7 жовтня в Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого мала би відбутись онлайн-презентація монографії Фелікса Штейнбука “Під знаком Саваофа або “Там, де…” Ульяненко. Частина 1.”. Але за три дні захід скасували, прибрали з афіші бібліотеку, посилаючись на те, що “…Цензура категорично не рекомендує”. В телефонній розмові головна бібліотекарка Людмила Кудря розповіла про неоднозначність події, а також повідомила про Московський патріархат, якому не може дати раду Мінкульт. В недавніх заявах Міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка лунала теза про те, що він проти заборони ворожого патріархату. А український письменник Олесь Ульяненко в романі “Знак Саваофа” гостро критикував москальську церкву. Невже руки в москалів такі довгі, що і сфера культури під ними? І чи не є нонсенсом цензура в XXI–ому столітті, на 31-ому році Незалежності, в центрі Європи – у Києві?! Подія ж відбулась без бібліотеки, а сама установа дала офіційну відповідь на запит журналіста й організатора цього заходу щодо його скасування. У соціальній мережі Фейсбук тема набула розголосу й обурила шанувальників сучасної української літератури. Та все по порядку
– Чому вирішили зайнятись дослідженням творчості Олеся Ульяненка?
– Це довга історія! Але я спробую викласти її конспективно! Коли у далекому 2004-му році я визначався з «героями» моєї докторської дисертації, то знайшов в одній з ялтинських книгарень перше видання творів Олеся Ульяненка, у яке було вміщено романи «Сталінка» і «Дофін Сатани». Я зазирнув у цю книгу, і мене відразу «зачепило». Після захисту дисертації 2010 року я ще написав навчальний посібник для студентів «Українська література у контексті тілесно-міметичного методу», і там теж знайшлося місце для «Сталінки» письменника. А дещо пізніше, у 2017 році, вийшла друком моя стаття, присвячена роману «Жінка його мрії», і за цією статтею мене знайшов друг Олеся – славетний український кінорежисер Мирослав Слабошпицький, з яким ми зустрілися 2 серпня 2018 року і який подарував мені нові видання творів письменника. Ну, а за 19 днів з’явилася перша книга – збірка критичних есеїв-мініатюр «Інкубація “Яєць динозавра”», присвячена малій прозі Ульяненка і натепер вже відзначена літературною премією у галузі критики імені О. І. Білецького за 2019 рік і премією Полтавської обласної ради імені Панаса Мирного за 2020 рік. А за наступні три роки з’явилася вже двохтомна монографія «Під “Знаком Саваофа”, або “Там, де…” Ульяненко», присвячена усій творчості Ульяненка і перша частина якої теж була відзначена 2021 року літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша. Тож, підсумовуючи, можна сказати, що письменник і літературознавець знайшли один одного, бо письменник як спраглий води у пустелі потребував адекватної рецепції своїх творів, а літературознавець зустрів письменника, який силою свого таланту потужно долав багатовікову національну традицію, у парадоксальний спосіб цю традицію утверджуючи. Втім вже на іншому естетичному рівні!
.
– У Вашій монографії використаний тілесно-міметичний метод аналізу художніх творів. В чому його суть та новація для літературознавства?
– Знову змушений почати здалеку! Ще зі студентських років у мене виклика́ло, щонайменше, скептичне ставлення твердження, за яким література є продуктом винятково духовним. Тому коли я після захисту кандидатської отримав змогу взятися за докторську, то поставив перед собою завдання, яке полягало у тому, аби запропонувати науковому товариству альтернативну версію розуміння суті літератури. Внаслідок цього мені і вдалося обґрунтувати засади тілесно-міметичного методу, зміст якого, якщо дуже коротко і ємно, то можна визначити, як метод, що насамперед дозволяє виокремлювати із літературного тексту константні, сталі та універсальні онтологічні змісти, які породжуються тілесною формою людського існування і, ширше, тілесним буттям людини.
Натомість, зважаючи на надзвичайно утілеснений характер багатьох творів сучасної літератури, у тому числі це стосується і творчості Олеся Ульяненка, цей метод виявився напрочуд ефективним та продуктивним.
.
– Чому книга названа назвами творів Олеся Ульяненка? Тому що саме вони є знаковими в його творчості?
– Ні, назва моєї монографії, складена із назв романів Ульяненка, зумовлена не особливим значенням цих романів для письменника, а мотивацією, пов’язаною із автором дослідження. Сказати б інакше, я завжди прагнув до того, аби літературознавство було живим і таким, яке не вбивало б літературу своєю науковою зарозумілістю і не породжувало відразу від літератури у читачів. Тому це просто наочний вияв того, що і наука про літературу може бути творчою і такою, яка може заінтригувати та заохотити до читання.
.
– Ви працюєте в Словаччині. Яка перспектива перекладу творів Олеся Ульяненка словацькою мовою?
