Із творчістю Тетяни Шаповал познайомилася влітку 2023 року, коли на розгляд редакції часопису «Олександрійський маяк» отримала добротну добірку віршів. Тоді ми ухвалили до друку три поезії, які, на думку редакції, утверджують високе почуття націоналізму, мають художню цінність, унікальність і милозвучність, цікавими будуть читачам незалежно від віку (наше видання не має вікових обмежень).
Як обирали? Вразила варіативність поетичного таланту авторки: тут вона своїм словом пробуджує Козацьку Січ, потім продовжує просто жити, а вже у наступній поезіях вчить юного читача разом з ліричною героїнею Марічкою варити варення з порічок. Строкатість поетичного стилю та уміння вибудувати діалог чи може й цілу полеміку з читацькою аудиторією(а вона різна, і кожна поезія цілком може мати власну аудиторію, що підсилює розуміння граней таланту авторки). Місія редакції – відібрати не поета, а притомний цілісний текст, якому не буде рівних у випуску. Часто автори мають спільні проєкти, конкурси і видання, де подають свої твори – це їх зближає, але не робить творчість подібною на ту, яку подають інші. Тетяна, як і багато наших авторів, брала участь у проектах спільноти з видавничою майстернею «Pantheon. Література та мистецтво». Це майданчик, який сприяє початківцям розвиватися і заявляти про себе, а досвідченим авторам дає можливість знайти однодумців і поціновувачів своєї творчості. Тетяна заявила про себе вже кількома книгами, багатьма перемогами на літературних конкурсах, а нещодавно здобула відзнаку членів журі престижної літературної премії імені Анатолія Криловця у Рівному. Тож керівництво спільноти гордо тішиться появі вже відомої, талановитої, досвідченої авторки, яка прийшла у спільноту з великим літературним досвідом і талантом.
У літературі автор не з’являється поетом і прозаїком водночас – хтось починає з віршів за шкільною партою, хтось із казок для молодших братиків і сестричок. Тоді ж влітку Тетяна подарувала мені ошатно видану, привабливу ззовні прозову книгу «Іскра надії або Початок історії маленької журналістки». Гарна обкладинка цілком виправдана змістом видання. Виявилося, що це вже друга частина, перша – «Інтерв’ю з осінню» з’явилася у 2021 році. «Іскра надії» відкрила переді мною, перш за все як перед читачем, а не як головним редактором журналу, пломінь таланту маститого прозаїка-документаліста. Хай книга має елементи фентезі(без магії і в житті часом не обходиться), все ж є реальна фундаментальна історія, на якій і побудовано сюжет «Іскри надії». Полюбилися мені головні герої своєю відважністю, силою духу і любов’ю до рідної землі. Про це пише авторка і у віршах.
Ніби щойно ставила на полицю вкотре перечитану «Іскру надії» (минулого року влітку), аж ось переді мною на робочому столі рукопис нової поетичної книги авторки. Тетяна приємно вражає не просто творчою продуктивністю, а результативним поетичним ростом, оновленою силою і ритмікою самобутнього слова: що ще вчора ми називали потенціалом, сьогодні замиловує зір і слух читача.
Сім розділів — чи не забагато для поетичної книги? Поезію рідко читають «сторінка за сторінкою; від форзацу до форзацу» за один вечір. Поезією смакують, гортаючи сторінки, пропускаючи ті вірші, до яких повернуться завтра або через місяць. Вибагливий читач не бачить перед собою ні нумерації сторінок ні заголовків віршів — він розглядає образи і сенси. Люблю простоту поетичного слова, коли воно саме таке: живе і образне, коли лихоманить чуттєвістю й болем, як пише хтось про війну, коли тріпоче читачеві серце нарівні з ліричним героєм. Викарбувана самотність у образі червоного маку серед степу і по той бік пшеничного поля. Реалістично виписаний пейзаж мовби з мого дитинства, що минуло у селі з мальовничими широченними полями. О, скільки ж таких самітників-маків нам зустрічалося пізнім літом, один від одного, здавалося, за кілометри. І всі вони брати, як ті, на чиїй, невинно пролитій, крові вони розростаються. Вдивовиж сильна історія, яку можна прожити у першому розділі книги.
Другий розділ дисонує першому і відкриває поетичне слово Тетяни у нових відтінках – гумор, легка сатира й іронія. Як у житті. Коли щоб усміхнутися, треба виплакати море сліз; як у природі – коли після зливи височіє сонце. Апріорі український народ, який навіть без світла своїм гумором, приказками і народною мудрістю заживлює воєнні будні і власні духовні рани. Вірш «Коли немає світла» про мільйони тих, хто під час відключень світла підіймався на найвищий поверх додому, вертався за посилкою чи по хліб (або не вертався), про нас і наш час. Час, який ми пережили, можливо, й завдяки доброму гумору, умінню бачити всі принади цього світу навіть без світла. Однак хотіла б посперечатися з авторкою щодо рядків вірша «Хотіла на пенсію» з другого розділу:
«Як хочеться пенсію, сповнену щастям,
Долонями легко щоб вітер ловити,
Ще зранку канапки у торбочку скласти
І не турбуватись про зачіску звиту…»
Авжеж не обов’язково чекати пенсію, щоб легко долонями ловити вітер. Продовжуючи хвилю добродушного гумору, яку здійняла авторка, навіщо ж на пенсії у долонях вітер? Згадуються мені бабусі в громадському транспорті, які сперечаються з молоддю щодо протягу з відчиненого вікна маршрутки. А жити спокійно і в щасті потрібно вже зараз, сьогодні, тут, у цю мить. Спонукання читача до діалогу з автором, як і до внутрішньої дискусії є виразною ознакою поетичної сили слова.
