Юрій Андрухович. Радіо Ніч: роман. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2021. – 456 с.
«На цей світ ми приходимо заради спостережень і прогулянок.
При цьому перші можуть знаходити нас і без других,
але другі неминуче ведуть до перших».
Юрій Андрухович. «Радіо Ніч».
Цей роман слабо надається до звичного аналізу та/або переказу, бо, даруйте за пафос, пропонує захопливе прочитання, насолоду від співучасті у згадуванні й розгадуванні закодованих смислів мистецького задзеркалля, втіху від прекрасної органічної мови. Ниточка до цього розкошування тягнеться ще від перших романів прозаїка («Рекреації», «Московіада», «Перверзії»), де письменник майстерно відтворив постсовкову дійсність і запатентував шалену суміш стилів – балаганного, маскарадного, шпигунського, мафіозного… Яскраві карнавальні розваги були присмачені неперевершеною авторською іронією, а божевільні повороти подій пов’язані між собою магічними перипетіями та абсурдними мотивами.
Головний персонаж – радіоведучий Йосип Ротський запускає в нічному етері романтичну музику і супроводжує її короткими розмовами. Нагадую, що триває ніч, одна ніч, яка композиційно вмістила попередні події з життя героя. Ця обставина часу для автора виглядає як своєрідний момент істини. У «Радіо Ночі» автор продовжує залюбки застосовувати конспірологічні наративи, оповідаючи про таємних впливових переслідувачів, невидимих наглядачів, про вигнання, втечі, історії кохання і ще багато чого іншого. Сюжет побудований діалогічно – про факти з життя головного персонажа ми дізнаємося від анонімного співробітника Міжнародного біографічного інтерактивного комітету, якому доручено написати розширений і прокоментований життєпис Йосипа Ротського, а для початку провести пошук і розслідування. І тут грають сурми незаперечні ознаки авантюрного, пригодницького жанру із гострим динамічним сюжетом, із ризиковими ситуаціями, несподіваними поворотами, стрімкою динамікою розгортання. Саме ця сюжетна лінія з характерними мотивами переслідування, з атмосферою таємничості й загадковості, припущення й розгадування інтригує найбільше. Отже, Йосип Ротський – порноактор, згодом рок-музикант, за участь у заворушеннях, коли на барикадах звучала його фортепіанна гра, а також через ймовірну участь в успішному замахові на політичне вбивство, вимушено покидає маленьке карпатське містечко, і втікає з пригодами через пів світу і навіть углиб, в діру часу. Подорож у 15-те століття, в карнавальних костюмах відповідної епохи, приперчена гротеском, але й сповнена жаху, попри все, нагадує про традицію, що підвладна лише художній логіці.
Текст роману нашпигований інтертекстуальними алюзіями (алю́зія — натяк, жарт). Система алюзій не зводиться лише до постмодерної гри, вона вигадливо побудована автором у межах літературних традицій. Йосип Ротський: ім’я-прізвище навіяли відомі східноєвропейські письменники Йозеф Рот та Йосиф Бродський. Відгадування інших алюзій, що мають свої історичні та літературні корені, вимагає дещо складніших операцій, оскільки ця літературна забава, гадаю, призначена для утаємничених. Невеличке карпатське місто Носороги, куди занесло втікача – ще один показовий натяк на п’єсу драматурга Йонеску. «Карпати набувають там доволі екзотичної вулканної форми, до яких протягом уже майже дев’яти сторіч ідеально ліпиться згадане місто». До історико-політичних алюзій можна віднести деталі останньої в часі української революції. Історичні перегукуються з літературно-композиційними: вставна п’єса, як у Шекспіровому «Гамлеті». Найкращий друг Ротського — крук Едґар, ім’я якого відсилає нас до вірша Едґара Аллана По, зокрема до відомої фрази “Nevermore” (“ніколи більше”).
Алюзійний мікс багатий не тільки на явні літературні натяки, текст щедро приправлений прихованими жартівливими зблисками у найнесподіваніших тематичних локаціях. Час від часу автор ніби підморгує нам, як деколи ув описах сексуальних сцен, де багато іронічної забави словом і просто гумору; інколи легенько зачіпає набридливий хіт («Аніта згребла йти. – Не йди, – прочитав її наскрізь Ротський»; знаходить дорогоцінні мовні камінці: «Ротський не п’янів, а п’янив», «Пограти на дні народження дружини. Пограти на дні? Дно народження дружини? Яких тільки пасток не розставляє мова!», «Глобальне потепління?» – запитував Ротський. І виправляв: «не поТепління, а поПекління». Письменник віртуозно компонує різноманітні літературні маски, допускає існування будь якого фантастичного сюжетного ходу, втягує героїв у паралельний ірреальний світ, який, за Андруховичем, є неподільною частиною дійсного, бо він сам його створює, і в результаті вибудовує власний мистецький лабіринт, де у нього на побігеньках і Мінотавр, і Аріадна і ще багато хто з усіх можливих міфологічно-мартирологічних переліків.
Світ ловив головного героя, але чи спіймав? На це запитання роман однозначної відповіді не дає. Проте доскіпливий читач має вибір: спіймав, бо ж свій прямий нічний етер Йосип Ротський веде з довічного ув’язнення: «… я в безпеці. Я в найбезпечнішій з можливих безпек – я на довічному»; не спіймав: «Я, виявляється, не вмираю. Ви можете уявити цей дурнуватий збіг обставин, через який моє довічне ув’язнення насправді виявляється вічним?». Тобто, гра словами, яку так полюбляє письменник, дозволяє зробити висновок – до-вічне ув’язнення, Йосипа Ротського насправді є символом/прологом до вічності, що належить всім і нікому зокрема.
«Міра внутрішньої свободи завжди залишається з нами, і позбавити її нас не може ні тоталітарне суспільство, ні посттоталітарне. Інша річ – можливість цю свободу реалізувати». Ця цитата з давнього інтерв’ю Ю. Андруховича («Сучасність», 02.02. 1992 р.), на мою думку, може слугувати ключем до роману «Радіо Ніч», адже пророкує/провокує на вельми прозорий висновок alter ego автора: «Наближається шоста година, але Радіо Ніч усе одно не стане Радіо Ранок. Це було б найгірше, що може трапитись. Саме тоді я трохи ясніше зрозумів, проти чого, власне кажучи, повставав Йосип Ротський. Чи вірив Ротський, що це можна змінити? Ні, не думаю. Але не повставати не міг»
Тетяна Дігай,
м. Тернопіль