9 серпня у місцевості «Скарби», що у селі Бистрець на гуцульській Верховині, було урочисто освячено та передано під опіку місцевої громади відновлений «Вінцензівський Хрест». Вдруге позначено місце пам’яті про Станіслава Вінценза – письменника, гуманіста та філософа, якого називаюють «Гомером Карпат», провісником об’єднаної Європи, людиною діалогу, який був удостоєний почесного звання Праведника народів Світу.
Автором проєкту меморіального «Вінцензівського Хреста» у Бистреці є професор архітектури Влодзімєж Вітковський з Політехніки в Лодзі. Проєкт було вперше реалізовано у 2010 році, але через деякі помилки у його виконанні Хрест зазнав передчасного руйнування.
«Вінцензівський Хрест» щойно відновлений у міцній деревині дуба руками гуцульського майстра Василя Славійчука з Дземброні.
Справу його відновлення ініціювали та організовували польські та українські громадські організації: «Товариство Карпатське» («Towarzystwo Karpackie»), Всеукраїнське товариство «Гуцульщина» та ЕГО «Зелений Світ».
Цей проєкт не фінансувався державними, комерційними, політичними інституціями України та не підтримувався жодними міжнародними грантами. Що є особливо цінним – необхідні для його реалізації кошти вдалося зібрати переважно з пожертв багатьох добровільних благодійників. У більшості – це громадяни Польщі.
Певне сприяння у справі реалізації проєкту було надано також Товариством “Res Carpathica” (Stowarzyszenie “Res Carpathica”), Благодійним фондом «Людина і право», Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Генеральним Консульством Польщі у Львові.
Тож здійснити справу відновлення «Вінцензівського Хреста» вдалося завдяки поєднанню зусиль багатьох людей. Тут поєдналися благодійна ініціатива багатьох наших польських друзів і праця гуцульського майстра. У цьому є свідчення сили людського братерства і збереженої традиції карпатського газдівства.
Урочисте дійство відкриття та освячення «Вінцензівського Хреста» відбулося за участі священиків двох конфесій – православного пароха Бистреця отця Віктора Шици та декана римо-католицької парафії міста Яремче отця Казимира Галімурки, багатьох представників влади, численних гостей звідусіль, гуцульських музик-трембітарів, а також – бистрецьких гімназистів, мотивованих до активної участі вчителькою гімназії пані Марією Ґотич. Фрагменти Вінцензових творів читали вголос: шестикласник Івась Тануляк, восьмикласниця Катруся Будзанович та дев’ятикласниця Ангеліна Мартищук.
Сердечно дякуємо усім причетним до цієї справи. Внесок та допомога кожного з вас безумовно були та є цінними.
* * *
Тож «Вінцензівський Хрест» позначив місце, де майже століття тому постав Дім «Гомера Гуцульщини». Він є символом нашої надії на майбутнє відновлення цього Дому. Надії на те, що у цьому Домі зустрічатимуться і вестимуть розмову ті, кому дорога літературна спадщина Вінценза та цінності людського братерства. Що наші діти і онуки колись житимуть у спільному великому Домі – у співдружності вільних європейських народів.
Хрест є символом людяного, доброго світу. Вінценз був певен, що добро та людяність наділені власною міццю, що саме це «тримає майбутнє у своїх обіймах». Наш майстер-тесля також намагався зробити цей Хрест міцним. Сподіваємось, що це вдалося. Що його витвір перетриває негоду і цей, трагічний час. І разом з ним перетривають смугу історичних випробувань цінності гуманістичного світу.
* * *
Теплого і дощового серпневого дня Вінценз зібрав нас на Скарбах у Бистреці, вихопивши на короткий час з міської суєти. Багато хто не зміг приїхати, але думкою був з нами.
