ПОХОДЖЕННЯ ОРОНІМІВ БЕРЕЖАН ТА ОКОЛИЦЬ

Стаття присвячена вивченню оронімів Бережанщини, а на підставі мовознавчих та лінгвістичних досліджень виводиться етимологія їх походження.

            Ключові слова: оронім, антропонім, гора, пагорб, ойконім.

Бережанщина завдяки зручному географічному місце розташуванню, поряд з геоприродною зоною Дністровський каньйон, Медоборами та Кременецькими горами – є одним із найбільш унікальних регіонів Тернопільщини, у якому зосереджена велика чисельність природних, ботанічних, геологічних, а також археологічних та історичних пам’яток, які пов’язані із славним минулим рідної землі. Аналог такого неповторного і самобутнього краю, взагалі годі віднайти на теренах сучасної України.

Оскільки рельєф Тернопільської области переважно рівнинний, який сильно почленований глибокими ярамита балками – то  Бережанщина має свої специфічні, геоморфні особливості, адже вона займає західну частину Подільської височини, від якої проходить різкий нахил Подільської височини у напрямку із півночі на південь. Вона входить в область Подільського горбогір’я, або інакше її називають Опіллям, в якому абсолютні висоти поверхні коливаються від 300 до 400-440 м над рівнем моря (за Балтійською системою висот). Тут знаходяться найвищі географічні точки на Тернопільщині – це г. Попелиха (443 м) поблизу с. Мечищів і Лисоня (399 м) біля Бережан [ГЕУ, II, 462; 7, с. 9; 8, с. 12].

Отже головною метою статті поставлене завдання, щоб на підставі військово-топографічних мап Австро-Угорщини, Другої Річ Посполитої кінця XIX- поч. XX ст. і радянських 1950-1970-х років (мірила 750:000 і 250:000), а також інформації, яку отримали з наукової та краєзнавчої літератури – зібрати дані про орооб’єкти Бережанщини. Оскільки народні легенди відображають лише перекручені історичні події та факти, які є тільки народним фольклором із казковими і фантастичними сюжетами – їх до уваги не беремо. Тому джерела, на які покликаємося у статті – це виключно спеціалізована наукова література. Лише таким науковим методом можна з’ясувати етимологію походження орооб’єктів Бережанщини.

Із далеких та сивих віків орооб’єкти завжди привертали особливу увагу людей. Адже у свідомості далеких пращурів, вони наділені особливим містичним і сакральним змістом. Тому такі орооб’єкти завжди використовували і використовують для культових потреб. На них виникали давні святилища, церкви і монастирі – це були своєрідні паломницькі центри у давніх релігіях язичництва, а згодом – у християнстві. Важливу роль орооб’єкти відігравали у військові справі, на яких споруджували городища, замки, спостережні пункти, воєнні залоги, вогневі точки та спостережні пункти, тощо. Звісно, що головною функцією використання таких обєктів – це призначення і використання для господарських потреб: тут добували корисні копалини (пісок, глина, камінь, гіпс, вапно); сировину (наприклад дерево); збирали лікарські трави, гриби, ягоди; вони були місцями полювання і розведення диких і свійських тварин; їх використовували під пасовища, сіножаття, тощо. Поруч виникали поселення та окремі хутори, аби краще, вигідніше і зручніше вести індивідуальне особисте господарство.

Ороніми вивчає така наукова дисципліна, як топоніміка, яка займається питаннями походження назв об’єктів рельєфу земної поверхні: гори, хребти, кряжі, долини, яри, впадини, балки, тощо. Також ороніми можуть бути корисними на царині географічних, природничих та історичних студій.

Отже, найпершим географічним об’єктом, про який подамо опис – це г. Попелиха, найвища географічна точка Тернопільської обл, яка розташована південно-західніше с. Мечищів . Кореневою сновою слова постає попіл. Його близькими за звучанням постають слова: попелиця – «попіл; rрунт подібний до попелу»;  попелище – «місце, куди висипають попіл; згарище»; попельнuк – «випалювач попелу»; «той, що торгує попелом»; попілuця – «попіл»; «земля, подібна до попелу»; «хутро сірої білки або соні»; попіль – «гашене вапно», тощо [ЕСУМ, IV, 517]; попеліти, спопелити – «перетворюватися в попіл»; попелище, попельня – «місце, куди викидають золу» [Грін., I-IV, 1974, 2486].

На перший поглядцей оронім можна вивести відпопелюх –  «вовчок», (латинська назва Myoxus gjis), котра походить від попелюха. Така назва зумовлена тим, що ця невелика тваринамає сірий колір хутра. Можна гадати, що назва могла й виникнути від попелюха – «посмітюха, чубатий жайворонок (лат. назва Galerida cristata, Alauda rustica). Слово походить від попелюшка, яка зумовлена бурувато-сірим забарвленням верхньоїчастини тіла птаха [ЕСУМ, IV, 515-516]. В іншому випадку ми маємо такий відповідник, як попелюха – це небезпечна хвороба рослин, яка виникає дією збудника, яким є грибок [ВТССУМ, 1053].

Однак ні. Ці спільнокореві слова лише похожі за змістом, але цілком протилежні за значенням. Вони не мають ніякого стосунку і спільного до походження назви г. Попелиха. В такому випадку потрібно шукати інший вихід. Перш за все – потрібно взяти до уваги антропонімну версію виникнення ороніма.

