом, уже попередньо висвяченим на Русь католицьким єпископом, Така десакралізація імені князя-язичника і його племінної приналежності на тодішньому рівні становлення народностей відбувалася ще й у відповідності з тодішніми міфічними уявленями спільнот людей про світ, а відтак і з синтаксично-тропними проявами їх і при становленні такого вже суспільного явища як прамова, названого мовознавцями метафорною «хворобою» розвитку мовлення, тобто притаманною тодішнім людям гіперболізацією магічної сили слова, особливо написаного. Що детально проілюстрував у своєму зібранні «Сказання руського народу» і етнограф І.П.Сахаров.
Тож і православні літописці теж тоді вважали, що коли вони висловлять своє ставлення до відразливої їм язичницької особистості князя «укра» відповідною психофізичною характеристикою, здійснивши емоційно знеажливу зміну його імені як «йукрика» з «ророгом» – на «рюрика», то приховають таким чином ядро статусного смислу цього антропоніму, і він втратить свою сакральну нехристиянську язичницьку силу взагалі. Як не прикро, але на фоні існуючої на зародковому етапі Київської Русі певної ментально-демографічної анто-венедської чи русь-укранської слов’янської бінарності та ще й із виниклою затим християнсько-язичницькою нетерпимістю, саме такий, називаний відомим мовознавцем Максом Мюлером, процес «фонетичного знесилення»[35] слова, мотивовано перетворившись у факт писемної словесності, і справді спотворив всю подальшу долю цього знаменитого історичного антропоніму, і тому потребує нині своєї русь-української реабілітації.
Що династія київських князів і московських царів є укрослов’янською, Москвою приховувалося у вигляді «норманської теорії», не без серйозного русьслов’янського спротиву цьому в особі геніального поморського самородка академіка Михайла Ломоносова та куратора Російської Академії і наставника останнього українського гетьмана Кирила Разумовського ще й фактичного сина Феофана Прокоповича Григорія Теплова. Бо притлумлювався цей факт саме англо-саксонською релігійною історіографєю, особливо німцями чи, як називають їх англійці, германцями, які об’єднавшись під католицьким прапором християнізації язичників, вели жорстоку боротьбу із сусідніми племенами венедських слов’ян по витісненню їх з південно-прибалтійських теренів. Внаслідок такого геноцидного пресингу деякі з цих племен (зокрема радимичі, в’ятичі) взагалі змушені були мігрувати аж на північно-східні русько-слов’янські землі, рідкозаселені після чумного мору та геноцидного нашестя жорстоких великорослих азійських кочових аварів. Про останніх Нестор в своїй «Повести временных лет» записав, що всі вони теж «погибоша аки обри». Тобто, як уточнює слов’янознавець Павло Шафарик, це вперше зайшле на слов’янське Подніпров’я десь у 559-561 роки з Азії (ще до моголо-тюркського нашестя ХШ століття) кочове плем’я теж вимерло згодом «від морової язви»[36] .
Під тиском прибалтійських англо-сакських племен з’явилося пізніше поблизу Києва і венедське плем’я полян, яке отримало ще й другу назву «русь», бо теж були русоволосе та й посіло територію уже освоєну до цього русоволосими слов’яномовними «ет-русками», а відтак уже — як в «руслах» Середнього Подніпров’я. Адже, як написав у 1968 році в своєму дослідженні «Походження Русі» Михайло Брайчевський, звертаючи увагу на численні прадавні гідроніми цього краю (Рось, Роська, Роставиця, Росава та ін.), що саме «в цьому районі лісостепової зони сконцентрована і слов’янська топоніміка з коренем «рос», як у «первинному ядрі майбутньої Русі»[37]. Чи, як зауважив про це в своєму дослідженні «Історія возз’єднання Русі» ще П.О.Куліш, як про «Русь – на Росі»[38], додаючи, що цей «варяго-руський період нашої історії не був насправді таким безбарвним, яким він з’являється в монастирських сказаннях», … «що на берегах Дпіпра, Десни, Сули й інших руських річок кипіла самобутня духовна діяльність високо обдарованого народу»[39],представники якого виділялися з-поміж темноволосих індоєвропейських спільнот того часу русявим виглядом свого волосся, від того й отримали назву «руси» з територіальними фонетичними варіаціями її як-от: русів-русявих-рудих-рутенців-руденців. Тож не спроста глибинна підсвідома етнопам’ять про це вибухнула нині такою величальною піснею роду карпатських русинів як «Червона Рута».
Отож, як зауважено в «Повести временных лет», прийшлі сюди «з ляхів» венеди-поляни змішались з демографічно ослабленими вже тут чумною пошестю та нашестям аварів з прийшлими було раніше з балканського півдня слов’яномовними антами-етрусками (руськими). Як свідчить прадавня історіографія, це була частина елітно-обездержавлених в Римській імперії слов’яномовних етрусків прийшлими сюди задовго до цього з Балкан. Латиною їх племінна самоназва звучала як “rassena, rasna” (русоволосі), до якої римляни додавали свій префікс «ет-…», хоч у англосаксонському мовленні ця первісна самоназва їх і понині зберігається лише як “russia”, вимовляючись по-етруськи як «раша».
