Українська культура – літературоцентрична! Так було майже завжди, так залишається, майже – й понині. Бо усю сакральну, історичну, культурологічну, наукову, громадсько-політичну навантажуваність сфокусувало на собі Слово!
Більше того, літературна творчість, за Жан-Поль Сартом, є одним з виявів людського буття. Ось чому за жодних соціальних обставин, під жодним впливом література не повинна змінювати свої функції, відступати від гуманітарного призначення.
«Митець повинен пізнавати, спостерігати і правдиво відображати, орієнтуючись на високі моральні ідеали.» Так вважали Френсіс Бекон та Джон Локк. І тут же наш Богдан-Ігор Антонич: «Митець створює окрему дійсність. Але створити щось з нічого не можна. До кожної творчості потрібен матеріал. Матеріалом мистецького творення є уявлення мистця. Уявлення постають на основі вражень, враження мусять мати спонуки; вони є витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, цебто постають вони на основі зовнішньої дійсності».
Мислитель і дослідник Буало вважав, що мета літератури – зображати лише досконале, достойне похвали, виходячи з «високого» начала – людського розуму, а не з «низького» – людських пристрастей.
На нашу думку – у літературі вільного демократичного світу не може існувати заборонених тем. Предметом диспуту можуть залишатися критерії, за якими ці теми висвітлюються.
А ось думка Дені Дідро: «Література повинна виносити вирок над пороком і злом, страхати тиранів, бути наставником роду людського, виховувати громадянський обов’язок, вести людей за собою, поліпшувати життя».
Від часу появи першого твору розмовною українською мовою минуло понад чотири століття. Саме року 1575 –го у Луцькій гродській книзі було знайдено запис – вірш «ХТО ЙДЕШ МИМО» ймовірного авторства Марка Журавшицького. Як відомо, перший друкований твір розмовною українською – перша третина 17 століття: «ТРАГЕДІЯ РУСЬКА».
Отож, майже п’ятсот років присутнє на паперових носіях Рідне Українське Слово і народжуються, живуть та діють письменники, котрі для засобу самовираження застосовують дивну пречудову українську мову.
Скільки нас, лицарів красного письменства, за цей період часу було та існувало? Хто полічить? Скільки нас, понад сто львівських сучасних письмеників, історія збереже, а скількох забудуть та викреслять? Відповідь, знову ж таки, дасть сама історія. Ми живемо, творимо і діємо! Живемо Країною, дихаємо Вітчизною, творимо з любов’ю… Ми, львівські письменники, що за віковою градацією виглядаємо наступним чином: 100 чоловік – віком від 65-и років і далі; до 60 років – 35 осіб; до 50-и -14; до 40-а років – 15 письменників.
З глибин віків до нас долинають слова святителя Феофана Затворника: «Пам’ятай, що ти, промовляючи, народжуєш слово, і воно ніколи не помре, але буде жити до страшного суду. Воно стане перед тобою і буде за тебе чи проти тебе.»
Отож, слово судитиме нас! І сьогодні Слово насамперед, з огляду на ситуацію, має бути ПАТРІОТИЧНИМ. Навіть собі важко уявити, що хтось з українських письменників (тим паче – львівських літераторів) займає антиукраїнські позиції.
Війна з Росією вивела героїку на високий рівень. Для багатьох наших побратимів по перу ця тема стала чи не найголовнішою. Світ побачили десятки книг на задану тему. Проте мусимо зізнатись собі, що резонансного твору на тему військового протистояння з Росією львівські автори ще не витворили. Будемо сподіватися, що десь у самотині сидить собі автор і подібно «Прапороносцям», виписує своє бачення часу, коли промовляють гармати…
А после Донбасса и наших в Крыму
Я мысль оголяю до сути:
Я русский забыл бы уже потому
Что им разговаривал Путин.
Андрей Орлов
Яку позицію письменнику зайняти? Бути відстороненим збайдужілим спостерігачем, а чи поринути, що називається, з головою у гущавину подій? Для мене особисто відповідь очевидна… Письменник – це також і патріот рідного краю, держави, нації, народу. Скажу більше: ми чи не єдині представники інформаційного цеху, котрим люди ще довіряють, бо за нами не тягнуться шлейфом гучні скандали, корупційні звинувачення, ми не помічені у запопадливому служінні окремим грошовим мішкам, скоробагатькам і злодіям. Вирозумілу відповідь знаходимо у Івана Франка: «Інтелігенція, вже коли хоче бути інтелігенцією, не може замкнутися в тіснім кружку одної літератури.». І далі: «Тисячні естетичні правила поставали і щезали в протягу століть – для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло – життя». І ще одне: «Література, так і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові.
