«Правда нікого не принижує»
Володимир Яворівський
Володимир Брюгген якось сказав: «Лише книжка для себе стає книжкою для всіх». Полтавець Юрій Роговий таку книжку вже пише 30 літ, від смерти свого батька, українського письменника, лавреата Шевченківської премії Феодосія Рогового (1925-1992). З 1999 року виходять книжки, підготовлені, упорядковані чи написані Юрієм Роговим, в яких виповідається історія творчої боротьби батька за право бути письменником, боротьби, яка коштувала Феодосію Роговому життя.
Я читав різні книжки про українських письменників чи спогадів про них. Але те, що зробив Юрій Роговий, виходить за рамці історії книжки як такої. Це велична сага любови до батька і до свого роду.
Тому маємо не просто історію написання і видання книжки життя Феодосія Рогового «Свято останнього млива», – бо це не тільки назва роману, – се родинний епос, з яким і в якому Юрій Роговий живе, але який хоче залишити у спадок своїм дітям і онукам. Також, ця історія виривається за рамці родинної драми, а вростає в матрицю української літератури як одна із найдраматичніших сторінок її історії.
Книжка укладена з фрагментів листування Феодосія Рогового з багатьма письменниками, своєрідним обрамленням цієї книжки є діалог Федосія Рогового і Григора Тютюнника. Маємо тут не тільки патосні і хвалебні листи та матеріяли (а тут друкуються листи Леоніда Первомайського, Віталія Коваля, Володимира Підпалого, Григіра Тютюнника, Анатолія Дімарова, Бориса Харчука, Петра Ротача, Григорія Білоуса і ряду инчих літераторів). Здається, вперше, Юрій Роговий подає у книжці декілька листів Федора Тютюнника, власне, не так листів, як справжніх доносів, які друкувалися в районній та обласній полтавській періодиці. Історія для істориків, для життєвої правди – література. Гадаю, колись за цією книжкою, а також за рядом попередніх, – «Довга дорога до „Свята“ (Слово для Батька)», 2000; «Роса в червону ніч», 2006; «Повість для Григора», 2021, – можна буде написати сценарій біографічного фільму про Феодосія Рогового.
Юрій Роговий написав чесну книжку. Про батькову творчу драму, про непросту історію любови батьків, про своїх дідів і прадідів (про останніх розповіді у формі коментарів до фотографій з родинного архіву). Це одна з тих книжок, які є взірцевими в своєму виповіданні історії життя як історії літератури і навпаки. Сьогодні не кожний талановитий автор зможе написати таку книжку. Бо така книжка потребує не тільки таланту і характеру. Потребує памʼяти любови, яка відкидає маргінальні образи і творить величну історію перемоги людського духу.
Євген БАРАН, критик, літературознавець,
Заслужений працівник культури України