Саме десь в результаті прадавньої протестної масової сецесії проти заниження, як вважалося ними, їхнього «високородного походження» (десь ще від пеласгів) до статусу плебсу вже патриціанського Риму. Як констатується це і в українському «Словнику іншомовних слів», сецесією було тоді «В Стародавньому Римі вихід плебеїв зі складу римської общини й залишення міста, що було одним із засобів їхньої боротьби проти патриціїв». /Словник іншомовних слів».Київ.Головна редакція Української радянської енциклопедії.1985.С.757/.Бо тоді, як відмітив О.В.Холапсіс в своїй статті «Римський патріотизм і християнська релігія», «… лише патриції («нащадки батьків») вважалися «народом Риму», на противагу плебеям – прийшлому населенню або населенню завойованих територій (латини, сабіни, етруски)»[40].Хоч до того, як писав ще і древньоримський історик Тіт Лівій /59р.н.е.- 17р.н.е./ у ІІІ віці до н.е. римляни мали за честь посилати своїх синів на навчання саме у етруські міста. Тож значна частина населення колишньої Етрурії переселилася лише зі своїми духовними провідниками гаруспиками, бо правляча адмінеліта, як правило, пішла в услужіння імперському Риму. Про що писав і Корнелій Таціт, згадуючи, що якийсь Клавдій Етруск вірою і правдою служив в ролі міністра фінансів восьми імператорам Рима.
Так у «русла»-Придніпров’я переселилися колись з півдня і заходу Європи та почали цивілізаторськи освоювати цю місцевість русоволосі слов’яномовні індоєвропейські анти-венеди як руси-укри, залишивши на пізнішу заздрість Московії таку благородну історичну цивілізаційну пам’ять про себе як Київська Русь. Саме на цьому наголосив у своїх «Істричних есеях» відомий український історик-культуролог Іван Лисяк-Рудницький, «щоб антів … вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н.е.» /Іван Лисяк-Рудницький «Історичні есе».Т.1.С.19/ Що підтвердив у 1836 році і І.П.Сахаров своїм зібранням «Сказань руського народу», зробивши висновок, що всі ці дохристиянські народні вірування і звичаї східнослов’янських народів, збереглися як результат духовної діяльності тут ще прадавніх авгурів, прогностиків, сортилегів та гаруспексів русько-русиниських племен, бо це все вже «колись було в руській землі»[41] . Через що і Павло Шафарик в 1837 році поруч з хорватським, сербським і білоруським все ще назвав українське мовлення населення цього краю «русинським… наріччям»[42] європейських слов’ян. Саме про таку праісторію Київської Русі натякає і Б.Л.Єрофалов-Пилипчак всім текстом своєї книги «Римський Київ» (2000р.), археологічно обгрунтовуючи існування у другому столітті нашої ери на території Київського Подолу над Дніпром військового табору, видко, «етруських» римлян «каструма».
Адже це було відгалудження потужної у VIII-V ст. до н.е. слов’яномовної балканської ще язичницької народності, але зі своєю вже своєрідною греко-«глаголичною» писемною культурою (Відгомін якої відчутний і у такій пізнішій дохристиянській досі цивілізаційно безпритульній літописній пам’ятці русько-слов’янської культури під назвою «Велесова книга».), але яка була притлумлена державним введенням на Русі візантійського християнства з його церковнослов’янською паліативною кириличною писемністю. Християнство, звичайно, певним чином посприяло опосередковано-окремішному (через уже занепадаючу візатійсько-християнську церковну культуру) входженню язичницько-племінної києворуської правлячої еліти у пізнішу римсько-європейську державно-громадянську цивілізованість, але й на століття притлумило самобутній етнічний розвиток самого русько-слов’янського населення і самовизначення ним свого місця в світовій культурі людства.
Ось для лише християнського самоутвердження притлумленням цієї потужної дохристиянської етнокультури древньої ще язичницької Ертрурії, яка була разом з давньогрецькою античністю цивілізаційною підосновою Риму, цілеспрямовано і займалися в Європі римсько-латинське католицтво, а на Русі – візантійське православ’я [43]. Це підтверджується і свідомою «тупістю» європейських учених мужів (Реймон Блок) при розшифруванні майже десяти тисяч текстів етруських меморіальних пам’яток, бо їх амбітна латинська ментальність навіть не припускала, що вони можуть бути слов’яномовними. Саме тому тільки слов’яно-європейські дослідники (Тадеуш Воланський) прочитали їх як слов’яномовні тексти, написані з використанням букв давньогрецького алфавіту.