Розуміється також, що вже само поняття «правди» вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремошності даного народу, – а сама ціль літератури – «служити народові» вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою». (З праці І.Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи»).
Та що там Франко з його зрозумілим відстоювання патріотичності в умовах багатолітньої української бездержавності! А он Пабло Пікало! Йому яке діло до «націоналізації» творчого питання, надання йому соціального звучання! «Немудрий художник, якщо він має тільки очі, або музикант, якщо він має тільки вуха. Художник – це одночасно і політична особа, яка постійно живе потрясіннями, сумними та радісними, на які він кожен раз повинен давати відповідь. Як можна не відчувати цікавості до інших людей і вважати своїм достоїнством спокійну байдужість, відособлення себе від життя, яке так багатогранно відкривається перед нами. Мистецтво – це зброя для атаки і перемоги!»
Історичну тему, особливо коли йдеться про події недавні, треба конче уміти «схопити за хвоста», і подарувати вдячному читачеві художні твори, що пахнуть героїкою. Ще в середині дев’яностих років минулого століття вулицями Львова ходив такий собі скромний старший чоловік у формі січового стрільця. Якоїсь днини він зник. Куди? Звісно – куди! Туди, звідкіля уже не повертаються. І як добре, як своєчасно Левко Різник написав своїх «Усусусів на Лесоні». Коли б письменник не змобілізував себе, не вдався до вивчення історичних матеріалів – ми могли б не мати цього шедевру з рук нашого побратима Левка. Те саме Василь Стефак. Його героїка давно зійшла зі сторінок його книг і пішла поміж людей. Роман Коритко – приклад беззавітного служіння пером Українській Справі. Роман Горак, оцей чоловік-бібліотека, втішив нас останнім часом низкою пречудових видань, де тема героїки і патріотизму далеко не на останньому місці. Але коли цих та інших, даруйте кого не назвав, поважних авторів певними зусиллями видають «чужим коштом», то наш великий історичний мрійник і попросту геніальний прозаїк Зеновій Легкий заліз до якоїсь там «хатньої панчохи», вигріб звідтіля аж п’ять тисяч гривень та власним коштом видав під однією палітуркою сім своїх творів на історичну тему. Книгу цю письменник присвятив 100-літтю відтворення Української Державності. Фоліант видався на тисячу сторінок. Про яку «масовість» розповсюдження можна тут говорити, коли на усе про все виявилось аж 5 тисяч гривень. А проект, попри те, надзвичайно цікавий і потрібний. Та за таку сподвижницьку працю Зеновію Легкому треба щодня дякувати і щодня вручати йому по п’ять тисяч гривень! Заслужив чоловік!
Якщо історичний жанр у Львові ще, як то кажуть – має місце, то геть занедбана традиція філософсько-історичного роману, роману – притчі. Наші знамениті письменники, котрі пишуть на історичну тему, чомусь вважають за потрібне неодмінно і самому долучитися до зображення Шевченка, Грушевського, Франка, Шептицького. Вони навіть поміж собою влаштували своєрідне змагання: хто більше і хто товстіше! Але ж поряд з цими безперечно славними постатями стоять нехай дещо у тіні і менш значимі особистості, проте доля та життя їхні і цікаві, і повчальні. Навіщо, для прикладу, знову повертатися до образу короля Данила Галицького, про котрого уже писано-переписано, коли є його син Лев? Денис Зубрицький, Ісидор Шараневич, Кость Левицький, Дмитро Вітовський, Рудольф Мох, Микола Лебідь, Юрій Трейденович… Постаті, постаті, постаті…
«Ми те, що біжучий сон, невловиме привидіння, політ птаха, корабель на морі, сліду не маючий; прах, одухотворення, весняна роса, цвіт, що часом народжується і часом облітає» – повчає нас Григорій Богослов, черпаючи для натхнення слова із 102-го Псалма: «Дня людські – як трава; як цвіт польовий, так він цвіте». Ось чому хочеться делікатно порадити колегам, котрі змагаються «хто товстіше» утне про Шевченка або Франка: «панове, не треба пилити «опилки»! Вибирайте своє дерево!»