Зокрема видатний мовознавець Борис Грінченко у «Словнику української мови» зазначив, що Попелюх – це казковий герой, який отримав своє ім’я від того, що в молоді роки він постійно сидів на попелі, а потім здійснив кілька подвигів і зробився царем [Грінч., I-IV, 1974]. В українській антропонімії такі прізвиська не часто, але фіксувалися. Наприклад від апелятива попіл засвідчений антропонім прізвищевого типу – це Савѣ Попилу, який бувчигиринським ігуменом [Чучк., 285]. У сучасному українському антропоніміконі ці прізвища присутні, наприклад: Попелюх, Попелюк, Попель, Попельнюк, Попельчук, Попельчак [Іракл., 591]. Очевидно, що на теренах України такі прізвиська почали виникати у пізнє середньовіччя та ранній модерн. Наприклад село Попєлєвъ (Попелів) Галицькій землі, яке вперше фіксується  1418 роком [CCУМ, II, 194]. Оскільки ойконім має закінчення на –ів, то він вказує, що його назва походить від антропоніма, який носив прізвисько Попель.

Щоправда у польському антропоніміконі такі прізвиська з’явилися значно раніше, вони фіксуються з XII ст. – це Popiel, Popil, Popiela [SSNO, IV, 322-323].

Оскільки г. Попелиха має закінчення на –иха – це вказує, що він жіночого роду. Тобто це була жінка на прізвисько Попелиха. Зазвичай такого формату згрубілі жіночі прізвиська, отримувалися від чоловічих імен, наприклад: Василь-Василиха, Іван-Іваниха, Степан-Степаниха, Стецько-Стециха, тощо. Отже, найвища географічна точка Тернопільщини названа в честь жінки,  чоловік якої носив прізвисько Попель. Не заперечуємо, що той чоловік мав інше прізвисько – Попелих, адже такі прізвищеві типи часто утворювалися від прикметників. Зазвичай у своїй основі вони мали атрибутивне значення, яка набувала зневажливої назви, для якої була характерна певна знака [Редьк., 159].

Якщо аналізувати і добре вивчати топографічні мапи Бережанщини, то можна зустріти чимало оронімів антропонімного походження. Ці назви вказують на те, такі об’єкти були у власності вказаних осіб, або вони проживали поблизу цих обєктів. Ороніми антропонімного походження фіксуються в таких населених пунктах Бережанщини: південно-західніше с. Божиків, на лівому березі р. Золота Липа знаходиться Попова Гора (висота 392 м); північніше с. Баранів та південно-східніше с. Гиновичі – г. Стецькова (403 м); у південній околиці с. Вербова – Костева Гора (407.7 м); південніше с. Шибалин – г. Варчецька (403 м), яка походить від прізвища Варчецький;  поблизу с. Тростянець – г. Струсова [4, с.469; 5, с. 238]; в с. Мечищів – г. Козакова [1, с. 9]; північніше с. Криве – г. Хмелева (407 м) а південніше – Панахова гора (383 м); на південь від с. Кальне – Рейдерова гора (404 м); на північ від с. Рудники – Гудина Гора (391 м); на північ від с. Баранівка – г. Попівка (401,2 м); в с. Лапшин – г. Костиха; південніше с. Рай – г. Яришків; на східній околиці околиці с. Нараєв (праворуч дороги, що веде до села), височіє г. Шкребовська (411,9 м); в  Історико-мемуарному збірнику Бережанська земля знаходимо інформацію, що в с. Будилів знаходиться г. Туркова [9, с. 548].

За 4 км на південний схід від м. Бережани (у межиріччі між яром р. Золота Липа та р. Ценівкою), височіє г. Лисо́ня (399  м). В історії України вона відома тим, що 2 вересня 1916 р. тут відбулися найзапекліша битва між легіонами українських січових стрільців в складі айстро-угорської армії із російською армією. У результаті цієї битви січовим стрільцям вдалося отримати перемогу ціною великих втрат особового складу стрільців.

Отже назва г. Лисоня походить від лисий – «оголений берег чи узвишшя» [ЕСУМ, III, 241]; «гора без рослинності» [Грін., I-IV, 1220]; лисак – «горб неродючої земл»і [СБГ, 259]; лисеня – «гола гора» [Грін., I-IV, 1220]; лисина – «ділянка землі, позбавлена рослинності»; лисиця – «гола вершина»; лисовиння – «місце в полі без рослинності»; лисуха – «гола вершиша гори»; лисаня – «гола гора» [ЕСУМ, III, 241].

Як зазначив видатний український мовознавець І. Огієнко (митрополит Іларіон), що це дуже «популярна народна назва непорослої лісом чи кущами гора» на якій за уявленням народу, завжди відьми збиралися на свої оргії та шабаш [Ог., II, 361-362].

Без жодних сумнівів, назви таких географічних обєктів могли походити з далеких праслов’янських часів. Їх можна вважати не лише давніми, але й продуктивними – поряд із таким географічними назвами, які походять від апелятива білий. Однак ороніми із назвами Лиса, Лиса Гора, тощо (на противагу географічним назвам з основою білий), в народному фольклорі та уявленні людей отримали негативного значення. Вони пов’язували такі пагорби з якимось «лихим і не добрим місцем», адже були позбавлені рослинності. Тому  в свідомості людини ці гори асоціювалося з тим, що них водилися злі демони, хтонічні та темні силами і духи. Тому їх намагалися завжди уникати, бо це були для людини «прокляті місця». Таке хибне уявлення спричинило християнство з тих часів, коли князівська та боярська верхівка разом зі своєю дружиною шантажем та  репресивними методами – кров’ю, вогнем та мечем поширювали «нову релігію». Тоді відбулася переорієнтація цінностей, культури, мислення, менталітету та світогляду індивида на сприйняття оточуючого середовища. З тих пір був зруйнований прадавній традиційний устрій та спосіб життя, який у світогляді людини базувався на обожнюванні стихій і сил природи, в якому індивид вбачав себе лише складовою частиною Космосу.