Частина цих (ет)-русів, яких дослідники назвали «карпатськими слов’янами»[44], затрималася тоді при переселенні на прикарпатських землях нинішньої України, тому їхні нащадки і досі продовжують називати себе «русинами», бо саме тут, в «карпатському підгір’ї, – зауважував і П.О.Куліш, – де до-татарська русь знайшла прихисток після погрому»[45] . Прообраз такого опорного «прихистку» і відтворив знаменитий український письменник Іван Франко у своїй повісті «Захар Беркут». Не спроста саме на цей міграційний вихід древніх слов’ян вказав в своїх «Лекциях по русской истории» відомий історіограф В.О.Ключевський, звертаючи увагу на те, «що населення, яке розрослося потім в руський народ, вступає на цю рівнину із одного її кутка – саме південно-західного, зі схилів Карпат»[46]. Додаючи з посиланням на гетського історика VI століття Іордана, що «Карпати, дійсно, були загальнослов’янським гніздом, із якого згодом слов’яни розійшлися в різні сторони… Отже, спершу чим слов’яни з Дунаю попали на Дніпро, вони довго залишалися на Карпатських схилах. Тут була проміжна стоянка східних слов’ян…яка передувала заселенню ними Дніпров’я».[47]
Спекулюючи на такій політично виниклій анто-венедській (південно-західній) єдинослов’янській двоназві нашого народу як русів-українців, сусідні вже одержавлені народи періодично намагаються підгорнути якусь частину єдиного за своїм слов’янським етногенезом русь-українського народу під себе. Підтвердження чого є і книга угорця за походженням П.-Р. Магочі, для якого і досі русини є «Народ нізвідки». А ідеологи навіть нинішньої вже сугубо євразійської Росіянської імперії досі продовжують по-загарбницьки називати русь-українців одним народом з росіянами. Особливо зашкодила збереженню і цивілізаційному розвитку такого прадавнього русь-українського слов’янського народу своїм імперським винародовлюючим єдиновірством і церковники Московського православного патріархату.
Отож, очолювана воєводою Олегом військова дружина венедо-західнослов’янських теж русоволосих укрів, прибувши у 882 році з малолітнім сином літописного «Рюрика» (насправді: йукрика) княжичем Ігорем в Київ, вже як в «мать городов руських», з новгород-словенської Прибалтики, підхопила вже було притлумлювану тут хозарами прадавню слов’янську анто-руську державність, відродивши її ще і як укро-венедо-руську князівсько-династичну західноєвропейську державу Київська Русь.
Саме після утворення Київської Русі прибалтійське язичницьке венедо-західнослов’янське населення через католицько-германський іноетнічний тиск продовжувало компактно переселятись вже і під її прихист, особливо на древлянські землі. Тож відтоді зберігається на нинішній Коростенщині Житомирської області племінна топоніміка західних слов’ян, прибулих сюди ще під прихист княгині Ольги, в назвах сіл Радогоща, Велень, Жупанівка та ряду гідронімів. Збереглося навіть в назві села Барди ім’я якогось роду німецького племені лонгобардів, яке, як язичницький союзник слов’ян в тодішньому спротиві християнському окатоличенню, теж змушене було мігрувати в ці краї. Саме тоді ж після віроломного вбивства «кровожадним»[48] германським маркграфом Геро запрошених на бенкет тридцяти русоволосих слов’яномовних князів [49] з протестом проти такого геноцидного окатоличення слов’ян у так званій Священній римській імперії звернулася було десь у 959 році до її германського короля Оттона І через тамтешніх венедських слов’ян і києворуська княгиня Ольга. На що тим був направлений у Київську Русь лише католицький проповідник Адальберт, якого відразу ж зі скандалом києворусичі видворили із своєї країни./Вінтер Едуард «Візантія та Рим у боротьбі за Україну.959-1939».Прага 1944.Вид-во Юрія Тищенка.С.12. /
Ось і є саме така, до-… так і історична правда, яка влаштовала б всіх українців, як нащадків русоволосих анто-венедських близькомовних «с-лов’ян» чи «словів»[50]. Оця спільна первісна племінна виробнича самоназва яких, як пише в своєму дослідженні «Велика Скіфія» відомий український письменник В.С.Янович, виникла і закріпилася за нашими демографічно розпростореними пращурами, як за вправними «ловцями» (с/з-ловами, с-ловаками, с-ловенами, с-лов’янами) тварин та їх одомашнення, заганяючи і приручаючи їх в огороджених вольєрах, в зручних для цього ще й понині топонімічно пам’ятних в народі урочищах як «звіринцях».
