Вітаю Вас, шановне Товариство!
Братство по духу і по крові!
До літпремій, як і до всіх похвал від людей, ставлюся адекватно, безпристрасно.
Бо ж відомо, що похвала від людей позбавляє нас похвали від Господа.
Але притаманний моїм предкам здоровий глузд підказує, що завжди зі срібних правил та принципів є золоті винятки.
Я відмовився від кількох літературних премій і багато років не претендував на ніякі вітчизняні премії, одержавши несподівано дві міжнародні – Премію британського ПЕН-клубу та Літературну премію Швейцарії, а також Народну Шевченківську премію та звання Народного поета України.
Це, як казав мій дід, файно.
Бо ж справжній поет має бути зі своїм народом насамперед.
Літературна премія імені Ірини Вільде відкрила для менесписок премій за мою прозу, бо мої романи «Вакуум» і той же «Буг» щойно одержали премію «Київ» імені Євгена Плужника від Віталія Кличка, який її особисто премію і вручив.
* * *
Донька письменника Дмитра Яковича Макогона Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон) − письменниця-епоха, бо й «вільде» у перекладі з німецької, до речі, означає «дика, бурхлива»…
Її харизма – над ідеологіями, як і Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… Імена яких використовували і більшовики, і німецькі фашисти… і тепер – незалежна Україна…
Її ставлять в один ряд з Вірджинією Вулф та Симоною де Бовуар, називають послідовницею Ольги Кобилянської.
Вільде любили і ненавиділи, − як і всіх харизматичних особистостей.
Моя рідна тітка – Софія Олексіївна Вовкотруб – примусова переселенка
з історичної Холмщини, − яка вчилася на хіміко-біологічному факультеті Львівського університету, ходила на зустрічі Із Іриною Вільде, активно читала її…
Дивлюся на «Сестри Річинські» її очима… Читав цю книгу з її рук разом із Моруа «Байрон»…
До речі, Софією (Зонею) звали другу дочку Аркадія Річинського з роману. Однозначно це імпонувало моїй тітці.
Іще з особистого.
Зі мною вчилася і жила в гуртожитку на одному поверсі внучка Ірини Вільде – Дарина Полотнюк, яка, нажаль, рано пішла до бабусі, Додому…
Про саму Ірину Дмитрівну живо і тепло розповідали мені, називаючи її «нанашкою» (хресною мамою), Іван Овксентійович Денисюк, Роман Мар’янович Лубківський, Роман Миколайович Кудлик…
Особливо неповторними були, організовані Нанашкою «останні сторінки» у Спілці письменників, яку вона якийсь час очолювала, запрошуючи яскравих особистостей з усієї України, виконуючи самовільно взявши на себе обов’язки свахи, зокрема одруживши з галичанками східняків Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу.
Дуже виразно пам’ятаю старшого сина письменниці – Ярему Полотняка, який часто приходив до Львівської спілки письменників, опікувався, як я тепер розумію, премією імені своє Матері.
* * *
У час реальної життєтворчості та творчості Ірину Вільде били-критикували за відсутність комуністичного духу у неї, хоча вона у післявоєнні роки очолювала правління Львівської письменницької організації, обиралася депутатом Верховної Ради УРСР, одержала Державну Премію імені Тараса Шевченка…
За це все тепер її звинувачують якраз у тому, що забагато у неї «совєтськості».
Що ж, це печальна закономірність егрегора епохальних особистостей… Тут кожен уже вирішує сам – як сприймати життєтекст і текст письменниці, чи приймати загалом.
«Нас визволили, і на то нема ради!», − як казав сучасник Нанашки «прометей української музики» Станіслав Людкевич.
* * *
Дякую видавцеві номінованого роману – шановному панові Ігореві Мельнику членам Журі, що вибрали «Буг» («Павлюк Ігор. Буг : роман / І. Павлюк. – Львів : Світ, 2020. – 328 с.»), у якому я ще 15 років тому до деталей, на жаль, по-кассандрівськи передбачив цю апокаліптичну війну. А головний герой цього роману із трилогії, де ще є романи «Мезозой» та «Вакуум», − моє alter-ego − поет і журналіст Андрій Наюк, віршами якого пересипані ці прозові тексти. Отож, Андрій Наюк, з яким я давно випив на брудершафт, чесно розділяє зі мною цю Премію, кажучи з гумором.
