Заслужений ореол англійської королеви-гуманістки нині сяйливіший за її діамантово-золоту монаршу корону. В усьому світі, надто ж у нас, руба стає питання про доконечність справжнього морального авторитету в політикумі нації, що його не замінить жодна досконала інституція стримування й контролю. Паралельне існування юридичної жорсткої й монаршої м᾿якої сил нам не світить, тож думаймо про правдиво людяну і правову українську владу – мабуть, комплексне утворення з принаймні кількома мудро-моральними авторитетами. Ніхто не знає напевне, як її сформувати. Проте є велика надія, що незабаром в усі ешелони української влади прийдуть чесні звитяжці-фронтовики, спроможні авторитетно провадити націю. Новітня політична еліта.
6–13 вересня 2022 року
Годинна ПТ вранці; не впевнений, що нас тут (Львівщина) стосується правило, згідно з яким на околиці буревію небезпечніше, аніж всередині…
Знання – не сила, якщо воно випереджує поступ почуття, відривається од людини.
Песимізм біблійного Еклезіаста (Когелета) – мудрість у розвитку.
Письменницьке слово рідко сягає правдивих сердечних висот, а коли диво все ж стається – з читачевого ока видибає сріберне сонечко сльозини…
Хода покликаної до найвищої державної посади англійки Лізі Трасс нагадує мені поривистий рух шлюпки, коли вона зусиллям веслярів долає припливну хвилю, щоб вийти у відкрите море…
Давно не дивуюся надзвичайній рухливості всього, що росте – у вертикальному, надто ж у поземному просторовому вимірі. У джунглях це переходить у справжні війни між великими і малими рослинами. Чимало ростин у світі, і то благородних, можна назвати колонізаторами. В нас такі рідкість, хоча ботанікам видніше. Та не раз вражає садова гілка, що стукає у шибку, ніби саме для цього виокремившись із гущі інших і видовжившись; або ясен, який так ревно опікується хатиною під ним (колись було навпаки), що як не охопить її всю і не роздушить; або кущ малини майже на конику черепичного даху старої камениці, що враз замайорить козацьким малиновим стягом… Але всяку невтримну рость перевершують квіти. Годі пройти і не завважити, приміром, як виступають у вічка присадибних сіток красуні-троянди, ніби просять: «Поцілуй чи принаймні понюхай мене»; як визирають з-за бетонних огорож, що застують світ навіть помешканню, гладіолуси – певно, в надії, що якесь дівча погладить бодай поглядом… А нині натрапив на щось надзвичайне: розкішний кущ розмаїтих жоржин, який перекрочив широченький тротуар і, знайшовши розколину в асфальті, росте собі одразу за бордюром, ну майже на проїжджій частині вулиці. І що тут скажеш, що вдієш? Ось написав…
Згадав: позавчора кілька разів бралася кувати пізня зозуля. Ніби комусь недодано щастя, а він впоминається; ніби воно – навздогін утікачеві од свого недоданого щастя…
Мій ранковий садок-городець (7). Зела довкола грядки вже не стараються вигнатись якнайвище до мого приходу, щоб здивувати і трішки зажурити, – зараз, певно, ростуть, смакуючи кожною пригорщею сонця, кожною краплею хлорофілу; ніби кажуть забути про косу, але я не впевнений… На вишнях і кущах смородини – жодної повновидої ягідки, хіба всохлі до кісточок де-не-де. Росѝ – вже по перших кроках хоч викручуй штанину; чомусь якраз тоді, коли нема що ретельно напувати. Але перепрошую, не врахував кабачків – учетверте збиратиму їх підрослі плоди, більшість яких, у своїх стеблинних тенетах, нагадала мені… дирижаблі кремового та зеленавого кольору. Вони ще «літатимуть», бо декілька щойно виставили молочні кулачки плоду, декілька любуються пізнім золотом цвіту… Тепер без проблем впускають у свою гущавину і, звісно, випускають. Однак трохи постояв посеред них, зазираючи в очі засліпущому сонцю з-над Бугу; за пару митей одвів погляд, спустив його на зела – золотисто посмуговані, то й не знаєш, що переступати: кабачкові жили-стежини чи оці золоті пасмуги; стояв, простягнувши руки до щедротного сонця, виганяючи з пальців зашпори од крижаної, відчув це не одразу, роси.
Звіт МАГАТЕ когось заспокоює, когось бентежить. Дуже тяжко говорити про речі важливі з безумними московитами, а про атомну загрозу – тим паче, адже ті, як видно, готові покласти життя на вівтар знищення всього живого… Наша ж стратегія й тактика в цій війні принципово протилежна – збереження людини, загалом середовища з постійним вишукуванням можливостей мінімізації втрат. Однак наразі «ситуаційні мінімуми» вселяють і надію, і тривогу.