Одна із ранніх фіксаціх таких орномів в Україні – 1443 р., як *лиси – «лисья гора» – це була місцевість у Львівській землі: «мы вєликыи кѦнзь Швитрикаило олькиръдовичь чинимъ… знамєнито… ижь… дали єсмо… сіножать… о(т) лисєи горы по болото» [CCM, I, 546-547].

На Бережанщині зустрічаємо чимало оронімів зі спільнокореневою основою лис,наприклад: на північно-західніше с. Рудники, на правому березі р. Золота Липа височіє г. Стара Лиса (434 м); на північній околиці с. Лапшин знаходиться Лиса Гора (380 м) , а західній частині населенного пункта – г. Лисиця (377,9 м).

В оронімах Бережанщини присутній такий апелятив, як голиця, який також позначає поверхню пагорбів без рослинності. Він походить з прасловянської *golъ – «позбавлений чогось», «без нічого», «сам» [ЕСУМ, I, 548]; «прочищене від дерев місце» [Грін., I-IV, 455]; «непокритий, оголений» [Рудн., I, 676]; «гола, без рослинності земля», «вершина гори», «земля, де не росте ліс» [Шкрум., 47; Луч., 158]. Два пагорба із тією ж назвою знаходиться в с. Божиків. Перший розміщений в північній околиці села – це г. Голиця (364 м), яка подовгастою смугою вклинюється в правий берег Золотої Липи. Друга – г. Голиці (342 м, 363 м) – вона має дві вершиши, і  знаходиться на протилежному, правому березі р. Золота Липа на схід від села.

Постають на Бережанщині ороніми із прозорими назвами, походження яких без жодних труднощів легко пояснити. Наприклад східніше с. Базниківка – г. Дикий Горб; на південному сході та східніше с. Тростянець розміщені системи підвищень, які носять назви: г. Наш Верх (333 м), потім г. Кругла Могила (362 м), за нею – г. Довга Могила (364 м); південніше с. Рудники  височіє Кам’яна Гора (403 м), а в кількох кілометрах на захід від с. Тростянець – г. На Переломах (422 м); південніше с. Баранів – г. Висока (402 м); південній колиці с. Литятин – Висока Гора (411 м); у лісовому масиві східніше с. Рогачин –  Висока Гора (415,2 м); також Висока Гора (405,2м) росляглася в усті злиття пот. Грабовиця в р. Нараївка у південній частині с. Нараїв; на правому березі Золотої Липи західніше с. Литвинів – г. Ріг (390 м).

Чимало підвищень Бережанщини відображають фітофторну ознаку. Вона свідчить про те, яким девостаном чи рослинністю була покрита та чи інша місцевість – в інших випадках вказувався орієнтир на окреме дерево, котре знаходилося у природному масиві. Наприклад північніше с. Боків знаходиться г. Липина (416), назва котрої походить від урочища Лип’янка. Ця назва свідчить про те, що в довколишні місцевості домінували насадження мягких деревних порід лип. Південніше с. Рогачин знаходиться г. Липа (412.5), а між с. Божиків та с. Мужилів – г. Грушка (401 м); південно-західніше с. Надорожнів знаходиться г. На Грабі (372 м).

Інші ороніми вказують на кольорову ознаку довкілля  – наприклад  Біла Гора, яка височіє у південно-західні частині с. Надорожнів. Ця назва вказує, що її схили були покриті гірськими породами білого кольору – це вапняки, які поширені у цьому масиві.

На східній околиці Бережан височіє г. Звіринець (372), біля якої знаходиться однойменний загальнозоологічний заказник місцевого значення, який розташований у межах Шибалинської сільської ради Тернопільського району Тернопільської области, між м. Бережани та с. Шибалин (лісове урочище Звіринець). Про урочище знаходимо згадку у Йосифінські метриці, в якій зазначено, що «las kameralny dębowy Zwierzyniec znajdował się na wschod ad miasta w rejonie wsi Szybalin». Також у Метриці зазначалося, що в цьому урочищі «grunty miejskie położone były częściowo na terenie pagorkowatym, a na terenie niwy II występowała stroma skarpa («ubocz zwierzyńcowa bardzo przykra i niepożyteczna, kamienista»)» [NSKN, XXIII, 30; 35].

Зазначаємо, що теренах України не надто багато аналогічних географічних назв. Серед оронімів (за винятком г. Звіринець) – не засвідчено; а гідронімах – відомо про три потоки, які локалізуються в басейні Тиси, Серету та Сяну [СГУ, 210]. Невелика частина цих назв збереглася в дрінонімах, серед окремих лісових масивів. Трохи більше таких назв можна зустріти в ойконімії, які мають як відтопонімне, так антропонімне походження.

Найхарактерніше те, що найбільша частина цих географічних назв локалізується у нас, на Тернопільнині: у Бучачі [NSKN, II, 39 ], Бережанах [NSKN, XXIII, 30, 35], Збаражі [NSKN, III, 28, 29, 42], Сухоставі [NSKN, IV, 27] та Ягільниці [NSKN, XI, 39, 43]. Тобто вони знаходяться у тих населених пунктах, які в княжу добу, у пізнє середньовіччя та модерний час, були містами та містечками.