Чудова компанія колег-номінантів, яким тисну руки, і переможців з інших номінацій, − яких щиро вітаю!
А на духовно-душевний десерт, уривки із роману «Сестри Річинські» Ірини Вільде та з роману «Буг» Ігоря Павлюка:
СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ
Історія діє ґрунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим.
(Карл Маркс).
Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського. Але то не було так. Вони, правда, намовляли її до цього шлюбу й щиро раділи за Олену, бо ніколи не сподівалися, що вона, сирота, матиме аж таке щастя. Найбільше, на що розраховували Ладики, — це на фінансового службовця або помічника учителя. До того ж в околиці ні для кого не було секретом, що вихованка Ладиків — наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик.
З Аркадієм Річинським Олена познайомилася на весіллі у племінниці Ладиків — Рузі. Річинський танцював з нею майже до ранку, бо Орест Білинський весь вечір сперечався з ксьондзами у суміжних кімнатах про “йорчик”.
Тоді Олена ще не розуміла суті цих суперечок. Тому відчувала навіть не жаль чи претензію до Ореста Білинського, а заздрість. Так була впевнена, що він уже належить їй, а вона — йому.
В Річинського пітніли руки навіть крізь рукавички, але пригортав Олену міцно, і це робило їх танок сміливим.
— Ну, котрий тобі подобається? — спитав Ладик уже напідпитку.
— Той високий, — відповіла наївно, маючи на думці Ореста Білинського.
− Пане богослове, та то ж ви! — вигукнув хтось не зовсім тверезо.
БУГ
Молодіжна організація націоналістів (МОН) насправді існувала на Волинському Поліссі після Другої світової війни.
У романі використано розповіді одного з її учасників.
Прізвища і топоніміка змінені…
Як газове полум’я, відбите в очах молодого вовка, яріла над українським Поліссям полярна зоря.
На цих піщаних, сухих і мохових землях жили тихі і затишні, як ранньоосінній ліс, люде, – нащадки слов’ян-древлян, дулібів, біловолосі, прозорі, як берези, тонкі, гнучкі, як лози, прості і глибокі, й тихі, як лісові озера – до пори…
До пори…
– То як, Гліб? Написав текст клятви? – запитав, зайшовши до свого шкільного товариша-десятикласника Гліба Гаруна, Віктор Кардаш, пересвідчившись, що хлопець удома сам.
– Канєчьно, – з характерним навмисним «москальським» притиском відповів рудоволосий шкільний поет. – На, читай. – Простягнув писаний хімічним олівцем чітким почерком жовтий листок зі шкільного зошита.
«Я, як вірний син (дочка) українського народу, бачачи всі муки і знущання, які терпить наш народ, вступаю в МОН, щоб своє життя присвятити боротьбі за визволення українського народу з-під московського ярма», – пошепки читав високий, смаглявий, тоненький, не схожий на типового поліщука Віктор, вовкувато прислухаючись до наелектризованої тиші у білій «шевченківській» хаті свого шкільного товариша Гліба.
– Ну як?.. – по-юнацьки хвацько запитав Гліб.
– Та добре, добре… – тоном старшого брата удобрив текст групової клятви Молодіжної організації націоналістів (МОН) Кардаш.
– А коли будемо приймати?
– Скоро, скоро… вирішимо на днях.
Прийшла Глібова мама й заварила хлопцям чаю із багатих поліських трав, з яким вони знову усамітнились у Глібовій кімнаті – «робити уроки».
– Як там Майя твоя? – багатозначно запитав Віктора Гліб. – Ви вже хоч цілувалися?
* * *
…Ірина Вільде не була ідеальною.
Вона була оригінальною.
Кажуть, що не боялася впускати в душу нікого.
То й мене впустить, надіюся…
Слава Україні!
Слава Львову!
Слава Ірині Вільде!
Будьмо і тримаймося!
РS.
Прийшов я із дипломом та із медаллю Премії імені Ірини Вільде додому. Зустрів мене радісно п’ятирічний онук Данило і попросив причепити йому на сорочку медаль, щоби він похвалився у дитсадку перед Оксаною…
Ірина Відьде продовжує сватати…
Ігор Павлюк
На фото: Петро Цеголко, Галина Пагутяк, Ігор Павлюк (фото Йосипа Марухняка)