(Павлюк. І. З. Бут: історія України у драматичних поемах. Харків: Майдан, 2024. – 321 с.)
В історії вітчизняної літератури є чимало прикладів успішної праці письменників у різних жанрах. Тарас Шевченко, Іван Франко, Євген Плужник, Іван Багряний, Василь Барка, Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало… І це – традиція, яку продовжують Сергій Дзюба, Мирослав Назарук, Віктор Терен, Геннадій Щипківський…
І цей список творців можна продовжити згадкою про Ігоря Павлюка, який прийшов до поціновувачів красного письменства з книгою драматичних поем «Бут» (цей факт сам собою є цікавим. Деякі його твори такого плану вряди-годи публікувалися чи інсценізувалися, але чи не всі більше знали його як поета прозаїка).
Отже, драматург? Так! До речі, автор сам описав свій шлях до цього жанру у передмові «Мій театр». Згадав, що він для нього почався у далекому 1989-ому «Вертепом», який тоді пішов до людей. Не оминув увагою і п’єси для дітей «Літаючий казан», яка понад 20 років тому виходила окремою книгою. Немає нічого дивного і в тому, що деякі твори є радіоп’єсами. Не пройде повз словолюбів те, що театр по-своєму відгукується у його романах, поемах, романі у віршах «Паломник».
Та повернімося до книги.
(Звісно, неможливо оповісти усе про неї, бо вражень таки з’являється чимало. Тому, очевидно, варто повести мову хоча би про сюжети творів. Адже це – своєрідні кроки до збагачення почувань автора).
Починається видання драматичною поемою «Регентка» про княгиню Ольгу. Ключем до розуміння її вчинків (принаймні так здається) можуть стати небуденні розмисли «кожен сам себе хрестить шрамом доріг і літ». Втішно, що тут зустрічаємо князя Ігоря, Мала, сина Ольги Святослава, Малушу. Хоч авторова уява переносить нас в початок 10 століття, та вимислу читачі вірять, бо образно передано почуття дійових осіб цього твору. «Поскакати б туди, де вітрам наші предки молились – і вже звідси, вже звідси іти до хреста».
А драматична поема «Володимир-Василій» – своєрідне продовження «Регентки». Та не тільки тому, що головним героєм написаного є син однієї з дійових осіб попереднього твору. Справа в тому, що літератор знову зумів точно і тонко передати дихання часу.
Все бачимо на описаних прикладах життя князів Ярополка і Олега, жерців Перуна та Велеса. Цікаві сентенції вкладено в уста Ангеляти та Чортеняти. Від першого, зокрема, чуємо: «Хіба краплина зраджує ріку, коли стає хмариною, сльозою?» Змушують замислитися над суттю буття і слова цього антипода: «Нема без пекла раю, як без темені немає світла». І чи не найбільше примагнічує те, що твір допомагає прислухатись до себе та навколишності.
Не буде, мабуть, перебільшенням, що це відчуття залишається з усіма й після знайомства з драмою «Бут» (Чому Ігор Павлюк взявся за показ постаті гетьмана українського козацтва? Хоч питання і є тривіальним, але казати можна по-різному. І перш за все, звісно, згадки цього прізвища у Гімні України. Гадається й генна пам’ять. Магічність прямує до всіх, коли замислюємося над єдністю: Бут – Буг – Бог… Вдумаймося у слова: «Я – перевізник мрій… Повстання своєї душі вашим роблю повстанням».
Про увагу до історичних постатей свідчить драма «Таморус». Адже маємо перед собою поетичні доторки до думкувань світового мандрівника українського походження Миклухо-Маклая. Та тут (хочемо того чи ні) має значення не родовід, а людські відчуття. Бо саме вони диктують вчинки головного героя твору: «спить вічність з очима відкритими, як роти сумних жабенят, що стріл своїх ще не стріли».
По-своєму й оригінально поетову розповідь про історію України доповнюють «Вертеп» – фантастична драматична поема «Остання тризна». Дехто зрозуміло, скаже, що серед дійових осіб немає відомих постатей і паралелей та алюзій не може бути. Та це – помилкове враження. Бо передусім читальників (глядачів) цікавить неординарність у відображенні дихання епохи. «Єднання – гострий меч для всіх затій ворожих» (Вертеп»), «Усі імперії впадуть во ім’я Духу» («Остання тризна»).