Їхні думки та почуття намагався висловити у своїй промові «Слово від неприсутніх» наш колега з «Товариства Карпатського» Анджей Вельоха:
Я пишу ці декілька слів від імені людей, які хотіли б стояти тут з вами і низько вклонитися авторові «Полонини», слідам його дому, Бистрецю і Чорногорі, але з різних причин вони не можуть це зробити. Я маю на увазі передусім тих, хто чотирнадцять років тому брав участь в урочистостях освячення першого Хреста і хто тоді сприяв тому, що Вінцензівський Хрест постав на цьому місці.
У першу чергу я, звичайно, згадаю Анджея Рущака, ініціатора відзначення сімдесятої річниці втечі Станіслава Вінценза від радянської влади і полишення назавжди своєї Верховини. Анджей напевно, якби тільки міг, стояв би тут з вами і був би дуже задоволений оновленням Хреста.
Також Сташек Яноха і Куба Венгжин з радістю стояли би під новим Хрестом. Саме вони двоє доклали найбільше зусиль для того, аби попередній Хрест постав тут чотирнадцять років тому.
Немає сьогодні у Бистреці тих, хто у 2010 році вшанували урочисту подію цікавими розповідями про її героя – Станіслава Вінценза: професорів Мирослави Олдаковської-Куфльової та Яна Хорошого.
На жаль, і тут нема незабутнього і неповторного Романа Кумлика, який підтримував нас на кожному етапі нашої діяльності і нарешті разом зі своїм гуртом вшанував урочистість чудовою гуцульською музикою.
Доктор Влодзімєж Вітковський, автор проєкту цього, двічі встановленого Хреста, також не зміг приїхати. Інших учасників попередньої церемонії небагато, і часто то були анонімні донори, які підтримували наш проєкт раніше і зараз і, безумовно, хотіли би тут стояти з вами і насолоджуватися цим особливим моментом.
Ми розмістили на таблиці під Вінценським Хрестом напис у трьох мовах – українській, польській та їдишу. Напис цією останньою мовою – хоча нею, напевно, нині майже ніхто не розмовляє, та ніхто у цьому важкодоступному місці не зможе відчитати його – був нашою даниною людям, які колись жили тут і яких нелюдська ідеологія позбавила права на існування. Тоді ми не знали, що через десяток років подібна ідеологія занурить цю країну у війну, відмовляючи її мешканцям у праві мати власні мрії та обирати власний шлях.
Тож нехай цей хрест і ця таблиця при ньому стануть знаком нашого неприйняття будь-якого насильства та агресії. Нехай Архіюда згине!
Від імені всіх неприсутніх, а отже і від себе особисто, хочу подякувати за відреставрований Вінцензівський Хрест під Чорногорою всім, хто долучився до його відновлення.
Хоча ми тут сьогодні відсутні тілом, ми з вами духом настільки, що Мариш і Ґаджина, здається, теж звучать у наших вухах, і вони, безумовно, звучать у наших серцях.
* * *
У цій зустрічі, у цьому нетривкому моменті поєднання мабуть можна розрізнити ще й духовний слід багатьох людей доброї волі та світлого розуму, котрі складали коло сучасників письменника: друзів, наставників, учнів та співрозмовників.
Сьогодні радіють на небі і Вінценз, і усі вони: світлої пам’яті душпастирі Софрон Витвицький та Олекса Волянський, шляхтичі Станіслав Пшибиловського та Пьотр Дунін-Борковський, няня-гуцулка Палагна Рибенчук-Сліпенчук, вчитель Лука Гарматій, підприємці Станіслав Щепановський та Лейзор Гертнер, майстри слова Іван Франко, Юзеф Чапський, Єжи Стемповський, Чеслав Мілош, Гнат Хоткевич та Петро Шекерик, філософ Ганс Цбінден, історик Ігор Шевченко…
Вони усі передали вогник свого духовного світла і Йому, і певною мірою – нам. Без них не було б нас, нинішніх. Нам нести це світло далі.
Олександр Степаненко, голова ЕГО «Зелений Світ»