– Наразі словацьких перекладів творів Ульяненка не існує. Є чеський переклад роману «Там, де Південь». І цього року в Познані (Польща) вийшов також перший переклад польською мовою романів письменника «Сталінка» і «Дофін Сатани». Мені, натомість, здається, що після нашої Перемоги, цікавість до України, до нашого незламного народу, нашої культури і нашої літератури, буде невпинно зростати також і у Словаччині. Першим дзвіночком такого зацікавлення стало те, що мій студент Ондрей Губінські, з яким ми, до речі, написали у співавторстві минулого року книгу на «Захід від війни на Сході» українською мовою, потім Ондрей переклав її словацькою, а український художник Анатолій Костюк оздобив своїми неперевершеними ілюстраціями, – отже, цього літа Ондрей переклав роман Сергія Жадана «Інтернат», що має вийти друком найближчим часом. Тож думаю, що з часом українських перекладів словацькою буде з’являтися все більше і більше! Ну, а чом би і ні?! Вони нам «Зузан», а ми їм – Жадана, Ульяненка, Любку та інших! Здається, що на теперішні часи це прекрасний взаємовигідний обмін!
.
– На Вашу думку, як Ваша монографія вплинула на розуміння творів Олеся Ульяненка для сучасного читача?
– Це питання радше треба було б формулювати у майбутньому часі. А хто з нас знає, що буде у майбутньому?! Проте після публікації «Інкубації “Яєць динозавра”» на «Буквоїді» з’явилася читацька рецензія Димири Бохач, яка, між іншим, написала, що, познайомившись із цією збіркою, вона, мовляв, «зовсім по-новому, перечитавши вдруге, почала сприймати і… “Серафиму”» (див. http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/01/27/185840.html). Відтак у мене є підстави сподіватися, що і це моє дослідження буде мати якісь позитивні наслідки на сприйняття вкрай складної творчості Олеся Ульяненка зокрема і на рецепцію сучасної української літератури загалом.
.
– Чи можна вже говорити, судячи з обсягу написаного про Ульяненка, що у нас існує в сучасному літературознавстві поняття «Ульяненкознавство»?
– Написано якраз не дуже багато, а те, що написано, має переважно моралізаторський характер. Та і взагалі мені подібні академічні формулювання не дуже до вподоби, хоч і необхідно вказати на певний парадокс: десь через місяць після початку війни, мені раптом спало на думку, що цікавість до творчості Ульяненка тепер почне зростати. Бо його твори, крім могутнього художнього потенціалу дозволяють, наприклад, зрозуміти, ким є людина і як вона може вдаватися до злочинів, які коять на нашій землі російські нелюди. Тож якщо мої передчуття справдяться і читачів у Олеся стане більше, тоді, по-перше, і кількість літературознавчих досліджень також має зрости, а по-друге, і моя наукова розвідка якнайбільше стане у пригоді.
.
– В монографії Ви намагаєтесь розвінчати міфи про Ульяненка. То чи дійсно Ульяненко є порнографом і протестантом проти Московського патріархату?
– Передусім необхідно ствердити, що за своєю вдачею Ульяненко був бунтарем, наділеним анархічним типом світогляду. На доказ цього можна згадати, із яким завзяттям та натхненням він брав участь у «Махнофесті», виступаючи у ролі Нестора Івановича Махна. До того ж, на думку багатьох знавців, Олесь ще і був дуже схожим на свого кумира. Своєю чергою, Олесь був справжнім українцем, а тому відчував глибоку і неприховану відразу до інституції, яка завжди була, є і залишиться п’ятою колоною. Бо УПЦ московського патріархату покликана не на те, аби задовольняти духовні потреби віруючих людей, а на те, аби виконувати завдання рашистських спецслужб, причому не тільки у сфері ментальних диверсій, а й, як тепер нам усім добре відомо, у сфері фізичної диверсійно-шпигунської ганебної діяльності на користь країни агресора. Справжню «стоту» (І. Франко) московської церкви в Україні, власне користолюбний, лицемірний і хтивий характер її служителів Ульяненко і зобразив у романі «Знак Саваофа», за який ці феесбешники у рясах, попри те, що він належав до греко-католицької конфесії, 2006 року наклали на письменника анафему і який вони йому не пробачили до сих пір, зважаючи на передісторію з презентацією моєї монографії у бібліотеці імені Ярослава Мудрого. Що ж стосується тавра порнографа у зв’язку із романом «Жінка його мрії», то Ульяненко заперечив ці звинувачення у суді, фактично вигравши цей юридичний двобій із святенницькою частиною українського соціуму в особі так званої Національної комісії з питань захисту суспільної моралі, в «експертному» висновку якої письменника звинуватили у тому, що – я цитую – «художня майстерність» і «мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача», через «що дає підстави визнати […] порнографічними» епізоди із цього роману. Натомість у цієї жахливої історії, яка трапилася 2009 року і яка, вочевидь, теж певною мірою вкоротила віку Олесю, є і позитивна сторона, оскільки, таким чином, письменних долучився до грона славетних класиків світової літератури, починаючи з Гюстава Флобера і (не-) закінчуючи Генрі Міллером, проти яких теж свого часу чинився судовий тиск. Підсумовуючи, скажу, що Ульяненко – це талановитий письменник-нонконформіст і справжній патріот України.