Окремо на тлі цих драматичних промовлянь стоїть п’єса для дітей «Літаючий казан», формовираженням передусім. Бо тут маємо прозове мовлення, а в попередніх творах – поетичність. Та давайте залишимо за кадром цей момент. Здається, що справа полягає в іншому. По-перше, п’єса – спроба автора зрозуміти сприймання навколишності дітьми, без якого драматичні поеми історичного плану не матимуть впливу на людську свідомість. По-друге, незважаючи на прозотекст, і далі говоримо про поетичність мовлення. Хіба не про неї мислиться, коли надибуємо вислови на кшталт: «цей зорепад – як осінь», «вітрисько листа вкрав»
Та будемо відвертими. Увага автора до історичної тематики не так помітно впливала б на сприймання, якби не письменникова турбота про виражальність, адже тексти були б нецікавими без цікавих літературних тропів, загадок про «мешканців» видання, кольорових екстраполяцій, богошукальних мотивів, культурологічних слововиявів.
І кожен чинник висловлення думки приваблює своєю різністю. Приміром, у мові про літературні тропи актуальними залишаються питання про метафори, епітети та порівняння, котрі постійно кидаються в очі.
Метафоричність, зокрема, є характерною для таких висловлювань, як «до мене так лише стіни мовчали, і небо, що заснуло у Дніпрі» («Регентка»), «ця юрба проклинає і ніжить мене, як рану» («Бут»), «Рвані рани степів залікують четверті півні» («Таморус»), «Сплять вітри бабусиних долонях і сова рида у фартушок» («Остання тризна»)… Подібних словоцікавинок вистачає й у інших текстах. І завжди зацікавлює вона сувʼязі реальності та уяву, котра характеризує різні підвиди метафор.
На дві частини можна умовно поділити епітети. Й немає нічого дивного у тому, що на авансцену сприймання перш за все виходять взірці цього виражального засобу з авторською барвою, як от: «очі степів», «медова кров калини», «кругосвітня печаль», «єфрейтори духу». А поряд з ними існують звичності типу: «очі голубі», «пора осіння», «ліси весняні», «рідна земля»… Ніхто не заперечить, що останні не є окрасою книги. Але вони є такими у контекстах творів і роблять зрозумілими авторські епітети.
Орієнтація на переплетення звичайності й оригінальності – одна з ознак порівнянь, котрі ще більше діляться. Адже побутують тропи зі сполучниками на зразок: «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. та без них, а іноді відсутність та присутність переплітається. Так багато про предмет чи явище говорить поєднання двох іменників. (Щодо останніх тропів, то тут, мабуть, позитивну роль відіграють вислови типу: «філософ-стоїк», «світ-цвіт», «людина-лелека», «руки-роки»).
А тепер згадаємо про виражальність зі сполучниками, серед яких маємо такі вислови, як: «а душі в нас корінні, мов полин» («Регентка») «Я пив немов Дніпро» («Володимир-Василій»), «води талі, як барські сльози, скачуть із долонь» («Бут»), « Прокурорська мудрість, до речі, зимна, ніби снігу брила» («Таморус»). На їхньому тлі несподіваними барвами зблискує безсполучниковість: «…. Пожежа – це бунт сірника чи краплини рому проти простору пелюшок» («Таморус»), «доля – предків душа» («Бут»), «будуй церкви – доми гостинні Божі» («Володимир-Василій), «у державі душі ми – задума народу свого» («Регентка»). Доповнює порівняльність присутність і відсутність сполучників: «Світ – як вершник безголовий без коня» («Остання тризна»), «Наші душі, мов космос» («Таморус»), «Сива кров на волоссі – немов на піску татарва» («Бут»), «Вона тепер – як зоряна свіча» («Володимир- Василій»)
Досі йшлося про використання самотинності літературних тропів, але не менш доречною і вмотивованою є їхня поява у численних згадках про «мешканців» видання, до яких належить рослини, дерева, звірі і птахи, зорі і небеса із драматичних поем: «Пащекують чорні сови над хрестами» («Остання тризна»), «Безкора калина вислизне з мокрих рук» («Таморус»), «З горла зорі пливуть» («Бут»), «Лиш страшенна печаль за стрілою, конем і медом» («Регентка»), «Запахне Сонцем цей весняний сад» («Володимир-Василій»).