Ця наша первісна праісторія і повинна стати нинішнім соборним всеукраїнським ідеологічним міфом ще доісторичного існування русь-українців як народу. Саме такий по-українськи історично обґрунтований цивілізаційний міф і повинен постати національною ідейною парадигмою нарешті власне Української державності. Український народ нарешті відродив свою державність, став нацією, тому його держава повинна ґрунтовно дослідити доісторичні джерела про слов’янський генезис русь-українців як народу, подолавши існуючий спротив багатьох досі працючих в державних наукових інституціях колишніх постімпер-вчених, таких як «старий кагебіст П.П.Толочко»»[51], який 30 років був директором (нині вже почесний) Інституту археології НАН вже і в суверенній Україні, що заробили свої звання ще ревною співпрацею з Московією по псевдовозвеличальному присвоєнню нею славної історії русь-українського народу Київської Русі. Саме витворена такими малоросами і їхніми московитськими колегами псевдослов’янська міфологемна історія стала ідеологічним фундаментом по залученню русь-українських слов’ян до військово-політичної розбудови Московією такої євразійсько розпростореної Російської імперії. Тому-то так реваншистськи біснується і поспішає сьогодні ця імперія, бо з відродженням Української держави, як справжнього русь-українського спадкоємця Київської Русі, вона втрачає право на вкрадену нею історію і перетворються на сугубо євразійську імперію, що неодмінно занепаде і розвалиться, бо інерції успадкованого слов’янофільства і слов’яномовності, як цивілізаційного скрепу, їй не надовго вистачить.
5. Занепад Київської Русі і її слов’янофільське відродження
Племінні відмінності і протиріччя у середньовічній слов’янській Києво-руській імперії викликали її князівсько-династичний сепаратизм, призвівши у ХІІІ столітті до значного ослаблення цієї держави як політичної спільноти. Все це і зумовило падіння її як імперії від геноцидного нашестя на Русь виниклої в цей час іншої імперії азійських степових кочових племен, мілітарно згуртованих монгольським Чингісханом в агресивну воєнізовану Орду. Про що за століття до цього попереджав ще анонімний справді великоруський патріот автор «Слова о полку Ігоревім». Поетичним предтечею якого і був десь-то згаданий ним славетний автор історичних сказань києворуський воєвода Ян Вишатич (1016-1106), ім’я якого московські публікатори «суцільного» тексту цієї поеми в словосполученні «бо Ян» прочитали по-уральськи, як слово «боян». Реальна загроза нашестя на слов’янську Русь азійських степових кочівників відобразилася і у героїчному билинно-дружинному епосі тих часів. Однак міжусобна династична боротьба князів лише за династичну владу призвела до русьслов’янської трагедії. Після нашестя Орди, цьому «розбійницькому удару по руському серцю»[49], живими, за словами історика М.І.Костомарова, «ледве чи залишилась десята частина колишнього населення»[50] землеробів у власне слов’янській частині Київської Русі і «політична перевага Києва впала»[51].
Відтоді загостреність архетипних північно-південних відмінностей етноскладових колишньої слов’янської Києворуської імперії поглибилася, незважаючи на те, що десь через три століття від степових засух, голоду, чумного мору і теж племінних міжусобиць ця тюркська держава кочівників теж знесилилась і розпалася. Однак, незважаючи на всю геноцидність нашестя цих азійських кочівників, та русь-українська державність слов’ян як демографічної спільноти все-таки збереглася на півдні колишньої Київської Русі у статусі Галицько-Волинського королівства та знову виникла вже у вигляді рихлого, але незалежного Великого князівства Литовського в центрі її. Але при цьому, як справедливо оцінив в своїх історичних дослідженнях цього періоду в історії нашого народу П.О.Куліш, все-таки «татарщина, несподіваним і страшним ударом, звалила нас в безпам’ятство, очнувшись від якого, ми побачили себе уже в зв’язку з Литвою, а потім з Польщею»[52]. Хоч трохи згодом, правда, вже як лише києворуська церковно-православна слов’янофільська пам’ять почала відроджуватися державність і на півночі в колись колоніальному угро-фінському «Заліссі» Київської Русі. Але через те, що воно десь три століття до цього існувало лише як один із ординських улусів, києворуська слов’янофільськість відродження була тут своєрідною, проходила повільно, з відчутно привнесеним характером моголо-ординської політичної спадщини.
Тільки згодом виникле таким чином тут Московитське царство з конфедеративним входженням до нього у 1654 році як Козацької республіки (після народно-визвольної війни її під проводом гетьмана Богдана Хмельницького із імперськими посяганнями польсько-шляхетської Речі Посполитої) ще й православно-слов’янської України, назвалося за царя Петра І імперією з уже відчутнішими від того в ній проєвропейськи слов’янофільськими пріоритетами. Бо це було, як оцінює тодішній суспільно-політичний процес сучасний український публіцист Сергій Дацюк, все-таки певним чином «доєднання Київської Русі до Московії… було спробою відновити єдиний цивілізаційний проект «Русі»». [53]
Отож значну роль у відроджувальному привнесенні православних києворуських приорітетів відіграла в той час в ній і далекосяжна релігійно-місіонерська діяльність по православно-слов’янофільському імпер-відродженню Росії проєвропейського релігійного діяча Феофана Прокоповича. Однак царедворці Московії використали таку його церковно-слов’янську ідеологію та по-європейськи церковну секуляризацію лише для свого москвоцентричного імперського возвеличення. Проголосивши себе єдиними спадкоємцями середньовічної Київо-Руської імперії, вони переназвали свою державу Росією, переіменувавши заодно і своє фінсько-тюркське населення московитів (або по-українськи: москалів) – спочатку в «рус(Ь)ких», потім аж у «великоросів», а власне укро-руських слов’ян – лише в «малоросів».