Торкаючись історико-патріотичної теми, зайве когось переконувати у тому, що й підходи тут мусять бути особливо чистими та неупередженими. Добре, що у Львові започаткована премія імені Катерини Мандрик-Куйбіди за кращий літературний твір га патріотичну тематику. Нині цією премією опікується Львівська обласна рада. Повторююсь – добре, що існує і така премія. Тільки ось про «дьоготь». Попервах премія задумувалась як «витвір» Братства ОУН-УПА, Львівської та Івано-Франківської обласних організацій НСПУ. І високоповажний Василь Куйбіда вихвалявся, що розмір премії (10 тисяч гривень) компенсуватиме з власної кишені. Ота до сліз пробираюча любов до України «до глибини власної кишені». Отже, на початках премія видавалась приватною. А що ж на справді вийшло? Шкода стало грошенят з власного гаманця, навіть якщо йдеться про пошанування рідної мами. І вирушив пан Куйбіда до Львівських обласних депутатів, врешті – вмовив їх! Депутати розщедрились! А чому б і ні? Не з власної кишені! Премія попервах отримала аж 60 тисяч гривень. Слава! Славно! Але ось заковика – гроші з кишені державної! З власної – ні, ні, ні… І членів журі підібрав розчулений син відповідних. Хоч на початках значились Михайло Сидоржевський, Володимир Шовкошитний, Микола Поровський, Іван Заєць, Павло Мовчан, Олег Гринів. Премія ця рясно вславилась скандалами і попросту бидляцькими сценаріями, які не прикрашають її «патріотизм». Наша позиція: за усієї поваги до родини Мандрик-Куйбіди, з глибокою пошаною до жертовності цих людей в ім’я України, подібна премія, заснована Львівською обласною радою, мала б носити ім’я ІРИНИ СЕНИК, багатолітнього в’язня більшовицьких тюрем, чудової поетеси, визнаної Героїнею Світу, або ІРИНИ КАЛИНЕЦЬ.
На жаль, було зроблено усе, аби не долучити певних літераторів до започаткування Премії Міста Літератури «Місто Літератури ЮНЕСКО». На організаційні заходи було потрачено аж три роки. Зате яка премія! Винагорода – 150 тисяч гривень! Статуетка – чорний метал з вигравірованою цитатою з Антонича. Премія вручалась у розкішному Будинку вчених. Що ж, готуйте книги на наступні роки!
Коли Жан-Жака Русо запитали, як він існує, мислитель і письменник відповів: «Творив незалежно, а заробляв на життя переписуванням нот».
Так і наші письменники: заробляють на життя, де доведеться, а честь літературну бережуть з усіх сил. Тільки он заковика: написане є річчю матеріальною, а там, де матерія – там потрібні кошти. Що це означає – добре знане чи кожному представнику красного письменства. Письменник не позбавлений проходження принизливих процедур «вибивання» і випрошування коштів у меценатів.
Загалом я уже мабуть з десяток років у пошуках гарного чоловіка, людини компетентної, впливової, не бідної, авторитетної серед бізнесменів і такої, що кохається у добрій книжці. А сценарій такий! Створюється спеціальний фонд, керівництво якого здійснює ось такий авторитет. Гроші акумулюються з пожертв друзів –бізнесменів. Коли накопичується потрібна сума, ми, письменники тут як тут зі своїми талановитими рукописами. Усе прозоро, чесно і неупереджено! Читач отримує те, на що очікував десяток років.
Літературні премії – річ потрібна. Вони стимулюють до творчості і до певної міри вирішують нагальні потреби літератора. Перебіг присудження цьогорічної Львівської обласної премії в галузі літератури розчарував та засмутив. Премія ще носить негласно назву – «Львівська слава»! Дуже тішусь, що мені, грішному і недостойному, перепала відзнака у номінації «Проза» – премія імені Богдана Лепкого за роман «Посмішка Авгура». Але ось премія у номінації «Поезія» – премія імені Маркіяна Шашкевича потребує окремої та особливої розмови. Якщо прозаїків у Львові явна меншість, і прозові твори пишуться не щороку, то гарних поетів у нас таки вдосталь. Ми ж при відборі кандидатів на цю премію, керуємось не принципом майстерності, а соціальним. У когось болячка, комусь на ювілей, чи попросту – на старість… Роздратоване журі часто вирішує премію імені Шашкевича не присуджувати взагалі… Рішення розумне, виважене, компетентне… А нам – урок на наступні роки.
