Труханова-Дзудзило Світлана. Словом по білому: поезії: Віниця: Твори. 2024.-60 с.
Коли перед зором з’являються поетичні рядки, то хочеться побачити індивідуальність авторського мислення, котра віддзеркалює і твої устремління. Якщо з такої “дзвіниці” дивитися на книгу віршів ’’Словом по білому’’ Світлани Труханової- Дзудзило з Кременця, то чи не кожен поціновувач красного письменства скаже, що вміє поетка, заманити читачів незвичність і водночас природність мовлення.
Чому у нас з’явилася така думка? Думаємо, що відповідь на це питання існує у римах цього друку. І перш за все через те, що в них органічно звучать мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. “Весна у прочорнілому подолі несе у квітень трави молоді. В міріаді сердець може уламками криг є мій острівець”. Хлюпалася прикрістю гроза, плакались у теплому садочку. “Сутеніла кривдилась любов, як зів’ялі запізнілі квіти”.
І звісно, можна було б дивитися на видання крізь окуляри темарійності. Та… Нерідко ловимо себе на думці, що в окремих творах тематичні мотиви переплітаються, що є характерним для сучасної поезії: тому й намагається змістити акценти в бік вражальності наголошуючи на важливості літературних тропів, згадок про «населення» текстів кольорових екстраполяцій слововиявів та різноформ’я. А ще переконатися поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні наголоси, що завжди в одаковій мірі характеризують темарійність виражальництво.
Спочатку поведемо мову про літературні тропи, серед яких бачимо метафори, епітети та порівняння, скажімо, не можуть не привабити образності з метафоричною барвою: «небо ніжило дотиком ранку заплакані вії», « мила поранині ногу в теплім озерці надій», « тільки сльозяться руїни від землетрусу думок».
Характерною особливістю такої метафоричності є та обставина, що вона може обійтися без епітетів авторського штибу, ролі яких тут виконують такі словосполуки « озерце надій» , «вії ранку», «землетрус думок». А ще ж маємо вдатності на кшталт: « харинки брів», «провулки фраз», « краплина грацій». У купі зі звичними для нас висловами на зразок «гіркі роки», «січнева ніч», «тепла злива», вони творять неповторність, керують доречністю слововживання.
Та й порівняльність «примагнічує» своєю різністю. Кажучи про неї, маємо на увазі використання словочарівностей зі сполучниками і без них. Побутують також висловлювання, котрі поєднують присутність та відсутність сполучників. А хіба можна залишити за бортом поетичного сьогодення вислови з двома іменниками котрі по-своєму доповнюють порівняльний ряд. «Дні, як мрії загубленні в безсонні». «Відбудування місць думок мов місток між дощами і груднем», « ой кривдо, ти ж таки, неначе завше оригінальо промовляють про порівняльність й вислови без сполучників». «Засватана ніч – корона з сплетених зір». «Рани – покликана битва», «летить пелюстка – білий птах».
Ще одним свідченням неординарності порівняльних несподіванок є вияви з поєднанням двох підвидів трупу, про який уже згадано. «Як не ячи – а світо зілля часу поп’єш». «А ми – як ми… всі фрази слів – як Бог звелів». Рідше, але авторка спонукає читачів до появи уяви в розмислах за допомогою порівнянь з двома іменниками: «сніги – потіхи», «ковдра – хмаринка», «поцілунки – сльози». Правда інколи надибуємо і неточності слововживання у таких випадках. Приміром, дещо дивним виглядає використання поряд букво сполук у різних часових площинах на зразок: «віри – крик».
Згадуємо й про те, що метафори епітети і порівняння супроводжують «мешканцеві» образи з рослинами, деревами, звірями і птахами, зорями і небесними світилами. «У березня не сміло поцілунки розквітали ще й підсніжникам на сміх». « У кронах яблунь – теплий сон». «Небо запалало на світанні, погасло криком журавлів». «… між серпанком вгорі місяць буде дрімати». «У сяйві місяця бували й дощики раптові…».
До речі в останній цитаті – поєднання двох «співмешканців», бо сув’язь пронизує і поетична барвистість в якій повнокровно «живуть» фрази типу: «тільки зима біло-сива», та й однина кольорових екстраполяцій не відпускає від себе. «… жовтіє соняшникове літо». «Пшеничне поле, очі сині дощами сплакані у мить», «словами звично вписане буття на світ по білім аркуші основ». «… вибілило сонце полотно». «Поміж холодних висот багрянець палючого літа», «у зеленім кольорі – краса, сонечко сплело собі віночок».
А тепер либонь пора згадати про наявність богошукальницьких мотивів та культурологічні наголоси – свідків поєднання темарійності й виражальності. Адже з одного боку рядки являють цікаві образи. А по-друге вони – відтинки філософської лірики, про котрі неординарно свідчать. Наприклад, богошукальництво постає перед нами з поетичних рядків: «Господь зітре сльозинку з одвічної щоки», «задумалось щось мов милість Божа», «торкнувсь крилом із неба син малим й засрібленим бажанням».
Вчитаймося й в наступні рядки: « тільки в Бога ми на віки вічні немовлята – люба дітвора». «Збентежується криваве нині». «Згублена вдома світлина, як непосильна толока». І коли ми читаємо щось подібне, то мислиться про авторське крилатослів’я. Де ж його витоки, мабуть, у зверненні до фольклорних джерел. Чи не є помітним воно у фразах типу «наворожила на кавовій гущі», « попелом в голову сипле», « у дзеркалі себе не впізнавала»…
Цікаво також подивитися на словесний ряд, яким послуговується віршарка. Тут, мабуть, найчастіше бачимо слів’ята з неологічним забарвленням: «тепловишневе», «золотоколір», «заполум’яніла», «світ – багаття»… А ще побутують літеросплетіння з позначками рідковживаності чи діалектичністю: «ружно», «знимкував», «палітурка»…
А завершити ці нотатки хочемо ще одним акцентом. Поетка віддає перевагу силаботоніці, це дає їй безсумнівне право. Як і наше бачити серед написаного рубаї, секстини, ронделі, сонети. Можливо, уздріємо їх у наступних друках? «Загляне дехто у горнятко віри?»
Олег Василишин,
Кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
Член НСПУ тернопільська обл.