Кажуть, що українські юнки, надолужуючи свою значну незайнятість у суспільному житті й війні, працюватимуть на відбудові зруйнованих московитами сіл та міст… Намір настільки прагматичний, що, гадаю, здатний торпедувати засадничі людські свободи. Хоч у вигляді самоорганізованого, з долученням владних зусиль, добровільного волонтерського руху – цілком здійсненний.
А ось текстово-кукурудзяний лабіринт принаймні потрійного призначення (інформування й висловлення підтримки Україні, збір відповідних пожертв, просто вирощення кукурудзи) на полі американського фермера не українського походження – приклад прагматизму бездоганно демократичного.
Мені нагадали про можливість ширшого відзначення прожитих мною десятиліть. Це вже далеко не класичний 50-літній ювілей, що спрямований на наснаження до подальшої творчої праці. Але дав згоду, бо, здається, маю що людям сказати, прочитати, показати. І чимало зроблено в останнє двадцятиліття. Та й ніколи не пізно, не зайво перед громадою вшанувати по-своєму рідне українське слово…
Вечірня ПТ, що дозволила тільки погортати в задумі книжку поезій Валерія Іллі «Розширеними очима».
Дві разючі новини: про відхід у засвіти англійської королеви; про офіційно визнаний і акцентований наступ ЗСУ на Херсонщині й Харківщині (8). Здивуймося наснажливій (!) енергетиці таких різних подій. Якраз нині ми вже остаточно позбуваємося вульгарно-московського погляду, що королі – не нашого поля ягоди (мовляв, хіба що королі вулиць…). А стосується це насамперед наших багатих, які направду повинні тепер, та й завжди, платити більше від інших – і серцем, і грошима…
Перебрав десятки своїх малярських речей для міні-виставки в бібліотеці (відкриття – під час творчої зустрічі з кам᾿янчанами). Мало які, під тиском гадки про різноту людських уподобань, відкинув. Треба довіритися чужому, а власне директора книгозбірні, смакові. І, певно, чимось поступитися. Тим паче, що мої етюди, десь виграючи на непрофесійності, водночас через це і втрачають…
Суперечка довкола меморіального музею письменника Михайла Булгакова в Києві. Дражлива, хоча й талановита, літературна творчість; дражлива, хоча й важлива, тема. Моя думка: 1) це так чи інакше залишиться в історичній пам᾿яті, отже – в архіві; 2) якщо перекладатимемо українською найкраще з московськомовної класики, то цього киянина не оминути; 3) у кожному разі будуть потрібні детальні коментарі, з оцінками однозначно україноцентричними й етично-естетичними.
На Рівненщині знайдено невідомі, особливо витончені дереворити художника-літописця української партизанки середини минулого століття Ніла Хасевича. Саме в подібний несподіваний спосіб приходить до народу мистецтво, творене й у цілковитій таємниці, у нібито повному багатолітньому забутті…
Рамка мистецької роботи як певне площинне виокремлення, обмеження певної лінеарно-барвної конфігурації не є вже й такою пасивною в суто творчому плані. А ще ж її художньо-предметна особливість…
Мій, серед багатьох інших, напис на синьо-жовтому прапорі, що його готуються передати на фронт: «За перемогу української культури, господарки, армії!»
Преподобного Мойсея Мурина, святого Августина (10). Це історія про необмежені Господні можливості: страшний розбійник стає священником, а великий замолоду розпусник – отцем Церкви, автором славетної навертальної «Сповіді», бо тут усе – відверто, щиро, через велике покаяння, через велику витривалість у добротворенні й любові.
Далі – дещо з життя песика-сапера і його господаря, у трактуванні першого.