Отже, цей термін виник семантичним способом від давньоруського звіриньць– «місце розведення (й полювання на) звірів» [ЕСЛГНПР, 62]; «мiejsce, do którego ułowione zwierzęta żywo się puszczają i chowają, jest zwierzyńcem» [SJP, VI, 1184]. В сучасній українські мові це значення звузилося до «спеціально обладнане місце, територія з приміщеннями, клітками, де тримають різних звірів для показу» [СУМ 3, 484-485].

Таким чином, на підставі зібраних фактів констатуємо, що назва г. Звіринець виникла від однойменного урочища, у результаті чого відбулося перенесення однієї географічної назви (з дріноніма) на сусідній масив – оронім.

У західній частині м. Бережан виступає одна із домінуючих висот міста – г. Сторожисько (398 м), яка походить від страж, стража. Близькі за значенням, до цього слова такі відповідники,  як straż – «straż, oslfjhanj» [SJP, V, 469], стражниця – «приміщення для сторожа або військових вартових», стражницький (страждувати) – «сторожити». Вони є запозиченням з церковнослов’янської та старослов’янської стражь, стража, з болгарської  страж, моравської стража, словенської straza, чеської та словацької straz. Вони є прямими відповідниками до давньруської сторожь, сторожа, української сторож, сторожа [ЕСУМ, V, 431]. Такі слова виступають у значенні стерегти – «оберігати, охороняти» [Ог., IV, 309]; стерегти, (стережувсіти) – «сторожити», «стерегти» [ЕСУМ, V, 410-411]; сторожа, сторожі – «стража, караулъ», сторожа́ти, сторожа́ю, сторожєш – «сторожити» [Грін., I-V,]. В такому випадку перед нами постає такий термін, як сторожовий – тобтотой,  «який стоїть на варті», «охороняє кого-, або що-небудь»; місце перебування вартового або сторожі«призначеної для сторожування, вартування»; «місцем перебування сторожі»; той, хто «несе дозорну службу» [ВТССУМ, 1397].

Таким чином, на підставі наведених фактів констатуємо, що назва г. Сторожисько виникла у значенні «місце, на якому воєнна залога проводила сторожу».

З огляду історії розвитку науки воєнного мистецтва, ми  констатуємо такі факти, що під час війни чи проведення воєнних дій і для тримання оперативної та достовірної інформації про пересування противника, використовувалося кілька популярних і практичних видів попереджувальних сигналів: 1. димовий (або вогонь); 2. звуковий;  3. гінець (або гінці), які в усні чи письмові формі пересувалися на певну відстань і передавали потрібну інформацію; 4. поштова з використанням пернатих або спеціально навчених для цього тварин. В цьому сенсі одна із найбільш дієвих видів отримання миттєвих оперативних даних – це були димові (або вогняні) попереджувальні сигнали. Вони були дуже дієві в горбогірній частині Бережанського Опілля. Те, що г. Сторожисько розташована у західній частині Бережан, не обов’язково свідчить про те, що пагорб «прикривав місто від ворога з західного напрямку». Це дуже хибна думка. Головне призначення цієї домінуючої висоти полягало в тім, щоб воєнна залога (яка чатувала на сторожі), змогла заздалегідь попередити мешканців міста про небезпеку і просування противника. Оскільки г. Сторожисько була також домінуючою висотою, то димові (або вогняні) сигнали можна легко побачити зі всіх сторін: півночі, півдня, сходу та заходу.

Назви оронімів, які вказують про перебування там об’єктів оборонно-фортифікаційного призначення, знаходяться східніше с. Нараїв. Він розташований на високому пагорбі лівого берега р. Нараївка на г. Замчисько (385,9 м). В Історико-мемуарному збірнику Бережанська земля, Євстахій Маницький подає цікаву інформацію про те, що в с. Біще знаходиться г. Вали. Про неї він подав цінну та цікаву інформацію, вказуючи, що «на ній видно виразні ще до сьогоднішнього дня штучно насипані оборонні вали; від північної сторони, є ще добре захованих сім таких валів, від західньої та полудневої по п’ять, від сходу – були вони вже дещо менше зазначені, бо ця частина була під управою або під забудовою господарств» [6, с. 535].

Доволі часто у краєзнавчій, довідковій та навіть у багатьох наукових публікаціях (коли ведеться мова про такі топоніми, як Баба, Бабина гора, Бабина долина чи з її похідними назвами), автори однозначно і без жодних сумнівів вказують на їх язичницьке походження. Тому в обов’язковому порядку такі географічні назви пов’язують з культовими місцями та святилищами наших предків. Чому би ні: адже сама назва вказує на це. Тому такі «містичні» місця першочергово пов’язують з культом Баби, однієї з богинь давнього язичницького Пантеону слов’янських богів. Ця «аксіома» таких-собі «глибоких знань» та «обізнаності» настільки переросли в параноїдальну «презумцію» дуже великої «геніальності» та «неперевершеності інтелектуальних здібностей», що з такими «геніальними» особами просто не можливо вести діалог та бесіду. У їхній свідомісті лише вкорінилося поняття, що лише давня богиня Баба може бути присутня в географічні назві, і в жодному випадку вони не хочуть і не можуть зрозуміти те, що «баба» має безліч значень. Наприклад лінгвісти ще в XIX cт вказували, шо баба «we wszystkich dyalektach Słowiańskich we wszystkich prawie i tychże znaczeniach» [SJP,I,37]. Тому баба не лише «стара жінка», але й має різні відповідники: бабизна – «спадщина від баби»,  бабинець – «місце в церкві, де стоять жінки», бабкуватий – «зморшкуватий», баб’ячий, бабити – «бути повитухою, знахарювати», бабіти – «ставати схожим на бабу; набрякати; зморщуватися», бабчитися – «зморщуватися», побабuстий – «зморшкуватий», розбабка – «ворожка». Також баба – це «квасоля; рід великих груш; кругла грудка глини», бабки – «сорт слив (округлих,скороспілих», «кульбаба», бабка – «страва з борошна, пшона, картоплі, локшини, рису, сиру, здобна булка, хліб з гречаного борошна»,  баба – «рід печива, паска». Тому назви різних предметів кулястої форми можуть бути зведені до гіпотетичної баба, з праслов’янською основою bab – «надуватися, розбухати, бути кулястим» [ЕСУМ, I, 103].

