Летить душа моя над світом
І пісню пʼє.
Нехай радіють Божі діти –
Такі, як є.*
Не кожен, народжений жінкою, здатен залишатися дитиною, мислити дитинно, правдою усе своє життя. А «ЦЕ» дитя природи споглядає рої життя, і в нього «Сміються сльози на очах…»; «Сльоза журчить в пів ока»; «І плакав я сльозами божих речень – / Порізаний на рими і вірші; «І сльоза / в прозоре небо струменіє…»; «Вся правда, як сльоза». Йому вдається плакати сльозами божих речень, які дарує Бог, бо ж поет живе тим, що «Закохалась в мене квітка»…
Дещо писав і опублікував (понад 10 публікацій) про творчість цього талановитого мужа, мого краянина, плугара ниви-життя української літератури.
Письмо Богдана Чепурка народжується з любові споглядання такого незахищеного живого світу природи, радості від того, що його оточує світ у якому немає нічого мертвого, і пережита секунда ніколи не повториться. Тексти автора світоглядні – це молитовне благання: «Подай любов, сердечний рай… Любити правду на землі… А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли!», вони свідчать про засади, архетипи української ідентичності, сутність людини любові. Автор володіє даром розуміння глибинної сутності речей: «Бог не чинить насильства, не карає злом… Людина сама себе карає, людина людину пожирає… життя прекрасне, ніякого пекла нема, а спілкування із Творцем не тільки можливе, а й повсякчасне». «В нутрі кожного змагаються дві сили (добро і зло. – Б. Д.)»…
У Всесвіті абсолютна гармонія…
Від захвату, який цей світ чудовий,
Завмерло дихання небесної безодні.
Лиш чути, як воркує ритм у слові.
І зорі шлють сигнали одна одній.
Той ритм невтомний Всесвіт будоражить.
І знов малесенька загублена планета
Народжує щораз нових поетів,
Та лиш один в сто років ПРАВДУ каже.
На НЕБЕСАХ ПЕКЛА НЕМА – ЦЕ ВИДУМКИ… Звідки взялося «ПЕКЛО» на ЗЕМЛІ? «Від “пекла”, що в людині, – пекучої жаги набування (amor habendi), від того, що вона переступила межу достатнього для тіла, а про потреби душі взагалі не дбає. Звідси – виснаження землі, як і тих, хто скроплює її потом, – приневолених гасити невгасиму жагу набування, яка роз’їдає неситих» (Андрій Содомора, https://zbruc.eu/node/117424).
Богдан Чепурко – поет, прозаїк, філософ, який повсякчас прагне зрозуміти, осмислити серцем, душею те, «що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Книга Екклезіястова 3:11б): «Мій краю, раю мій / Моя ти Україно». Аж дух перехопило:
Летить осіннє сонце. Й неба край
Вмивається, втирається тим сонцем.
Таки філософ поетичного слова, в якому життя любові засіяне зірками Всесвіту… Тому-то Всесвіт любові Богдана Чепурка має сміливість сказати: «А Бог мене гладить твердою як правда рукою», бо ж зорить він правдою, вірою у Всесвіт вічністі. Україна переможе в страшній борні з нелюдами і буде «із Богом вічна!», якщо ми будемо з Богом…
Й всміхається між зорями Всевишній.
Й летять сузірʼя в божу далечінь,
Розквітчуючи світлом потойбічне…
…Моя Вкраїна, поміж всіх зорінь –
Зори мені і будь із Богом вічна!
Далі. ПАМʼЯТЬ – ЦЕ НАШЕ СЕРЦЕ (Роздуми над віршем Богдана Чепурка «Памʼять». Кервавиця. Т. 1. Захалявні вірші. – Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2023. – 396 с.)
Наповнена природа голосами,
Яких не чуємо, а серце відчува…
Природа, земля українська голосить, промовляє могилами вічності: «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним, воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»).
Памʼять – фундамент нашого розуму, наше минуле і майбутнє. Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття. Голос минулого взиває до нашої памʼяті:
Їх чує кров клітинами всіма –
З глибин віків летять вони над нами.
Про що їх клич – могильними горбками?
Про що говорить пісня ця проста?
Чому так важко думка дороста…
«Думка дороста…» Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Богом. У Богдана Чепурка – кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, присутня наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядків… Повага до СЛОВА рідної мови – це поезія, яка спонукає до розмислів, виховує українськість читача.