…Переживає. Готується. Як за двох. Не дійшло б до купання з шампунем. Погарчу на розхитану вітром гілку. Це смішить його і заспокоює. А вітру й нема. Може, самовільно виконати якусь непросту команду? Щоб спершу грізно рухнув бровою, а потім похвалив. Стрибок вертикально вгору? Ніби на гарячій сковороді. Так він сам сказав колись. Р-р-раз!.. Якраз подивився вбік. Не щастить. Добре, що мешкаємо разом – ще щось придумаю. Та й сон поможе. …Я так само не люблю фотографуватися. То нічим мені не пахне. Вже ліпше відвідати всіх, хто хоче знимку зі мною. Притулитися, побавитися, погавоніти. Люди так дбають про те фотографування, ніби вже завтра мають позбутися пам᾿яті. А ви трохи розвантажили б свої голови, розподіливши запам᾿ятовування та пригадування як я – на носа, на язика, на лапи… То й не так забували б. …Зранку, а він і далі похнюплений. Тільки виклик на службу зарадить. Знайду зо два вибухових предмети – заусміхається. Але телефон мовчить – знають, що в нас за годину зустріч з… Хіба? Сумніваюся. Чи могло таке наснитися: блукаємо Білим домом, роздивляємося, переступаємо поріг овального кабінету, а назустріч – сам американський президент? Руки в напівобіймах, тож я скік на них, у підборіддя лизь. Вмостився для абсолютно безпечної фотосесії, бо ані порошинки тротилу й близько нема. Нас власне троє. А як фотографів чомусь не було, то мені довелося пожувати кінчик його люксусової краватки – на добру й веселу згадку. О, телефонують… І що нам дерсекретар, якщо вночі (у Штатах був день) уже зустрічалися з президентом…
Дві ПТ – передобідня й вечірня (11); на фоні наступальних боїв ЗСУ сприймаються як щось атавістичне й рудиментарне; однак треба матися на бачності…
Домовився зі знаним львівським книгарем і письменником про видання збірки віршів Марії Павліковської-Ясножевської «Поцілунки» в моїх перекладах і переспівах. То книжка виняткова в кількох відношеннях, у Польщі не раз перевидана. Узгодили основні засади, термін друку тощо. Маю зо два-три місяці на підготовку текстів. Деякі попередньо оприлюдню в діаріуші.
Далі – продовження «наживо» новелістичного тексту з 16-ої рати.
…Тим часом численні згадки прискорювались і вели парадоксально вперед. Якось, уже більшеньким, наприкінці дачного «картопляного» дня, знову ж босоніж, забіг згарячу просто в жар, притрушений попільцем недавнього високого вогнища. Сестрички ахнули, а він, відчуваючи п᾿ятами сусідство мурзатих печених бульбин, постояв так до рахунку двадцять, поусміхався на всі щоки, затим виступив із попелища і став заспокоювати дівчаток. Але найбільше здивував своїх підлітків-однокласників, коли в Керелівці, на обійсті Шевченків, роззувся і, надибавши якийсь благенький бур᾿янець, всівся посеред нього. То-то було реготу і шикання від класної керівнички!.. Більше нічого такого не пригадує. Ну, хіба що епізод із тижневого перебування з товаришем, уже перед самою війною, на одному скелястому острівці-атолі у тропічних водах. За день його можна було обійти вистеленою вулканічним туфом доріжкою. І до полудня нагрівався той хідник неймовірно, як пательня на плиті, хлюпнеш води – парує, через що багато любителів прóходів довкола острівця неохоче перепрошували свої взувачки, та й ті не всі витримували – підплавлювались або диміли. А він починав і завершував своє «коло» знов-таки роззутим… Смішний, причому й веселий; і зараз посміявся б із себе, якби не оте щосекундне, несусвітнє гноблення часом та болем…
Митцеві судилося жити і творити в непрофесійному середовищі. Окрім моментів спілкування з товаришами по його креативному інструменту (перо, пензель тощо), його час поза робітнею позначений корисною житейською рутиною. Щодня вона зачіпає його або й поглинає, і щодень він мусить знайти в собі снагу та сміливість позбуватись її наслання. Випірнати до творчої праці. Найбільше дошкуляє переважно родина, якщо навіть вона й не намагається пристосовувати митця до себе. Насамперед у родинному колі він відчуває брак інтересу до його праці. А коли зацікавлення є, то воно зосереджене на частині заробітку, престижу та пошанування. Переконаний, що шкільне виховання дітей мало б містити й роз᾿яснення щодо поводження з людьми культури, носіями традиційних видів художньої творчості. І в такий спосіб слід скорочувати дистанцію між інтенціями тілесними й сердечними в родині, в суспільстві загалом.
Англійці випросили собі у Бога право на короля без принижених служок і неправого суду. Відтак їхні монархи радше пророки й філософи, а сама монархія – чи не найбільш дієва інституція єднання нації за духом.
Уродини мого найвигадливішого львівського приятеля, майстра кількох літературних жанрів (13). Чому вживаю такий іменний замінник? Бо на першому місці в нього, як бачу, магічно-пригодницька новелістика. І нарація його дивовижно вигадливої прози так повно пов᾿язана з особою самого автора, що складається враження недостатності казкового харчу в його дитинстві, тож нині він талановито надолужує. А читач, відчуваючи це, охоче береться до текстів приятеля. Тут є поле і для читацької співтворчості, і для співпереживання.
Контрнаступ української армії на всіх напрямках успішно розвивається, що надихає світ ніби й більше за нас, бо наша надія на перемогу проросла у ґрунт душевного очікування значно глибше і тепер продовжуємо молитися, правда, уже вголос…
Богдан Смоляк
Вересень 2022 р.
Замість ілюстрації – фраґмент гуашевого етюда «Криголам літа. Крим».