З відразою до такого названства, згадали тоді справжні автохтонні «руські», що ж є вони ще й спадкоємцями державотворчості князівської династії венедського русь-слов’янського етносу укран, геральдичний знак яких і став державним гербом Київської Русі.. Адже саме тому у Х столітті за духовним благословенням їхніх язичницьких богів у храмі Аркони на острові Руян в Балтійському морі та родоплемінною військовою підтримкою звертався для свого владного династичного утвердження в Києві і хреститель Київської Русі князь Володимир Великий. Тож цей, нині вже датський острів Борнхольм, незважаючи на геноцидну середньовічну католицько-германську деслов’янізацію Прибалитки, все-таки зберігся в народній пам’яті як сакральний казково-легендрний острів Буян. Тому у відповідь на імперське обездержавлення царською Московією Козацької республіки і присвоєння їхнього історичного імені, русь-українці майже одномоментно по-державницьки переназвали країну свого проживання Україною, а себе українцями, про що повсюдно заспівали в своїх патріотичних кобзарських думах і ліричних піснях.
І тоді в начебто офіційній ідентифікаційній порожнечі по-малоросійськи обездержавленої України вибухнула архетипна укро-козацька підсвідомна пеласго-(ет)руська дійсність її народу рідномовною травестійною «Енеїдою» І.П.Котляревського. Анонімною «Історією Русів» та творчістю Г.Ф.Квітки-Основ’яненка пробудилася етнічна совість і у нащадків самозрадженої козацької старшини. А коли письменницька доля геніального українця М.В.Гоголя показала, як імпер-секуляризована православна церква лише сприяє малоросійському притлумленню українських душ, тоді всією своєю поетичною творчістю Т.Г.Шевченко пророче проголосив: хай така «Церков-домовина розвалиться… і з-під неї Встане Україна»[54]. І за ним вже літературно не церковнослов’янською, а сучасною українською мовою заговорив весь народ разом з підєвропейською Україною в творчості І.Я.Франка. Так сформувалася самодостатня соборна всеукраїнська ідентичність народу, адже ідентичність – це культура. Хоча все ще через малоросійськість нашої правлячої політичної еліти і церковного кліру, Україна лише у 2018 році реально, «по-Шевченківськи», розпочала при канонічній допомозі церковно-материнського православного Константинопольського патріархату позбуватися по-імперськи нав’язаної залежності від московських імпер-церковників.
6. Трудне становлення української нації
Відтоді і розпочалася всеактивніша перманентна національно-визвольна боротьба українців з Російською імперією, яка завершилася начебто остаточно аж 1 грудня 1991 року референдумним проголошенням свого самоодержавлення. Але виявилося, що цього було недостатньо. Адже місцева постімперська бюрократія, перелицювавшись в демократів і псевдопатріотів, так і залишилася при владі, продовжуючи по-старому керувати Україною як лише малоросійським осколком імперії. Замість економічного розвитку і зміцнення державності, соціальної справедливості та відродження української духовності народу вона почала грабувати його національні багатства, переховуючи капітали за кордоном. Виникла компрадорськи-олігархократична квазідержавність. Це викликало бурхливі соціально-національні протести. За такої ще неусталеності власне української державності московським правителям вдалося, хоч і з другої спроби, при допомозі постімперської номенклатури (та й по суті з подачі колишніх президентів Л.Кучми і В.Ющенка, на гроші олігарха Ахметова та ще владного роздраю організованого Москвою при допомозі тодішнього прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко) пропхати в українське президентство свого ставленика В.Януковича. Який одразу ж зайнявся узурпацією влади та нещадним самозбагаченням, потураючи своїм московським покровителям в зруйнуванні оборонної і правоохоронної системи Української держави, її економічної незалежності, затягуванню її знову в тепер уже Росіянську імперію.