Творчі об’єднання – не витвір більшовиків. З епохи Римської держави, від часів Вергілія, Горація знано нам про початки зародження письменницьких спілок. З часів раннього Середньовіччя до Пізнього, через гуртки і навіть цехові згромадження, до пізнього Відродження історія фіксує нам об’єднання відомих мислителів, літераторів, філософів, науковців. Перший літературний гурток в Україні почав діяти під орудою князя Костянтина Острозького. З глибин віків доходять імена поета і друкаря Дем’яна Наливайка, автора знаної на той час книги «Апокрисис» Христофора Філарета, поета і культурного діяча Герасима Смотрицького, його сина Мелетія… Ось звідкіля наше коріння і початки літературних згромаджень! Ми вийшли з тісної монашої келії Нестора-літописця, вольності Митуси, пристрасного слова Івана Вишенського, з теплого кожуха батька Тараса, з Іванової вишиванки, бистрини Лесиної мислі. Ми виховані на прикладах передової європейської і світової літературної школи. А спроба дорікнути «сірим минулим» належить недругам, котрим на руїнах могутньої творчої організації дуже прагнеться продемонструвати худюще зі стирчатими ребрами графоманське тіло. Так, не усі належать до геніїв та пророків. Література – це зоряне небо, де присутні зірки першої величини, середні і більш скромні. Але усі вони – зорі! Усі вони – складова та невід’ємна частина єдиного літературного неба! Так, повторююсь, до Спілки належать особи різного таланту і обдарованості. Ми – єдине тіло, брати і сестри, члени могутнього літературного цеху. У нашій діяльності безліч недоліків, про які усім знано, тільки виправляти, допомогти, підставити дружне плече не усім бажається. На жаль, є посеред нас критикани, які начебто вболівають за загальну справу, а насправді переслідують виключно власні, егоїстичні інтереси. Як кажуть – виймають золоту цеглину, а на її місце вставляють глиняну. І року не можуть проіснувати без літературних премій, дотацій, фінансування власних творів з державної кишені. Вони перші там, де є можливість скористатися привабливим літературним відрядженням, вхопити чергову медальку і зайвий раз засвітитися на літературному П’ємонті. І усе це прикривається лукавою личиною: «Ми ж стараємось для літератури!» І усе б нічого, коли б така з дозволу сказати «активність» компенсувалась справжніми літературними здобутками. Нема і не вийде, бо найдужче гуде діжка порожня.
А нам своє робить… Знову ж таки, кілька років уже виношується мною проект за умовною назвою «Усе краще, написане у Львові». В уяві – п’ятитомник, де зібрано потроху усе від початків до сьогодення. Науковці, знані літератори, літературні критики, представники відповідних наукових закладів готові підсобити, підготувати та укомплектувати подібне видання. Тільки спершу людям треба заплатити за працю.
Але практика свідчить: хто дуже чогось прагне – неодмінно досягне результату. Маю на увазі книгу «Дещо про…». Фоліант на тисячу сторінок. Такого ще не було. Під однією обкладинкою зібрано такі собі літературно-житєйські сповіді майже ста письменників. З точки зору літературознавства, літературної історичної критики подібне видання унікальне. І ми це зробили! Осягнули! Змогли! Тихо, без шуму і шумовиння, без вирячування грудей і грудок, без з’ясовувань, хто «тут перший», без хизувань на телеекранах і радейках. Закумулювали кошти, а вони чималі, підготували тексти і маємо результат. Не варто забувати, що будь-яка праця у будь-якій організації – це 80 відсотків почасти марудної вовтузні над реалізацією проектів. І тільки 20 відсотків відводиться на піар.
Одним зі шляхів пожвавлення літературної діяльності є інтеграція у міжнародні проекти. Кілька років поспіль ми мали доволі тісно налагоджені зв’язки з польськими колегами. Діяла, буяла, розквітаючи жовтим листом «Галицька осінь». Тільки прикро було майже відразу помітити, що літературні інтереси наших колег з Польщі аж не на першому місці. Загалом це гурт третьорозрядник польських піїтів-аматорів, котрих дуже цікавлять розміри гонорарів та нагода гарно провести час. Про серйозні переклади книг, їх видання, промоції навіть не йшлося. Зрозуміло, що така форма співпраці є хибною у своїй основі. Така «осінь» дуже пришвидшує «зиму». Нам на «польському векторі» дуже потрібні фахові перекладачі, літературні критики, менеджери і промотори. Поки що ми не вельми цікаві одне одному у чисто літературному сенсі. Прикро, але це доводиться констатувати.