Баба має значення, як «жіноче божество в язичників, яке уособлювало всю земну природу»; «богиня життя, родючості, здоров’я»; «культове святилище серед боліт, лісів, на горі, де йому поклонялися»; «ідол»; «скульптура з каменю, створена давньою людиною»; «трясовина, грузьке місце на болоті»; «кругла грудка глини», тощо [Луч., 27].

Тому такі топоніми, як Баба утворилися диференційовано у залежності від їх місця локалізації, які вказують на ознаку і характер певного географічного об’єкта, який розвинув різні культові та географічні значення.

Такий оронім, як Бабина Гора (409 м), знаходиться в західній околиці Бережан. Пагорб розташований в с. Лісники, який широко розлігся вздовж села ліворуч дороги, що веде до Рогатина. За морфологічною характеристикою – це високий подовгастий пагорб, який  витягнувся зі східної околиці Лісників з незначним відхиленням до південного-заходу на кілька кілометрів. Він по своїй структурі є кряж або хребет, який зі всіх сторін оточений пологими схилами, котрі поступово і плавно переходять у рівнинні долини.

Доволі цікаву і цінну інформацію автор статті отримав від завідуючої науково-дослідного і музейно-просвітницького відділу Державного історико-архітектурного заповідника «Бережанський замок» Олени Лугової (1982 р.н.). Згідно розповідей п. Олени дізналися, що праворуч дороги, яка веде до Рогатина – знаходиться г. Порохівня. Цей оронім є новим утворенням, він виник від пороховище – «nороховий склад», пороховня – «пороховий завод», порохівниця, порохівня – «пороховий склад; пороховий завод» [ЕСУМ, IV, 526]. На процес формування цієї назви сприяло те, що до Першої світової війни біля підніжжя пагорба знаходилися воєнні склади зі зброєю та боєприпасами Австрійської армії.

Цікаве для нашого дослідження будо свідченням Олени Лугової про те, що одне із підвищень Бабиної Гори носить назву Дідова Гора,яку можна побачити зі східної сторони с. Лісники.

Оскільки Бабина Гора є подовгастим пагорбом (своєрідним кряжем) – то звісно, що у процесі свого формування близько 20 млн. років тому (під дією тектонічних рухів, підняття та опускання земної поверхні), вона має окремі розломи у вигляді ярів та випуклості у вигляді локальних невисоких пагорбів. Тому не має нічого дивного, що одне із підвищень отримало назву Дідова Гора.

Отже назва дід постає як «батько матері або батька; стара людина», діди – «предки; поминки; тіні по темних кутках», дідик, дідизна – «спадщина», дідuцтво – «спадщина», дідич – «поміщик, спадкоємець», дідичка – «дружина поміщика», дідичність – «спадщина», дідівщина – «спадщина; давні часи», дідо – «дід». Зі старослов’янської дѣдъ не лише«батько матері або батька; стара людина». Ця назва успадкувала такі значення, як діди – «спадщина»; дідизна–«спадщина; давні часи»; дідизний – «успадкований; дуже старий». Такий термін перенісся на назви рослин, наприклад дідич –  «льон»; дідовник – «осот; лопух»; дідок – «хрестовиця»; дідух – «білоцвіт весняний», діди – «кущі малини, ожини і їх плоди». Ці назви безпосередньо пов’язані із віруваннями давніх слов’ян: дідо – це сніп колючої рослини (будяка, осоту і т.п.), який ставили біля воріт або дверей хліва чи хати, щоб відлякати нечисту силу. Аналогічно дід, дідух означає сніп соломи або очерету, зв’язаний так, що половина верхівок виступає з одного боку, а друга половина з іншого. Цей сніп завжди стояв на почесному місці у хаті [ЕСУМ, II, 86-87].
Таким чином, на підставі вище наведених лінгвістичних даних констатуємо такий факт, що Бабина гора утворенасемантичним способом від баба –яка має ознаки опуклої (кулястої)форми, яка за своєю формою та ознаками нагадує стару, згорблену жінку. В топоніміці переважно за такими ознаками утворені географічні назви з основою баба, які позначають підвищення, пагорби та гори.

Що стосується терміну дід – то такі назви в Україні практично відсутні, за винятком гірських районів Прикарпаття. Їх було зафіксовано М. Габораком, наприклад – це хребет Дід поблизу м. Яремче; Дідів Горб поблизу с. Торговиця на Городенщині; Дідова Борода  – хребет між с. Микуличин, м. Яремче та с. Текуча на Косівщині; г. Дідово поблизу м. Косів; Дідо й Баба в с. Дземброня на Косівщині; Дідча Церква на Верховинщині та Дідчий Баз між с. Підліски та с. Мислимівка Долинського р-ну [Габор., 160-161].