Трапляється і так, що різні «мешканці» є в одному рядку: «то дика груша на півмісячному жару» («Остання тризна»), «доповню я гаданнями, зозуль, зітханням вітру в полі тополинім» («Таморус»), «запорозьких зір червона ковила» («Бут»). Між іншим, поєднанням пронизані і деякі кольорові екстраполяції: «ранковий срібно-зелений туман відкочується до ріки» («Остання тризна») , «сивина – не срібло» («Таморус»), «в чорному – на білому коні» («Бут»).
Зрозуміло, що примагнічує до себе і однина кольорових екстраполяцій, серед яких, такі словесні барвистості, як: «очі – свічки голубі», «в рожевій мушлі море привезу», «і над косами моря фіолетово танув без», «і снились всім ті самі сиві сни», «набридли холодні сині далини і очей», «цілувати волосся, як пінно-рожеве море», «а весною жовтіє сніг», «і хліб золотий пече», «танцювали метелики в східному сяйві карому», «в нас посохли сади не від гойдалок внуків русявих», «чорні хмари з вікнами зірок»…
А після добрих слів про літературні тропи, згадок про «мешканців» книги, кольорові екстраполяції, зустрічаємося з несподіванками. Богошукальні мотиви та культурологічні акценти теж багато свідчить про філософськість драматичних поем. Коли говоримо про богошукання, то перш за все зацікавлює органічність звучання теми: «Бог один – у мені», «слід Христа молодий ще літатиме довго з водою», «дощі такі важкі, мов цвяхи у Христоса», «то провидіння Боже – хрест твій, князю»…
Слід, либонь, зауважити, що у культурологічних акцентах кожен поведе мову про різні моменти. Але згадаємо тільки про таке. Нерідко, приміром, зустрічаємо обґрунтування висловів з фольклорних джерел: «ми звичайні «совіцькі» роззяви, із якими в колгоспі отари Макар не пасе», «інших свиня зʼїсть», «пекельний кінь весною і на корову полізе», «не продавати душу сатані»… Чи не такі вислови з ідіоматичною барвою підштовхують до крилатослівʼя: «потрібен сильний Бог», «для нас святе гніздо і батьківщина», «йдіть і бийте у дзвони церков і сердець повсюди», «нам потрібен не ангел, не дідько, а дух-алмаз»…
На виражальність «працюють» і слововияви. Серед літеросплетень, зосібна, виділяються сполуки з ознаками нелогічності та рідковживаності. Припадає душа до таких слівʼят, як «соборує», «тута» , «надсвіт», «виріюють», «підсніжне», «вимрій»….
Ще треба сказати й про таке.
За роки незалежності України на сторінках різних видань оприлюднено чимало текстів вертепів. І здавалося б, що тут вже неможливо відзначити щось нове в образному плині. Але Ігорю Павлюку все ж вдалося знайти своє. Хіба на таке означення не заслуговують вислови на кшталт «вбитий птах Чорнобилем», «мов камінь впав на серце України», «Дніпра маленький дзвін», «щоб Ісус нам через серце вказував дорогу».
Свіжість і несподіваність поетичного плану зустрічаємо й у пʼєсі для дітей «Літаючий казан»: «осінь душі», «тільки десь недалеко, мов пʼяна, співає свою останню пісню бджола-приблуда», «дівчата заливаються веселковим сміхом», «вітер-крутій вихоплює листа»…
Деякі поціновувачі красного письменства, почитавши ці нотатки, скажуть, що занадто багато уваги приділено словочарівностям, котрі не є такими важливими для драматургії. Та… Словесна дивовижність – необхідна складова творчої індивідуальності. Сподіваємося, що Ігор Павлюк ще не раз це доведе оприлюдненням драматичних творів з такими особливими барвами поетичності.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка.
Ігор Фарина,
член НСПУ, м. Кременець – смт. Шумськ Тернопільської обл.
Leave a Reply