Все це і викликало в кінці 2013 року вже потужне загальнонародне повстання. Злякавшись гніву якого, «корумпована маріонетка Путіна» [55], як точно назвав Януковича тодішній президент США Барак Обама, втекла із своїми владними поплічниками до євразійської Московії. Після чого Російська держава, скориставшись з тимчасово виниклої урядової дезорганізації, порушивши нею ж підписаний міжнародний Будапештський меморандум ядерно озброєних держав, яким гарантувалася територіальна цілісність української держави за відмову її від ядерної зброї, раптово напала на Україну, встигши окупувати деякі її території. Виникла так звана спочатку «гібридна», а потім і повномаштабна війна уже євразійської Росіянії проти України, її окупація з використанням потужної зброї масового ураження, з участю в ній постімперської номенклатури та залученням місцевих колаборантів.
Але на збройну вітчизняну національно-визвольну боротьбу з росіянським імпер-агресором сьогодні мобілізувався весь український народ, який сприйняв своє національне самоодержавлення всерйоз і надовго, пам’ятаючи в яких підневільних колоніальних умовах він кілька століть існував в цій імперії, про військову окупацію нею Української народної республіки з наступним винищення української національної еліти, організацію геноцидного голодомору українців та насильницьку колгоспну колективізацію у 1933 році, жорстоке збройне придушення післявоєнної національно-визвольної боротьби в Західній Україні, системне зросійщення українців. Сьогодні українців Україні остаточно відмовилися від участі в імперській грі Московської олігархії, усвідомивши, що їх використовували не для суспільно-політичної організації великої русько-слов’янської інтернаціональної країни, а, як сказав видатний українець світу московський театральний режисер Роман Виктюк, лише для зведення «найбільшої тюрми світу». А відтак на такий вже власне національний спротив українців, за закликом президента РФ Бориса Єльцина до російського чиновництва «розпочинати кожний робочий день з думкою про Україну», посилився навпаки і антиукраїнський спершу економічний і політичний пресинг Росії, а тепер і військовий окупаційний напад, часто за підтримки і участі в ньому значної частини ще постімперської української владної номенклатури.
В такій постколоніальній неусталеній ситуації й десятиліттями перебувала наша вже «суверенна» країна. Адже тільки аж у 2016 році Служба безпеки України нарешті опублікувала на своєму сайті десь біля півтори тисячі прізвищ одних лише штатних працівників СБУ, які, зрадивши присязі, відкрито перейшли на бік російського агресора. Отож кардинальних внутріукраїнських перемін після повстання 2013 року не відбулося. Адже це було лише повстання, а не національно-відрожувальна революція, еволюційний поступ якої продовжується. Є сподівання, що після майданного краху владної постімперської малоросійщини вже нинішня атлантично-європейсько-компрадорська, а тому теж ще не зовсім українська правляча еліта усвідомить все це і забезпечить еволюційний хід такої революції.) Правда, чергова каста владної української бюрократії й олігархів діють тепер лише з більшою оглядкою на народ та демократичні державнополітичні сили світу. Але ж знову у вищу владу української держави рветься лукава Ю.Тимошенко, безсовісно заявляючи в ЗМІ, що вона є єдиним кандидатом у президенти, який може домовитись про мир з Росією. Але їй більше ніколи не вдасться домовитись з українським народом про умови звісно ж капітуляції у розв’язаній Росіянією проти українців війні, бо він добре пам’ятає про організований нею владний роздрай в нашій державі та її своєкорисливу зрадницьку газову угоду з Росією у 2009 році.
Отож, в 1919 році прийшовши на виборчі дільниці для вибору президента, громадяни України віддали 73% голосів за політичного неофіта Володимира Зеленського, відмовивши таким чином в особі Порошенка в довірі всім старим постімперським політиканам, налаштувавшись таким чином на радикальне відстоювання своїх суверенних національних прав від заздренної євроазійської Росіянії. Адже проблема не в одіозності одного Путіна, а в уже азійському характері державності Росії, яка є вираженням імперських результатів тисячолітнього винародовлення її євразійських різноетнічних демографічних спільнот, втягнутих в цей процес ще на племінному рівні. В цьому була і певна позитивна русь-слов’янофільська політико-демографічна діяльність по імперській консервації північноазійських етносів та й убезпеченню їх від взаємознищення і загарбання іншими державами. Тому-то і було сприйнято як цивілізаційне тут більш-менш спокійно їхнє тоді російсько-імперське мовне ослов’янення. В ході «перебудови» з розпадом СРСР русько-слов’янофільський етап розвитку цієї імперії вичерпав себе і почалося на базі залишкового слов’яномовного скрепу її народонаселення формування знову, але після провалу витворення всеімперського «советского народа» вже не слов’янофільської нації «русских», а вже аж термоядерно озброєної «глибинної» постнеоординської євразійської нації «росіян». А такі позбавлені винародовлюючою політикою імперії власної історичної гідності, або, як писав відомий народознавець П.Й.Шафарик, її нинішні все ще «змішані народи, звичайно, найбільш негодящі і люті»[56], бо, щоб компенсувати ущербленість своєї національної ідентичності, вони стають особливо затятими в начебто «своїй» термоядерній уже і в євразійській імперсько-амбітній величі. Все це підтверджується безцеремонним залученням Росіянською імперією військових загонів з винародовлених представників євразійських колонізованих етноспільнот до участі у війні проти України. І така очолена уже євразійською Московією заради збереження свого амбітного імперського статусу реанімація неоординського постперебудовного характеру державності Росіянії може породити страхітливий антропологічний вибух, бо зрезонує з відчаєм самопізнання втраченості ідентичності євразійських етноспільнот імперії, а відтак призвести до локального короткочасного катастрофічного тріумфу атавізмів варварства.