Тому зазначаємо,  що назва Гора Дідова та Гора Бабина, виникли серед тутешніх мешканців на рівні асоціації на кшталт такого уявлення, що «дід та баба – одна пара», інакше – «коли є баба, то мусить бути до неї пара, тобто – дід».

Найцікавіше те, що на Тернопільщині знаходяться поруч три мікротопоніми – Дід, Баба та Сторож, назви яких виникли на народні уяві та асоціації об’єктів. Вони локалізуються у східній околиці в с. Гриньківці Товстенецької громади Чортківського р-ну. Це кам’яні валуни, яких зафіксував і дослідив автор статті під час спелеологічного обстеження печери Гриньківська (Дєра). Отже, вони розташовані перед входом до печери Гиньківська (Дєра), на лівому березі каньйоноподібної долини р. Дупа, вище середини пологого схилу та праворуч від ерозійного яру. Перед входом до печери, на правому схилі ерозійного яру, знаходяться  три доволі цікаві геологічні утворення із пісковиків. Це розташовані поруч два великих стовпці округлої форми діаметром 0,6 і заввишки 1,5 та 2 метри. Опитуючи мешканців села, встановлено, що ці природні утворення мають назви Дід та Баба. Далі, за 15-17 метрів від стовпців, над урвищем яру розташований валун трикутної форми заввишки 4 метри, а довжина його бічних граней –  5 метрів. Місцеве населення с.  Гриньківці називає цей камінь Сторож. Існують перекази, наче Дід, Баба та Сторож у далекі часи були нашими давніми богами, а після запровадження християнства, перетворилися на камінь. Друга легенда (яку автор статті також записав з уст місцевих жителів) оповідає, що колись весною мала настати велика повінь, тому зі сторони яру прорветься бурхливий водяний потік, який за собою знесе все живе і затопить Гиньківці. У такому відчаї і страху люди села прийшли до Діда, Баби та Сторожа за порадою і проханням допомогти, аби уникнути такої небезпеки. Вислухавши прохання людей, Сторож відразу сказав: «Нічого не бійтеся й не переживайте. Я не допущу того, аби сталася така біда. Якщо прийде велика вода й захоче затопити  вас та село – цього не допущу. Я тоді скочуся вниз яру і собою перекрию той бурхливий потік!» [2, с. 49; 3, 4-5].

Ось таким чином з’являються назви багатьох географічних назв – в тому числі оронімів.

Деякі ороніми Бережанщини є «затемненими». Тобто – це ті назви, значення яких пояснити пересічній людині дуже важко і складно, хоча на перший погляд вони можуть здатися прозорими. Щоб пояснити етимологію походження таких назв, потрібні виключно лінгвістичні дослідження.

Так на південній околиці с. Славентин знаходиться гора з доволі «дивною» назвою – Хома (403 м). На перший погляд нічого особливого у цій назві не має. По всій ймовірності вона названа, вірніше походить від особової назви людини на ім’я, прізвисько чи прізвище Хома. В українській антропонімії вони поширені, а в народному фольклорі набули глузливого значення. Але не все так просто, як може здатися на перший погляд.

Насправді основою назви ороніма – це холм – «гірка», яке походить з давньоруської як хълмъ, хлъмъ, хълъмъ, холмъ. Аналогічні відповідники присутні у слов’янських мовах, зокрема в польській chełm, чеській chlum (chlóm), словацькій chlm, верхньолужицькій chotm, khotm, нижньолужицькій chotm, болгарській хълм, сербохорватській хум (в родовому відмінку хума), словенські holm, старословянській хлъмъ. Припускається версія про давнє запозичення з германських мов, наприклад: середньонижньнімецької holm – «острів», нижньонімецької та давньоанглійської (нижньосаксонська) holm   «висота, пагорб». В прадавній індоєвропейські мові, у якій корінь *kel-/kol-означає «підвищуватися», «стирчати» [ЕСУМ, VI, 195]. Найчастіше такі ороніми фіксуються на Приприкарпатті, наприклад Хом, Хома, Хоми. Як зазначив дослідник топонімів Прикарпаття  М. Габрак, що в основі цих відбулося спрощення плавного -л- [Габор., 392].

Польський краєзнавець, професор 2-ї Тернопільської гімназії Юзеф  Галічер приділяв чималої уваги походженню географічних назв Поділля. Завдяки сприянню Тернопільського туристично-краєзнавчого товариства, в 1933 році була видана його книга «Slownik geograficzny. Pochodzenie i znaczenie nazw geograficznych» [10], яка не втратила актуальності досі. У його творчій спадщині знаходимо чимало статей у тогочасних краєзнавчих часописах, присвячені історії та географії краю. На превеликий жаль, але науково-краєзнавча спадщина цього талановитого дослідника не вивчалася досі. Зокрема автора цієї публікації привернула увагу на статтю Ю. Галічера «Bogi i ludzie w nazwach geograficznych Podola», в якій була дотична згадка про г. Снігурку, що розташована західніше Бережан. Ю. Галічер відносив цю гору до містичних місць, походження назви якої пов’язував із язичництвом [11, s. 186].

Отже, ліворуч дороги, яка веде з Бережан до Рогатина (це великий горбогірний масив, який розташований у північно-західних околицях с. Лісники) – височіє г. Снігурка (434 м). Мало ймовірно, щоб назву гори пов’язати до зооформного чи антропонімного походження; також не можливо, щоб висота отримала відтопонімну назву від ойконіма, якого взагалі не існувало. 

