Володимир Вакуленко не дожив до свого 50-річчя. Його життя обірвала куля московського окупанта в один із днів між 24 березня та 12 травня 2022. Перечитуючи твори поета, вміщені у книзі “Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші” (Харків: Vivat, 2023), впіймала себе на думці: він у 1999-му році прозирне в майбутнє України (“Хтось про ближнього вбивством подбає. / Закровиться душа під пунктирами черг / У наступному тисячолітті… / Над проваллям зависнув Омитий Четвер, / І у бронзі прощення відлиті.”) і власне (“Свою кулю хапаєш? То ще не твоя. / Стрінь свою під хрестом на колінах…”).
Його “Millennium” звучить, як набат за всіма померлими і за всім утраченим. І ці втрати – то не тільки про людей, а і книги (“середина без книг”) і написи на піску (“Хто ще руку подасть, зупинивши буран, / Навіть знаючи: все це зітреться?..”). Для письменника Володимира Вакуленка рятівною рукою стала Вікторія Амеліна, що віднайшла його щоденник часів окупації (Див. фільм: https://www.youtube.com/watch?v=4cm6kmJbF7o).
Фінал вірша “Millennium” натякає читачеві на поезію Емілі Дікінсон, знану багатьом у перекладі Григорія Кочура (“У світі я – ніхто – а ти?”). Цей твір є іронією щодо шановного товариства і його безапеляційних претензій до тих, хто в нього – це товариство – послідовно і принципово не вписується. В. Вакуленко пише:
Я – ніхто, ти – ніхто. Ми – примари нічні,
Ми – годинники хворі настінні.
Письменник убачав у “ти” однодумця, передовсім, письменницького, протиставляючи правил томи і кайдани, живому слову, що з отих правил виломлюються. Та химерність стилістики – не тільки про запобігання сірості в письмі й прагнення постійного зростання як зміни. Це також і про “хвороби росту” (за зб. Романа Скиби) як ознаки часу зовнішнього й внутрішнього. Їхній незбіг і породжує “примар” – авторів, що ніби і не існують у літпроцесі, навіть якщо їхні імена на слуху. Бо знати ім’я – ще не означає розуміти творчість. Із другого боку, життя вклало у фінал вірша “Millennium” іще один зміст, адже авторське “я” нерозривно поєдналося з “ти”: Вікторія Амеліна померла від отриманих унаслідок влучання ворожої ракети поранень саме у день народження Володимира Вакуленка – 1 липня…
Є у письменника і вірш, який побіжно торкається теми пророцтв, але основною проблемою обирає внутрішнє наповнення особи – “Плюшеві люди”: “плюшеві люди / набиті тирсою будення / кожен другий з них геній / кожен третій з них пророк / і я поміж них… / залишає лжепророчі автографи”. Хоча прикметник плюшевівикликає асоціацію з іграшковими ведмедиками, перекидаючи місток до творчості Володимира Вакуленка для дітей, але несе в собі й значення м’якості. Звідси – й лжепророцтва з вірша “Намова”, що ними очищають легенди, “в яких ані слова правди”.
Лжепророцтва не перестерігають, а догоджають слухачам. Зачин і кода у творі доповнюють одне одного і взаємно відзеркалюються: “Мене навчають / возлюбити ворога свого – / танками, хоку, стигмами; але про що річ / тамбовський брате?”. Амплітуда “ворог-брат” є показовою: ідучи від правди до омани, вона все ж викриває лукавство ворога, що поводиться як вовк у овечій шкурі, пропонуючи:
щоб обміняти сувору північ
на етнічну спецзону
для рабського мегаустрою
викорчуваних селищ пращурів
з кам’яницями
замість родючих земель,
проростати полиновими цифрами
на циферблатах чужинських часописів…
Гіркота часу (полинові цифри) тут переростає асоціативну прив’язку до трагедії на ЧАЕС. Навпаки – момент, який у історії традиційно сприймається початком розпаду радянської імперії, у В. Вакуленка проростає, триває… Трагізм чужого часу і слова, що їх намовляють сприймати як свої, болить поета. Вірш написано 2010-го року, та його актуальність і нині не меншає. От тільки слова “возлюбити танками” тепер прочитуються не так прославою у формі японської поезії (танки), як різновидом зброї, що покликана спинити зло, спрямоване на окупацію українських земель.
Отже, поет не помилявся, зарахувавши себе до пророків справжніх. І частину передбачень базовано на знанні історії та логічному мислені автора. Втім і віршів на базі подій письменник не цурається, чому підтвердженням “Ніжність”:
Броньована ніжність,
Цілунки в шоломах,
Зима на спідницях.
… Вмонтовані шини
В палаючий спокій.
Образи вірша нагадують усім про Революцію Гідності, їх взято з життя. Та для письменника важило не тільки зафіксувати подію чи суспільні настрої, а й дошукатися причин. Автор поєднує байдужість частини співгромадян (“Розсипана картеч серця, / Що відбулася поодаль / Вітчизняної байдужости”) із загибеллю Небесної сотні (“Криваві люстерка / Зі входом стороннім / На дозвіл вбивати…”).