Повільно авторка проводить читача у третій розділ «З глибин серця», де вгамовуємо сміх і налаштовуємося на подорож у глибини серця ліричного героя, а може й власного серця. Сильна метафора переплітається з персоніфікацією у рядках:
«Спустошена дівчина сіла в маршрутку,
Здавалось усе їй навкруг гірко-тлінним.»
Ми звикли сідати в спустошені маршрутки, коли насправді несемо в собі порожнечу – знайомо? Або самотність серед натовпу – чи не звідси це явище? Наштовхуюся на роздуми: що нас оточує – насправді наш внутрішній стан, почуття. На ці почуття, як на вогник, приходять у наше життя і люди.
Понад усе люблю осінь і вірші про неї, королеву в золотих принадах природної краси. Осінній меланхолійний вальс у свідомості читача зіграє четвертий розділ. Однак про осінь не весь розділ. Це – сум’яття пейзажної лірики, де кожен рядок, як мазок пензликом по білому полотні. Аж ось довершена картина. Хтось любить літо за його безтурботність, зиму – за її свята і перехід у новий рік, весну – за оновлення всього живого, о осінь – з чари золота на верховіттях дерев. Та мені здається, у авторки свої причини любити кожну з чотирьох пір року. Зима – босонога жінка, що ходить по диму:
«…Жінка ногами босими
Ступає на білий дим…»
Де грань між реальністю у поданій поезії? Поетично замальовані всі чари зими. Метафористика вражає тонкощами і невигадливістю, а отже – справжністю.
Яким би не було життя людини, вона прагне духовного спасіння, розмови з Богом або молитви наодинці з собою. У п’ятому розділі знаходимо поетичні твори, діалоги янголів, розмови і цілющі слова, яких часто бракує у житті. На мою думку, цей розділ міг би сміливо стояти на позиції 7-го, оскільки в житті з наближенням до кінця збільшується бажання пошуку спасіння духовного. Гріхи в серцях чи в наших діях? Сповідально-виміркуваним є вірш з однойменною розділу назвою «Духовне спасіння»:
«Є в мене гріх, чи гріх в серці маю?».
Мабуть, збрешу, коли скажу: «Не знаю».
Адже саму хвилювало питання.
Звідки слизьке те взялося вагання?..»
Вічний пошук і роздуми, невизначеності і риторичні запитання ліричного героя, у якого є чому повчитися нам, читачам. До цього ж розділу увійшов вірш «Обережно! Крихке!». Можливо, ще хтось, як і я, починає читати книгу із пошуку твору, який би виправдовував назву. Тож я його знайшла. Лірична казка про сенси нашого буття і про вогонь життя, що як купка лою: в кого затухає від необережного подиху, в кого – тліє аж до скону. Але ж яке воно крихке – життя. Десь у цьому і виправдання творчій діяльності митця, чи то художника, чи то поета. Бо увічнює їх лише мистецтво. Вічне, як і час.
Опісля «Духовного спасіння» авторка дає нам можливість поринути роздуми в ще одному розділі-медитації «Філософія». Заголовки віршів привертають увагу кожен наввипередки. Вірш про тих, кого з року в рік стає більше. Зі зміною влади чи моралі, більшає фріків. Чи здавалося ще комусь: нині той час, коли лікують здорового від сказу, посилаючись на норми і закони, які насправді ніхто не читав? Сильний вірш про те, як живемо і що нас оточує.
Завершальним є розділ «Казки для дорослих». Еротика? Особиста лірика? Політика? Обіцянки? Ні. Парадоксально, однак дорослим найчастіше хочеться опинитися в казці, як тоді, у дитинстві, коли казкою здавалася буденність і світ навколо. Однак казки так швидко закінчуються. Що лишається нам? Напевно, створювати власний вимір, світ, у якому буде всього вдосталь: часу і справедливості, вигадки і правди, добра і зла. Та не буває всього порівну. Знову роздуми, навіяні вже цілісними сюжетами віршованих казок. Зустрічаємо у лісі, куди тікаємо від утоми, вже відомих персонажів Нявку і Чугайстра. Поринаємо у вимір пригод і мавчиних зваб – читати всім без винятку дорослим, а як казка – сприйметься і дітьми.
Хочеться привітати появу у світ ще однієї вартісної книги, яка неодмінно знайде свого читача і посяде гідне місце на найсвітліших полицях кращих бібліотек. Бо кожен знайде на її сторінках дещицю власної моралі, співпереживання і смутку, радості й умиротворення, а нам, як пише Тетяна Шаповал, треба жити, продовжуючи боротьбу з вітром.
Аліна Шевченко, письменниця, видавчиня,
головна редакторка часопису «Олександрійський маяк»