Друга половина першого року війни…
Страшні слова. Особливо – «першого…».
Але ми вже інші. Ми звикли до повітряних тривог, ми конструктивно наближаємо перемогу – кожен на своєму місці. Ми не маємо сумніву в перемозі. Ті, хто мали сумнів – усе ще сидять за кордоном, налякані небезпекою.
А ми – працюємо.
Сонячний день. Гуде сирена. На дитячому майданчику гуляють діти. Матері гортають новини на смартфоні: де зараз вибухи? Не в нашому місті. Гуляємо далі.
Ми звикли до небезпеки. Ми вже не боїмося. І тільки лють накриває хвилею: допоки ще? Допоки цвинтарі розростатимуться могилами з жовто-блакитними вінками?
Лютий ще не скінчився. Як почався 24-го, у четвер, так і триває. Закінчується щось інше – страх усього світу перед божевільною країною. А ще – залишки поваги до її культури…
І тільки лють не закінчується. Холодна, невгамовна лютнева лють.
У цій книзі зібрані твори, написані авторами Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного з вересня 2022 по лютий 2023 року. Це вже друга збірка з початку війни. Перша – «Смертельний соль-дієз» – про перші дні. Про розпач, відчай, ненависть до окупантів, про жах від того, що вони зробили на окупованих територіях.
На кожному перехресті були біг-борди про напрямок «руського воєнного корабля» – і лайка ставала молитвою, додавала сили боротися, учила сміятися в обличчя ворогові, хоча… хіба в нього – «обличчя»?
Це був смертельний герць з нескінченним військом, з колонами танків, які перли на нашу землю. Це була нищівна відповідь на переважаючу силу, презирливий регіт у лице Смерті, і ці слова вже були перемогою, навіть якщо Смерть приходила слідом, бо вже не буде переможцем той, кого послали за цим напрямком, хоч спали весь світ.
А потім біг-борди щезли. Бо матюччя – це мова народу із залитими горілкою очами, у мізках якого відсутні причинно-наслідкові зв’язки, навички до логічного мислення і людські якості. Не вірите? Поспілкуйтеся з росіянами, і від їхніх «висновків» ваша лють стане ще нестерпнішою.
Біг-борди щезли. Бо в них не стало потреби, ворожі війська за інерцією йдуть у вказаному напрямку. Головне – вірно його вказати!..
Нам судилося жити в ці жахливі часи. Ми – Свідки. У цій книжці – вірші, есеї, оповідання різних авторів. І їхні твори зберігають відбиток цього часу, бо це не повинно бути присипано пилом, пом’якшено спогади для тих, хто прийде потім. Бо це не можна пробачити.
І обов’язок усіх, хто володіє Словом, донести, зберегти свідоцтва жахів, які довелося перенести нашому незламному народові.
Є мова ділових паперів, світлин, протоколів допитів та інформаційних статей.
І є мова художнього твору. І це – найкоротший і найпереконливійший шлях до свідомості. І до серця…
Ольга Полевіна