Опозиція ворог / брат (у вірші “Намова”) та Вітчизняний / сторонній (вірш “Ніжність”) окреслює важливу тему поезій В. Вакуленка для дорослих: ідентичності в світі, де існують свої і чужі. Якщо чужі маркуються поетом як ворожі, то свої – часами байдужі, що стоять ізвіддалік та уникають біди, яка спіткала співвітчизників. А персонаж віршів В. Вакуленка заявляє на повен голос: “Я, Волноваха!”. Він вигукує: “А я – Волноваха, / На свічці комаха, В автобусі їду / Попереду літо, / бо що припекло так? / І в сірі ворота, / І ангели поруч, / І тіло покруч, / І залишки крику / І кров велика, / І сироти діти… / Судилище прийде!”.
Поетові краяли серце трагедії, що їх свідомо коять російські окупанти, “непрошені гості, / божевільні зайди”. Не менш автор страждав од ворожості тих, які позірно вважалися своїми (ці люди, на думку матері В. Вакуленка, здали письменника, прирікши на тортури та загибель).
Опозиція свій / чужий – універсалія, що має історичне та культурне закорінення. Вона не тільки про межі, а і про самовизначення, з огляду на них. І про це вірш Володимира Вакуленка “Де я?”:
Там, де красно, –
Мене немає.
Там, де кипить лава, –
Моя присутність.
І раптово я зрозумів,
Що доля йде туди,
Де місця зайняли
До мого народження
І – без мене.
Текст у виданні супроводжує графічна мініатюра: дзеркало, в якому відображено силует людини, що крокує. Ця ілюстрація не тільки про рух як розвиток і зміну творчих амплуа письменника (прозаїк, перекладач, поет; автор віршів для дітей і дорослих) чи про перехід у потойбіччя. Вона і про суть поетову і про нашу, читацьку, спроможність її побачити в дзеркалі сприйняття.
В. Вакуленко в багатьох аспектах – автор викличний: формальними пошуками нонконформістичного періоду (1998—2006), знаними як контрлітература; ініціативністю у видавничій царині (серія книг проєкту «Зірки на долонях», створена для дітей з важкими порушеннями зору; видання дискусійного журналу перекладів “Dzerkalo”), проукраїнською позицією в зросійщеному оточенні.
Про засадничу іншість і вірш “Де ти?”, котрий можна відчитати в аспекті літературної окремішності автора, його творчого неспокою (красно –не так про красу, як про спокій і згоду, що їм поет протиставляє вулканічну лаву експерименту). Крім інтерпретації з відсилкою до красного письменства та ґречності (кажемо: “красно дякую”), правомірне й інше: те, що висвітлює національну заангажованість автора у протиставлені до красивого спокою-збайдужіння. В світлі передчасно обірваного життя Володимира Вакуленка зміст вірша вияскравлює не тільки шлях кожної людини (життя – смерть), а і шлях людини духовної (життя – смерть – безсмертя). Вічність, очевидно, має вимір творчого безсмертя і безсмертя чину. До другого поет і причетний.
В. Вакуленко фіксував у віршах і бачення миті відходу з цього світу, і міркування про життя після переходу в позачасся. В мініатюрі “Коли” поет писав: “І коли наступний день / Пошматує мою темінь; І коли похмурий дощ / змиє грим моєї присутності / Ви залишитеся останніми / Хто прийде на мій похорон”. Образ дощу, який “змиє грим моєї присутності” вартий уваги: по-перше, якщо змити грим присутності – залишиться її справжність. А по-друге, коли присутність означає грим, то пізнання іншої людини вповні є можливим щойно по смерті цієї людини, з моменту відсутності.
Буття собою – те, що оберігало поета від духовної смерті за життя. Найбільший страх В. Вакуленка, судячи з вірша “Перевтілення”, – блукати життям як примара. “У що я перетворююсь: / Серце без почуттів, / Очі без погляду”, – констатує персонаж однойменного вірша. Та автор умів бачити майбутній день за пітьмою свого окупаційного сьогодення. Тому з певністю чекав дня звільнення рідної Капитолівки і сховав щоденник часів окупації, вірячи, що написане ним стане свідченням на суді над агресором.
У В. Вакуленка є вірш “Стати деревом”, але, видається – письменник став легендою, продовживши гірку традицію Розстріляного Відродження. Мала слушність Вікторія Амеліна, зазначаючи в передмові до видання “Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші”: “Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му”.
Загублені українські тексти Володимира Вакуленка знайшлися. Тепер важливо, щоб знайшлися ті, хто обере його твори, відчує його біль і збагне його прагнення озватися в читацьких душах, як писав у вірші “Стань деревом”:
Розмір.
Вимір.
Вимірювання невиправданого,
Вибір серед нічого,
Стогін серед нікого,
Біль від падіння.
Чи душа не слимак,
Який притуляє до вуха
мушлю тіла?
Чи відлуниться?
Де?
Надія Гаврилюк