Саме тому і затіяли нинішні Московські правителі спершу окупацію українського Криму та гібридну війну у східних областях України, а затим і повномаштабну війну по знищенню української державності і український народ як націю,щоб притлумити власне таким чином і внутріросійське слов’янофільство. Саме поспішне форсування ними цієї неоімперської розробленої російською ФАДН євразійської «Стратегії» вже на початковому етапі вилилася в глобально загрозливу поведінку цієї ретро-держави у відповідності зі своєю номадичною природою, як термоядерної Орди винародовлених.
Тож дуже не хочеться, щоб Україна була причетна чи втягнута лише як об’єкт в таке цілком неодмінно трагічне падіння цієї уже аж термоядерної імперії на фінальному етапі взаємоконкурентної супротивної стратегії США, Китаю і держав Євросоюзу. Адже нинішній по-путінськи короткозорий московський політикум не відчуває всієї небезпеки біфуркаційного повороту країни, в результаті якого Росія замарширувала з євразійською імперською гординею попереду свого падіння в онтологічну безодню. Через що не спроста десь на все це антислов’яно-українське бездумство нинішнього Кремля звиклі до конспірологічного мислення навіть колишні слов’янофільські генерали Головного розвідувального управління ще СРСР заволали сьогодні, що Путін – американський шпигун і привносить згубу їхній Росії.
Отож і нам, українцям, тим часом необхідно теж пришвидчено всенародно відстояти при підтримці всього цивілізованого світу держав свою українську національну державу,усвідомлено вибудовувати навіки потужну структурованість українського громадянського суспільства. Ми, українці, спромоглися вистояти і зберегтися як народ за трьохсотлітньої обездержавленості, тож зможемо вибудувати і свою власне українську оберегову державність, але, як сказав недавно відомий громадський діяч проф. В.А.Василенко, спираючись тепер на українську більшість, а не на поки що компрадорську фінансово потужну олігархічну меншість. Борімося – і станемо нарешті не колишньою імпер-малоросійською, не нинішньою по-олігархічно-компрадорськи лише абстрактною політично-громадянською, а й етнопріоритетною українською нацією з нарешті всенародно сприйнятим націоналістичним девізом: «Слава Україні! Героям слава!»
Література:
- 1. Забужко Оксана. Інтерв’ю в інтернет-журналі «Ї»,28.01.2019р.
- Гузар Любомир.«Будьмо обережні…». Із колишнього інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня», вип.5, 9 лютого 2019р.
- Тягнибок Олег «До 90-ї річниці створення ОУН».-Інтернет газета «Українська правда».3 лютого 2019р. 10:21
- 4. Корсунський Сергій. Про цивілізації, еліти і дороги, які ми вибираємо.//Дзеркало тижня.13 січня 2019р., випуск 1.
- 5. Возняк Тарас. Промова на Межу Року 2018.// www.Ji-magazine.Lviv.ua- ХІІ.2018р.
- 6. Кричевский Никита в своем интервью «Главное менталитет…» в «Литературной газете»,19.Х11.2018г., №51(6672).
- Дзюба І.М. «Чорний романтик Сергій Жадан».К.: Либідь.2017.С.25.
- Тютчев Ф.И. Стихотворения. М.: Художественная литература. 1986. С.247.
- 9. Дугин А.Г. Основы геополитики.М., 1997. -С.102,122, 141.
- Тягнибок Олег «До 90-ї річниці створення ОУН».Блог інтернет-газети «Українська правда».3 лютого 2019р. 10:21.
11.Ткаченко В.М. Росія: ідентичність агресора.- //Суспільно-політичні процеси, 2016, вип..1.-С.56.
12.Український інтернет-сайт «Главком». Лукашенко подарував Путіну чотири мішки картоплі.- 30.ХІІ.2018р. 05:25.
13.Родбертус К. «Капитал. 4-е социальное письмо».СПб: «Труд».1906г. -С.58-61.
14.Доброхотов Л.Н. Джордж Кеннан: печальный пророк трагической эпохи. М.:РАН.Институт социально-политических исследований. 2014.С.99.
15.Гесс М.Рим и Иерусалим. Библиотека Алия. Иерусалим. 1991г..Электронная версія.Эпилог.Раздел 5. Последнее расовое господство.-С.72.