Наприклад до сьогоднішнього часу не лише люди старшого покоління, але й молодь (яка народилася у роки Незалежности України), досі не позбавлені ідеологічних стереотипів комуністичного минулого. Ця ідеологія створила такий-собі образ нейтрально-комуністичної Снігурки або Снігурочки, яка разом зі своїм нейтрально-комуністичним дідусем Дідом Морозом  їдуть на санях (які запряжені трійкою коней з комуністичними мішками-подарунками), щоб роздавати їх комуністичним дітям на Новий, прийдешній комуністичний рік. Ось цей міфічний образ комуністичної Снігурки наскільки вкорінився і прижився у свідомість сьогоднішніх людей в Україні так сильно, що її досі сприймають якимось далеким відлунням давніх язичницьких міфів. Однак такого язичницького жіночого персонажу в природі не існувало зовсім, і не було серед Пантеону давньоукраїнських і давньослов’янських богів. Правда, етнографами XIX ст була зафіксована лише казка про Снігурку – але це було там, далеко, на мокшинських болотах московщини, яку комуністи вдало персонофікували на відзначення свята Нового року.

Наприклад, вартує ознайомитися з етнографічними студіями Галичини, які вивчав і досліджував академік Володимир Гнатюк – там не має навіть жодного натяку на якусь «Снігурку».

Мабуть, що Ю. Галічер не був обізнаний з науковою спадщиною академіка В. Гнатюка, щоб на підставі етнографічних матеріалів підтвердити чи спростувати міфологічну Снігурку, як одну з богинь буцімто язичницького пантеону. Тому язичницьке походження назви г. Снігурка – це  було його власне бачення і власна інтерпретація на походження цієї назви.

Тоді в чому прихована таємниця, і як розібратися з походження назви г. Снігурка?

Уважно і детально вивчаючи ситуаційний план довколишньої місцевости, ми  можемо констатувати такі факти:

1. На північно-західному напрямку від с. Лісники є чимало пагорбів з такими позначкою висот, як 417, 440, 317, 436, 424, 408 метрів над рівнем моря, серед яких г. Снігурка (434 м) є однією із домінуючих висот місцевості.

2. Враховуємо кліматичні особливості: з середини осені до ранньої весни відбувається зміна напрямку вітрів. На зміну теплим південно-східним вітрам весняно-літньої пори відбувається перехід на зимові – морозні й холодні вітри північно-західного напрямку. Звісно, що в зимову пору року холодні зими із буревіями, снігопадами та хуртовинами сильно засніжують ці пагорби та долини. З настанням весни, цей сніг довго залишається на західних частинах вершин, схилів, у ярах та поруч підніжжя пагорбів.

Тому назву г. Снігурка необхідно пов’язувати зі снігом. Наприклад маємо такі поняття, як сніжниця, снігниця – «завірюха», сніговиця, снігування –«зберігання овочів з використанням снігу», сніжина, сніжинка, сніжка, сніжник – місце для зберігання снігу, сніжниця – «заметіль», «завірюха», снігурка, снігурниця – «завірюха» [ЕСУМ,V, 334].

У нашому випадку походження назви г. Снігурка пов’язуємо як похідне утворення від сніг, назва якого зумовлена тим, що значна його частина довго зберігалася на схилах, у затінених частинах ярів та видолинках пагорба впродовж весни до настання літа.

Близькими за походженням постають весняні первоцвіти – це підсніжники. За ними закріпилася така назва, як снігурка – «анемона дібровна» (латинська назва Anemone nemorosa L) [ЕСУМ,V, 335],  в поліських говірках снігурка – це первоцвіт «стокротка» (лат. назва Bellis perennps L.) [Арк., 2, 160]. Вони також мають похідне утворення від сніг, назва яких утворилася від  того, що процес їхнього проростання та вегетації проходить у сніговому покрові, суцвіття мають білий колір. У говірках Буковини також є снігурка – це «вівця з яскравою білою вовною» [СБГ, 504]. В основі назви тварини – це також сніг, який вказує на її колірну ознаку.

Таким чином, на підставі вивчення оронімів Бережанщини вдалося з’ясувати, що тут знаходяться два підвищення (г. Сторожисько, г. Снігурка), назви яких не зафіксовані в жодному регіоні України. У кожному населеному пункті Бережанського краю знаходиться достатньо підвищень, але серед науковців такі орографічні назви ніхто і ніколи не записував й не вивчав. Тому буде доречно вивчати архівні джерела та матеріали, завдяки яким стане можливість отримати більше корисної інформації про назви багатьох підвищень краю. Але це справа майбутнього.

Джерела:

Арк. – Аркушин Г.Л. Словник західнополіських говірок: У 2-х т. –Т.2.( О-Я). – Луцьк:  «Вежа», 2000. – 458 с.

ВТССУМ – Великий тлумачний словник сучасної _української мови. – Київ-Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

Габ. –Габорак М. Назви гір і полонин Івано-Франківщини : словник-довідник . – Вид. 2-е, доп., уточн. – Івано-Франківськ, 2008. – 500 с.

ГЕУ – Географічна енциклопедія України: В 3 томах. Київ: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1989-1993. – Т. 1-3.  – Т. 2. (З-О), 1990. – 480 с.

Грін. – Грінченко Б. Словарь української мови. Т. 1-4. – Київ, 1907-1909. – 2971 с.

Демч. – Демчук М.О. Слов’янські автохтонні особові імена в побуті українців в XIV-XVIII ст. – Київ «Наукова думка», 1988. – 172 c.