.
– Як Вам удалось налагодити співпрацю з видавцем? Яка цікавість в Ульяненкові з’явилась у Дмитра Бураго до постаті Ульяненка?
– Дуже Вам дякую за це питання, пане Ярославе! Адже завдяки цьому у мене є тепер легітимна можливість публічно висловити сердечну вдячність Дмитру Буразі. Звісно, певною мірою на нашу плідну співпрацю вплинув і той факт, що колись давно Олесь Ульяненко написав дуже прихильну рецензію на поезію пана Дмитра. Але тут найголовніше, що Дмитро Бураго виявився людиною вдячною і дуже порядною як видавець, завдяки чому наша співпраця і виявилася такою продуктивною. Крім цього, необхідно також зазначити, що першу частину монографії було видано за грант, наданий Науковим Товариством ім. Шевченка в США при Гарвардському університеті, а другу частину – за грант Філософського факультету Університету Коменського у Братиславі, на якому я маю честь нині працювати. Тому, користуючись нагодою, я хотів би щиро подякувати і цим шанованим інституціям.
.
– Як українське літературознавство сприйняло Вашу монографію про Олеся Ульяненка?
– Судячи з рецензій, які з’явилися після публікації першої частини у фаховій пресі і які належать докторці філологічних наук, професорці Світлані Кочерзі, докторці філологічних наук, професорці Тетяні Мейзерській та докторці філологічних наук, професорці Ларисі Горболіс, професійну рецепцію можна охарактеризувати, як позитивну. Але, чесно кажучи, я сподівався на такий результат, тому що ще на етапі рукопису його рецензентами стали представники без перебільшення легендарної когорти українського літературознавства – йдеться про докторку філологічних наук, професорку Людмилу Тарнашинську, доктора філологічних наук, професора Володимира Погребенника, а також надзвичайно фахового теоретика літератури доктора філологічних наук, професора Євгена Васильєва, який, на жаль, пішов у засвіти через ковід навесні 2021 року. Тому, користуючись нагодою, я хотів їм усім, а також рецензенткам другої частини монографії, до міжнародної спільноти яких увійшли докторка філологічних наук, професорка Ольга Харлан, докторка ґабілітована, професорка Анна Горнятко-Шумилович і докторка філософії, доцентка Адріана Амір, – отож, я хотів би уклінно подякувати їм усім за уважне і неупереджене прочитання мого дослідження.
.
– Розкажіть про ваш шлях у літературознавстві. Над якими темами надалі плануєте працювати?
– Свій шлях у літературознавстві я почав ще як шкільний учитель, тому що періодично публікував статті у фаховій пресі типу часопису «Всесвітня література у середніх навчальних закладах України». Лише коли мені виповнилося 40 років, я опинився на посаді старшого викладача вищого навчального закладу, втім за десять наступних років я захистив спочатку кандидатську дисертацію з російської літератури, а потім цілком свідомо відмовився від цієї наукової спеціальності, і написав докторську з теорії літератури. Пізніше, як я вже казав, я «зустрівся» із творчістю Ульяненка, і, таким чином, сконцентрувався на сучасній українській літературі. А зараз я, з одного боку, досліджую зловорожий штиб російської літератури: зокрема, я написав та подав у чеський славістичний часопис статтю із більш ніж вимовною назвою: «Російська класична література ХІХ сторіччя як зброя масового ураження». А з іншого боку, мене цікавить сучасна українська література, присвячена темі російсько-української війни, але у вимірі більш широкому, ніж власне бойові дії. Так, я написав і теж подав у славістичні часописи статті, присвячені, наприклад, книгам Станіслава Асєєва «“Світлий Шлях”: історія одного концтабору» і Олега Сенцова «Хроніка одного голодування», хоч до останнього часу я навіть уявити собі не міг, що мене зацікавлять книги у жанрі нонфікшн.
.
– Чи можемо ми під час війни гідно відзначити 60-ту річницю Олеся Ульяненка в Україні?
– А ми з Вами зараз це і робимо, пане Ярославе! Звісно, вихід 2-ї частини моєї монографії – це теж спосіб відзначити день народження письменника! Друзі Олеся – пан Володимир Тихий і пан Мирослав Слабошпицький намагалися встановити у Києві пам’ятну плиту, але через війну це, на жаль, не вдалося здійснити! Крім цього, до 30-тиріччя Незалежності України оповідання Олеся Ульяненка «Біля самого синього моря» визнано одним із 30 найкращих українських оповідань, а його дебютний роман «Сталінка» увійшов до 100 знакових книжок часів Незалежності.
Але головним подарунком для будь-якого письменника є те, що – вибачте за банальність! – про нього і про його творчість продовжують говорити, а його твори продовжують читати!
Спілкувався Ярослав Карпець
Бібліотека надала відповідь уже після проведення заходу. У ній ідеться про те, що захід 7 жовтня 2022-ого року “Нонконформістське прочитання творчості Олеся Ульяненка” був приватною ініціативою бібліотекарки Людмили Кудрі. І захід може скасувати лише його організатор.