Натомість доволі вдалою виявилась співпраця з румунськими колегами. Модератором з румунського боку виступає чудовий письменник Михайло Трайста. Він уже кілька разів особисто побував в Україні, де мав літературні зустрічі. На черзі – переклади книг українських письменників румунською мовою. Бухарест стає нам усе ближчим, а співпраця з румунами входить у нормальне прогнозоване робоче русло, де кожному відведена своя роль без імпозантності і гордовитості.
Львів літературний старається крокувати в ногу з часом. Він не гірший, можливо – у дечому кращий за інші регіони. У цьому місті завжди панував дух творчості, самобутності і мистецького приречення. І визначення «п’ємонтності» також не випадкове. Вперше термін «український П’ємонт» щодо Львова вжила газета «Діло» ще у 1890 році. Остаточно термін увійшов в обіг після статті Михайла Грушевського «Український П’ємонт» за 1916 рік.
Роль українського письменника, саме його існування немислиме поза Батьківщиною. Чужина – це як підвальне приміщення для сонцелюбної рослини. Заберіть від неї світло, і виросте вона блідою, кволою, анемічною. Іноді і Батьківщина не вельми щедра до свого літописця. «Не хочеться писати. Вітрила спущені. Вітру в них не чути, не шумить. Може, це тимчасова втома, а може, й ні. Дивився я на всяких читачів. Селяни, ті, що читали, постаріли і доживають віку на грядках та біля курей; молодші роблять, п’ють, їдять і крадуть усе, що трапляється; ще молодші їдуть геть і перевиваються на іншу мову. Робочий люд удень на роботі, ввечері п’є, вночі спить. Інтелігенція підслуховує колег, а колеги всього і всіх бояться. Це вже не «человек в футляре», а «футляр»!» (З листа Григора Тютюнника до Феодосія Рогового, 2 вересня 1975 року).
І все ж, літературна творчість, за Аристотелем – усвідомлений акт відтворення реалій в їх природному, уявному або бажаному стані.
Ми не повинні, просто не маємо права опускати руки і піддаватися депресіям.
Не забуваймо про формулу:
Х = а менше А
Х- автор
а –твір
А – сприйняття.
Як оживити літературне життя? Рецептів існує чимало. Добре, що спрацьовують давні, вивірені та налагоджені методи. На щастя, не заросли споришами дороги до шкіл, бібліотек. Варто частіше виходити на вулиці і наживу читати людям свої вірші. Але подивіться як прижилась, як ефективно запрацювала чи не у кожному райцентрі, місті і містечку Львівщини «Книжкова толока». Усе розпочиналось з районного містечка Миколаєва. І започаткувала цю справу не знана літераторка, не політичний діяч, не бізнесмен і не функціонер, а скромна працівниця книгарні Любов Хомчак. Поступово, вперто, з вірою у перспективу «Книжкова толока» набирала авторитету і визнання. Тепер вона помічена усіма! Влада настільки повірила і довірилась організаторові-експериментаторові, що залюбки витрачає десятки тисяч гривень, компенсуючи далекі виїзди до Полтави, Чернігова, Херсону… Я маю на увазі стан до «ковіду» та до 24.03.2022 року.
Про призначення літератури написано десятки, якщо не сотні книг. Цитатники рясніють розумними, влучними і дотепними висловлюваннями. І що ж? А нічого! Віз і нині там, бо надто індивідуальною, інтимною штукою є мистецтво творення. Одним з виявів людського буття вважав Жан-Поль Сарт літературну творчість. Наслідувати природу закликав нас Аристотель. А от Шарль Бодлер поставив під сумнів естетичну вартість творів, що копіюють зовнішній світ. Поет повинен оживити природу своїм уявленням. А точна імітація зовнішньої природи псує спогад. «Ті, які не мають уявлення – копіюють словник!» – так вважав Шарль Бодлер.
Як бути? Кого слухатись і яким шляхом іти? Зрозуміло одне: під впливом соціальних обставин література змінила свої функції, помітно відступила від гуманітарного призначення. Література позбулась патетики, і зі справи дуже серйозної, майже святині, перетворилось у цілком буденну річ. На превеликий жаль! Література стала заняттям, позбавленим серйозних наслідків – просто літературою! Вічним залишається тільки уявлення митця. І не забуваймо того, у що свято вірили у добу Ренесансу (ХІУ-ХУІ ст..): митець повинен творити так, як Бог творив світ.
Бажаю кожному побратиму по перу скуштувати з Лози святого Симеона. Кажуть, росте така виноградна лоза у одному з Афонських монастирів. Хто її скуштує – отримує нові фантазії, новий приплив цікавих думок та ідей.
Ігор Гургула, м. Львів