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В 6 томах. Київ: «Наукова думка», 1983-2012. – Т. 1. (А-Г), 1983. – 623 с.; Т. 2. (Д-К), 1985. – 570 с.; Т. 3. (К-М), 1989. – 648 с.;  Т. 4. (Н-П), 2003. – 656 с.; Т. 5. (Р-Т), 2006. – 704 с.; Т. 6 (У-Я), 2012. – 568 с.

Іракл. – Іраклієвський В. Наші ймення, їх походження та значення. – Мюнхен, 1968. – 244 с.

Луч. – Лучик В.В. Етимологічний словник топонімів України. – Київ: ВЦ «Академія», 2014. – 544 с.

Ред. – Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – Київ «Наукова думка», 1966. – 216

Рудн. – Рудницький Я. Етимологічний словник української мови: В 2 томах. – Т.1, Вип. 1-11 (А-Г). – Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1962-1972. – 968 с.; Т. 2, Вип. 1-11 (Т-Ь). Торонто: Могилянсько-Мазепинська Академія Наук. – Товариство плекання рідної мови, 1982. – 1128 с.

СБГ – Словник буковинських говірок. – Чернівці: Рута. 2005. – 688 с.

СГУ– Словник гідронімів України. – Київ: «Наукова думка», 1979. – 780 с.

Митр. Іларіон – Іларіон, митрополит (Іван Огієнко) Етимологічно-семантичний словник української мови: В 4 томах. Вінніпег: «Волинь», 1974-1994.  – Т. 4. (П-Я), 1994. – 557 с.

Шкрум. – Шкрумеляк М. С. Тлумачний  словник-довідник гуцульських говірок. –  Івано-Франківськ : 1ФОЦППК, 2016 – 176 с.

NSKN – Na styku kultur i narodow. Galicyjskie miasta i miasteczka w jozefińskim katastrze gruntowym. – Krakow: «Towarzystwo Wydawnicze z siedzibą w Instytucie Historii UJ

« Historia Iagellonica». – Tom III. (Zbaraz). – Krakow, 2018. – 56 s.+ zestawienia tabelaryczne; Tom IV. (Suchostaw, Tarnoruda i Touste). – Krakow, 2018. – 56 s.+ zestawienia tabelaryczne ;  Tom XI (Jagielnica i Jezupol). – Krakow, 2019. – 62 s.+ zestawienia tabelaryczne ;  Tom XVIII (Buczacz i Zloty Potok). – Krakow, 2019. – 59 s.+ zestawienia tabelaryczne; Tom XXIII (Brzezany i Kakolniky). – Krakow, 2019. – 57 s. + zestawienia tabelaryczne.

SSNO – Slownik staropolskich nazw osobowycz. T. IV (N-R). – Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk: PAN, 1974. – 574 s.

SJP – Slownik jazyka Polskiego. – T. I., Cz. 1 (A-F). – Lwow, 1854. – 681 s. + 64 s;.  T. V (R-T). – Lwow, 1859. – 758 s. + 64 s.; T. VI (R-T). – Lwow, 1860. – 1219 s.

Література:

1. Бемко В. Бережани-Бережанщина. Історико-географічний нарис. //Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Ню-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: Комітет «Видавництв Бережанщини», 1970. – с. 7-316.

2.  Добрянський В., Площансьий П. Про дослідження печери «Гиньківці» на Заліщанщині. //Per aspera ad astra: Тези доповідей Міжнародної наукової конференції (м. Чернівці, 8 квітня 2019 р.). – Чернівці: «Технодрук», 2019. – с. 48-50.

3. Добрянський В.  Печера в Гиньківцях. //Гомін віків. – Заліщики : Заліщицький міський краєзнавчий музей, 2021. –  Вип. 6. –  с. 3–7.

4. Лужецька О.В. Мікротопоніми Бережанщини та Підгаєччини з географічними термінами в основах. //Актуальні питання словянської філології. – Вип. XXIV. (Част. 1.) – Бердянськ: БДПУ, 2011. – с. 467-475.

5.  Лужецька О. Мікротопонімія Південно-Західного Опілля. – Тернопіль: ТНПУ, 2019. – 292 с.

6.  Манецький  Є. Село Біще і Поручин на Бережанщині. //Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Ню-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: Комітет «Видавництва Бережанщини», 1970. – с. 535-548.

7.  Природа Тернопільської області.  – Львів: «Вища школа», 1979. – 168 с. 

8. Свинко Й. Нарис про природу Тернопільської області: геологічне минуле, сучасний стан. – Тернопіль:  Навчальна книга « Богдан», 2007. – 192 с.

9. Чубатий Р. Село Будилів. //Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Ню-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: Комітет «Видавництва Бережанщини», 1970. – с. 548-553.

10. Haliczer J. Slownik geograficzny. Pochodzenie i znaczenie nazw geograficznych. – Tarnopol, 1935. – 283 s.

11. Haliczer J. Bogi i ludzie w nazwach geograficznych Podola. //Przeglad krajoznawczy. – № 10-12. – Lwow, 1938. – s. 184-188. 

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ

археолог, спелеолог, дослідник старожитностей,

фортифікацій і топонімії краю,

                                              Тернопільське відділення НТШ ім. Т.Г. Шевченка

Джерело: Володимир Добрянський Походження оронімів Бережан та околиць. // «Бережанська гімназія. Сторінки історії». Матеріали XII наукової конференції. м. Бережани, 19 вересня   2024 р. – Бережани, 2024. – с. 40-58.