16.Гесс М. Рим и Иерусалим.Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.Электронная версия.С.3.
17.ГессМ.Рим и Иерусалим.Библиотека Алия.Иерусалим.-1991г.Электронная версія. С.1.
18.Гесс М. Рим и Иерусалим.Библиотека Алия.Иерусалим.1991г.Электронная версия.-С.3.
19.Гесс М.Рим и Иерусалим.Библиотека Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.-С.12 .
20.Гесс М.Рим и Иерусалим.Библиотека Алия. Иерусалим.1991г.-С.20.
21.Шафаревич И.Р.Трехсотлетняя загадка.Ipositum Grizinkals.2013.Электронная версия.-С.66.
22.Гесс М. Рим и Иерусалим.Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.-С.12.
23.Сайт електронного журналу «Лебедь»,№734 за 2 квітня 2015 року.
24.Гумилев Л.Н. От Руси до России.-М., издательство АСТ.2018. –С.10.
25.Мамлеев Юрий.Россия вечная. М.:Эксмо.2011.С.21.
26.Хомяков П.М. Россия против Руси. М. 2004.-С.51, 105.( RoyalLib.com).
27.Сталин И.В. Сочинения. Т.16. М.: Издательство «Писатель». 1997.-С.276.
28.Согрин В.В.Политическая история современной России, 1985-2001 от Горбачева до Путина.Ч.1.FEDY-diary.ru.- С.59.
- Лимонов Эдуард «Демократ» в Париже».-«Советская Россия»,14 июня 1991г.
30.Коткин Стивен. Усиление Владимира Путина…- сайт журнала «Россия в глобальной политике». 20 марта 2015г.
31.Дугин А.Г. Основы геополитики.1997.-С.94.
32.Блог електронної газети «Українська правда» за 20.VIII.2015р. 14:55.
33.Шафарик П.Й. Славянские древности.Т.2,кн.2.М.,Университетская типография.1847г.-С.133.
34.Шафарик П.Й. Славянские древности.Т.2,кн.2.М.,Университетская типография.1847г.-С.170.
35.Мюллер Макс. Лекции по науке о языке.СПб, 1865г.- С.31.
36.Шафарик П.Й. Славянские древности.Т.2,кн.1.М.,Университетская типография.1847г.-С.95.
37.Брайчевський М.Ю. Походження Русі. К., «Наукова думка». 1968.-С.162.
38.Кулішъ П.А. Исторія Возсоединенія Руси. Т.2. СПб., 1874.-С.260.
39.Кулішъ П.А. Исторія Возсоединенія Руси. Т.1. СПб., 1874.-С.217.
40.Холапсіс О.В. Римський патріотизм і християнська релігія //Суспільно-політичні процеси,2017 р., вип.2-3(6-7).-С.254.
41.Сахаров И.П. Сказания русской земли.СПб,1885.-С.16.
42.Шафарик П.Й. Славянские древности.Т.2,кн.1.М.,Университетская типография.1847г.-С.405.
43.Маяк И.Л. Племена и народности Италии. История Европы.1т. М.:Наука.1988.
44.Касторский М.И. Начертание славянской мифологии.СПб,1841.-С.44.
45.Кулішъ П.А. Исторія Возсоединенія Руси. Т.2. СПб., 1874.-С.277/.
46.Ключевский В.О. «Лекции по русской истории».СПб. 1902.С.7.(Библиотека «Руниверс»).
47.Ключевский В.О. «Лекции по русской истории».СПб. 1902.С.41.(Библиотека «Руниверс»).
48.Касторский М.И. Начертание славянской мифологии.СПб,1841.-С.85.
49.Касторский М.И. Начертание славянской мифологии.СПб,1841.-С.27,77.
48.Янович В.С. Великая Скифия: история докиевской Руси. М.: Алгоритм.2008.С.22
49.Забужко Оксана.Інтерв’ю в інтернет-часописі «Ї» за 28.01.2019р.
50.Кулішъ П.А. Исторія Возсоединенія Руси. Т.2. СПб., 1874.-С.67/.
- 51. Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Т.12. СПб. 1872г. «Руниверс». -С.68 .
52.Костомаров М.І. Дві руські народності. Київ-Ляйпціг.1920р.-С.5.Електронна бібліотека української літератури.2002р.
52.Кулішъ П.А. Исторія Возсоединенія Руси.Т.1.СПб.1874.-С.224.
54.Дацюк Сергій «Сутінки Русі». Блог «Української правди» за 11 січня 2019р. 08:51
55.Шевченко Т.Г.Повне зібрання творів в 12-ти томах.Т.І.Київ.Наукова думка. 1989.-С.233.
56.Барак Обама,сайт«Українська правда»,10.Х.2015, 00:31.
57.Шафарик П.Й. Славянские древности.Т.2,кн.1.М.,Университетская типография.1847г.-С.234.
Леонід Климчук