У цьому жорстокому сьогоденні мусимо надіятися на власні духовні й фізичні сили, памʼятаючи твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!» Мусимо усвідомлювати, що місія України, українця полягає в тому, щоб нести світові дух правди й оживити змертвілу суспільність до життя. Чи людство планети Земля обʼєдналося у боротьбі з нелюдами, небаченим ЗЛОМ? Ми вдячні іншим народам, дружнім державам за допомогу, але ж «Пече лиш те, в якому сам гориш» (Ліна Костенко, «Сніг у Флоренції).
З огляду на смертність свого людського тіла, ми минаємося й проминаємо – дух же наш, набутий упродовж життя, слугує вічності. При своєму зачатті ми вочевидь одержуємо крихтинку Духу від Бога, примножуючи цей скарб упродовж свого життя. Праця, знання постійно формують духовність нашого єства. Яка праця, які знання – така й духовність. Забагато духу не буває – так само, як і знань, любові та кохання. А мозок – модель Всесвіту з незвіданими світами та явищами – необмежений у здатності накопичування інформації.
До неминучості навічно буть рабами
Минущості, вмирущості людської,
Невічності найкращих поривань…
Вмирає тіло. Завмирає грань.
Куди ж, куди летить цей вічний поїзд?
Чому так тяжко, ніби йдеш віками…
Література на папері донесхочу сміється й плаче: «Коли камінням здавлена душа, / Сама стає, як той біблійний камінь?» Людина в житті – істота творча й вільна, «крила має, але не літає», бо біль її тримає. «Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза – назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»)…
Чому так тяжко йти моїм чуттям,
Мені самому до страшного болю –
По незасіяному цвинтарному полю,
Якого я нікому не віддам!
«Перікл, опинившись у Пантікапеї: “Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди, але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут”» (Василь Земляк, «Лебедина зграя. Зелені Млини»).
Письменник-мислитель уміє злучити минуле з майбутнім! Бо як тоді нам поєднати своє життя з минулим, як зберегти в пам’яті тих, кого вже нема посеред нас? Як глибоко все те, що відійшло, має пронизати наші серця? А таки мусить проникнути якнайглибше, щоб воно, те серце, не здичавіло, не позбавило нас зв’язку з майбутнім.
Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Я, МИ – Є: «…я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»).
Скроплена рясним дощем-кровʼю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою саможертовною любовʼю до України, волі і взиває до наших сердець зберегти памʼять про них:
Народе мій, на самому краю,
На пограниччі правди і краси –
Я памʼяттю глибокою стосил:
Немає мертвих в рідному краю!
«Немає мертвих в рідному краю!»… У різні часи, на різних цивілізаційних зламах мислителі різних народів намагалися переконати нас, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих… Пам’ять… Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення…
Ніхто не знає, як життя поверне,
Отож, вперед – і пісню з-під коліс
Рятуєш поглядом, бо віриш недаремно
У гін життя і геніальний вірш.
…………………………………………..
Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни,
І бризнуть бризки сонця з божих віч.
В усі часи люди дошукувалися сенсу життя. Аристотель висловив думку, що сенс людського життя не в задоволеннях, не в щасті, а у виконанні вимог розуму на шляху до блага. Український поет, який зізнавався, що йому «палять мозок болі-думи», цілком оптимістично заявив:
І якщо від життя
Неможливо втекти,
То й про сенс його –
Сенсу немає питати.
Микола Руденко, «Поезії»
Григорій Сковорода, який на думку наших сучасників, був професійним філософом, стверджував, що сенс життя людини полягає «…у праці, діяльності, творчості “по сродності”». Тому «…бути щасливим означає пізнати себе, свою природу, творити свою долю…» («Філософія Григорія Сковороди». У кн. І. С. Захара, «Українська філософія»). Знайти себе, бути собою – ось в чому має полягати сенс буття людини, памʼятаючи, що тільки праця є джерелом і основою людського щастя. Людина народжена для праці, щоб радіти й робити добро у своєму житті, бути Людиною: «Справжня поезія не ставить крапок над “і” – спроваджує на різні стежки» (Андрій Содомора), але ж ці стежки поезії мусять вести до Храму вічності, до СЛОВА, що проростає таїною енергії в думці – це безсмертне поетичне СЛОВО Богдана Чепурка…
P. S. Богдан ЧЕПУРКО народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор сорока шести книжок прози і поезії. За пів століття творчих змагань оприлюднив в періодиці понад тисячу різножанрових текстів.
————————————————
*В тексті цитати з книг Богдана Чепурка: «Кервавиця», «Дивина», «Софія», «Сотворення світу».
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів