Бернакевич Леся. Мужчина, з яким нічого не було: роман. – Львів: Простір–М. 2024. – 292 с.
Ця книга спонукає передусім до розмислів про різність прозотекстів. Але такий підхід, очевидно, незрозумілий, якщо не враховувати важливості статевого питання. (Розумію його хисткість у цій ситуації, бо подібні проблеми є характерними для чоловічої та жіночої прози в однаковій мірі. Та цього разу все ж поведу мову про другу, оскільки вже згадане видання написала представниця прекрасної половини людства).
І почну з констатації такого факту. Часто-густо отримуємо романи, повісті, оповідання й новели від тих, хто вже заявив про себе поетичними написанками. Згадаю хоча б про Любов Голоту, Теодозію Зарівну, Людмилу Таран, Ольгу Яворську… (Цей перелік можна було б продовжити. Але не бачу необхідності. Бо двоїна – класична традиція. Скажімо, поетка Оксана Лятуринська мріяла про епопею на зразок «Волині» Уласа Самчука. Поетичні і прозові тексти існують також у доробках Емми Андієвської, Віри Вовк, Ліни Костенко).
Наступне. Знаходимо так звані «творчі міграції» і в середині одного жанру. Фантастичні оповідання і романи є в ужинку Лідії Рибенко. Численні повісті та оповідання має Любов Пономаренко. Іронічна проза й романи – «родзинка» Надії Мориквас. Оповідання, повісті й роман зустрічаємо в Надії Ковалик… (Знову виникають підстави балакати про неповноту переліку).
Додамо сюди і творчість Лесі Бернакевич. Поціновувачі красного письменства більше знають її як авторку багатьох неординарних романів. Та й те, що в даному випадку підштовхує до розмірковувань про двоїну. Адже вона ще й – гуморист, яка свого часу оприлюднила збірку гуморесок «Шик і пшик».
Чому роблю такий наголос? Та не тільки через те, що на основі факту ствердження думки про близькість творчого методу з доробками авторок з попереднього абзаца. Є ж і важливіше. Маю на увазі те, що головна героїня роману оцінює усе, що відбувається, крізь призму гумористичного взорування на навколишність. І здається, що саме це різнить Лесю Бернакевич на тлі інших прозаїчок. (Не заперечу, що веселі фрази час від часу зринають у їхніх текстах, але зараз про це абсурдно говорити, бо ж про постійність не йдеться).
А те, що у Лесі Бернакевич вона стала чи не основним способом висловлення думки, не підлягає сумніву. Принаймні у романі «Мужчина, з яким нічого не було» такі словосполуки надибуємо частенько. «… сидів у своєму кабінеті за столом з таким виглядом, наче п’ять хвилин тому завоював королівство Галичини й Володимирії». Ніби й звичайна фраза, котра не може здивувати. Але це тільки на перший погляд. Бо порівняння із завоюванням королівства, окрім гумористичності, містить у собі й припадання до джерела. Адже спроможне занурити у пошук особливостей минувшини краю. Різні несподіванки можна уздріти у таких словоплетивах, як «… поглянула на неї так, наче мала намір накрутити її, як спагеті, на виделку», «вперлася однією зі своїх цицьок мені межи лопатки, як німецьким кольтом».
Отже, закономірним на цьому тлі виглядає наголос на виражальних особливостях написаного. І тут чи на перше місце вийдуть літературні тропи з їхніми порівняннями, епітетами й метафорами. До речі, останні (хочемо того чи ні) приваблять, очевидно, багатьох. Про таке, зокрема, мислиться, коли читаємо: «загарчав ключ у замку», «мене огортав неспокій», «звів брову колесом». Словочарівності характеризують й епітетність: «непомітна ніндзя», «шнурочок звичайної бесіди», «мудрагелі від фармакології», «гримучий гібрид», «найглибші закамарки душі», «гігантські зуби». Цікавинки побутують й у взірцях порівняльності: «підлога набухла й розлізлася місцями, наче паперова», «акт зі списання костюмів ансамблю – то вам не шпилька», «голос – як у того каченяти», «журналіст-невдаха»…
Ви ,безперечно, пам’ятаєте, що у багатьох випадках в тропах панує іронічність з вельми помітним сарказмом. Як, до речі, це існує і в ідіоматичних висловлюваннях на зразок «відлучити від корита», «розвіялися, як ранковий туман», «зачаклувала, як зла відьма». Вона, між іншим, час від часу зблискує в пейзажностях, які з’являлися в тих чи інших розділах роману, створюючи несподівані сув’язі ліричності та гумору: «піднімалася поміж струнких дерев і зелена трава вистрілювала з-під моїх босоніжок», «на подвір’я спустився туман і вимальовував фантастичні картини», «грибів у супі, як зірок на нічному небі». Ті чи інші елементи саркастичності є помітними у багатьох діалогах роману. Підсилює це враження і те, що твір значною мірою схожий на монолог головної героїні.
Однак не дозволяйте стилю цього твору ввести вас в оману. Використовуючи гумор, Леся Бернакевич зовсім не прагне лише смішити читача. Вона намагається створити легку атмосферу, яка підкреслила б іронічний або сатиричний погляд на стосунки між людьми, недосконалість їхніх взаємин, побутових ситуацій та життєвих проблем. Такий підхід змушує читача не тільки насолоджуватися читанням, але й замислитися над складнощами життя. А її гумор допомагає зруйнувати стереотипи про кохання та показати стосунки з нового, несподіваного боку.
Дехто зробить незадоволене лице, прочитавши нотатки відгукувача про виражальні моменти прозового твору, почне говорити, що ці акценти є більш важливими для поезії, а для прози потрібний наголос на сюжетних колізіях. Згоден, що поезія не може існувати без них. Але водномиті існує й інше – процитовувати вдатності – ознака індивідуальності прозаїка, без якої кожен назве немислимістю появу будь-якого художнього тексту. Водночас це зовсім не означає штучного відвернення уваги від сюжету прозотексту.
А він у даному випадку оповідає про таке. Двадцятитрирічна Софія Шершень – городянка і студентка університету, де студіює психологію, несподівано для себе стає друкаркою співочо-танцювального ансамблю «Прикарпатські менестрелі». Потрясіння для особистості? Звісно! Вже хоча б через те, що перший день на новій роботі – це стрес як природна реакція на незнайомі обставини та відчуття невідомості через нове робоче середовище, де вона ще не знає колективу, правил, очікувань керівництва та своїх обов’язків у деталях. Але в даному випадку – взагалі катастрофа: роботодавець не створив жодних умов для праці особи, яку в мистецький колектив спрямував центр зайнятості. Драма героїні поглиблюється ще й тому, що прийняття Софії на посаду друкарки оповите якоюсь таємницею і нові колеги неодноразово плутають її з іншою особою.
Та це усе, напевно, не було б таким цікавим, якби не розповідь про несподіваний приїзд свояків з передмістя – панства Королюків, які привезли доньку Зоряну: вона екстерном і з відзнакою закінчивши середню школу, хоче вступити в університет. Чесно кажучи, довге гостювання когось з родини більшості людей з Великого Міста не подобається. Щось подібне маємо й цього разу. Але роздуми з такого приводу не були б цікавими без розповіді про те, як батько головної героїні робить спроби віднадити Королюків перебувати в його оселі довгий проміжок часу. Знаючи, як пані Королюкова боїться отруїтися грибами, він підсадив гостей на грибний раціон. Однак такі заходи не дали бажаного ефекту. Королюкова взялася кулінарити особисто. Оскільки ж її куховарське вміння бажає кращого, то Софія відчула, що покидати домівку доведеться саме їй разом з татом і мамою. Тож з не меншою цікавістю читаються сторінки про неабиякі кулінарні «здібності» директорки містечкової школи Марії Степанівни. Зокрема, про приготування дерунів, які не бажають споживати й найрідніші люди.
А хіба можна залишити поза увагою розповіді про романтичні почуття юної Зоряни та про те, як матуся вперше зводила доньку на ультразвукове дослідження, бо ж так треба для …кохання? Тут, безперечно, треба спом’янути про брошуру «Шлюб і сім’я», яку колись Марія Степанівна забрала в головної героїні, коли та була підлітком. Часом виникає питання: чи не з неї черпала потрібну інформацію донька директорки? Бо про секс вона, як дізнаємося з роману, знала більше, ніж набагато старша своячка – друкарка з «Прикарпатських менестрелів».
Усе це, звичайно, інтригує, налаштовуючи усіх на гумористичний лад. Бо назріла пора повернутися до розповіді про музичний колектив, навколо якого і «крутиться» дія у романі. Зауважу, що саме тут авторка вивела ряд цікавих типажів. Назвемо, зокрема, адміністратора Георгія Металка, шевця Івана Штибеля, костюмерку Віру Вихопень, завгоспа Вунтропку. Звісно, на основі написаного про них можуть існувати різні думки. Котраверсійним залишається також думкування про танцюриста-бухгалтера Валер’яна Гунтера, його колег-артистів – Ярослава Гонятича, Анатолія Бджоляника, Сарацинського, сусідку Дану Сичевську.
Не могла авторка оминути таке явище як психологічне сприйняття артиста в житті її героїні, яка перед тим, як потрапити до ансамблю, ніколи раніше не бачила митців зблизька, тож відповідно сприймала їх – як особливих, ідеальних, натхненних та цікавих осіб, що живуть незвичайним життям. Це переконання базувалося на враженні, яке артисти залишають на сцені та телебаченні, створюючи образ виняткової особистості. Тож несподіванкою для Софії стало те, що творчі люди також мають, як виявилося, недоліки, переживають труднощі, наче прості смертні. «… тепер, коли щоранку бачила співаків, музикантів і танцюристів, що приходили на репетицію, розстібали плащі та куртки, светри та жакети і йшли до залів, де займали свої місця, то переконувалася: в цей час вони нічим не відрізняються від людей інших професій: розповідали одне одному, скільки хто на власному городі землі скопав і чим засіяв, хто що в магазині купив, котрі таблетки пив від безсоння минулої ночі і яке мастило допомагає від радикуліту». Їхня заземленість і «звичайність»тільки поглиблюють депресію друкарки. Аж поки вона не стає свідком їхнього піднесення під час репетиції: «Але варто їм було зачинити двері до своїх репетиційних класів, – все змінювалося. Скрипалі доводили свою музику до такого апофеозу, що, здавалося: вони розтопили б і найхолодніше серце. Прозорі ноти флейтистів охолоджували найгарячіші серця і могли розрядити складну ситуацію. А удари барабана здатні були зірвати до танцю навіть таку стриману особу, як я, коли б то тільки вміла … танцювати. І цим всі артисти дуже відрізнялися від усіх решти моїх знайомих. Бо вони – артисти». Крапку можна ставити після непередбаченого в концертній програмі карколомного танцю Гонятича на руках і … голові, який згодом ще й злітає попід стелю, підхоплюючи з глядацького залу сусідку Дану, яка прийшла подивитися виступ ансамблю. Чи справді письменниці доводилося бачити такий акробатичний танець? Чи це – лише плід її фантазії? І чи взагалі реально здійснити такий трюк на практиці? Загадка.
У творі – чимало психологічних нашарувань, кожне з яких могло б стати основою окремого сюжету. Ось спостереження головної героїні за артистичним середовищем збоку: «Я ще не знала, хто є хто, але їхній вигляд вже починав закарбовуватися, відкладатися, нагромаджуватися в памʼяті. Навіть через кілька днів, коли йтиму містом і ловитиму на собі чийсь погляд націлених на мене очей чи здивовано піднесених брів або навпаки, моє око вирізнятиме когось із натовпу, в мене буде відчуття, що ця людина з ансамблю. Мабуть, щось невловимо спільне, що обʼєднувало артистів, робило їх схожими, як бувають подібними одне до одного чоловік і дружина, що багато літ прожили разом, брати і сестри. Спільно тренуючись, гастролюючи, розʼїзджаючи в одному автобусі чи поїзді, проживаючи під одним дахом по чужих містах і селах, вони ставали подібними між собою, навіть не здогадуючись про це. Однакові навички, набуті в співі чи в танцях, проявлялись в поглядах, жестах, ході, манері розмовляти, повторювати рухи одні одних, відчуваючи звʼязок між собою».
Неймовірно, але факт залишається фактом: позитивний ефект досягається за рахунок вмілого використання й анекдотичних ситуацій з життя мистців. Хоч це часто-густо є грою на грані фолу. (Зумисно в даному випадку не вдаюся до конкретики. Бо переконаний, що читачі самі спроможні знайти підтвердження).
Окремо варто говорити про очолювача «Прикарпатських менестрелів» Владислава Продзюбанчука, який наприкінці твору хоче нагородити головну героїню почесною відзнакою «Психологиня ансамблю», не маючи наміру платити за такі послуги. Цікавою є її реакція на це, бо вона називає заламінований шматок картону гарною майбутньою підставкою для горнятка з кавою. Якщо згадати, то роман починається весело: майбутня друкарка перериває пиятику керівної особи.
Найбільшу увагу письменниця приділяє душевним переживанням Софії: закохавшись, вона починає бачити у людях світлі сторони, яких раніше не зауважувала. Так спершу головна героїня твору не терпить повільного адміністратора Металка, який, на її думку, «проціджує кожне слово крізь зуби, як риба – кит профільтровує своїми зябровими тичинками планктон». Зате в стані закоханості в Гунтера вона на маломовного адміністратора дивиться поблажливо: «Його слова падали, як повільні краплі дощу на осіннє листя» або «…його мова нагадувала струмок, що оминає кожен камінець на своєму шляху». Спершу Софія думає про завгоспа Вунтропку так: «…заскрипів зачерствілий завгосп. Я давно зауважила, що пан Вунтропка не вміє всміхатися». Проте згодом, під напливом почуттів до Гунтера, вона змінює про нього думку: «…озвався завгосп таким незвично для мене нормальним голосом, що я збагнула: його зовнішня суворість, мов оболонка горіха, приховує серце, яке просто потребує трохи тепла».
Вона готова забути колишні образи директрисі, яка колись забрала у неї книжку “Шлюб і сім’я”, та навіть закриває очі на її кулінарні “шедеври”, такі як варення з оселедцем. Однак директрисі, яка завше була на ножах із Софією, важко сприйняти добре до себе ставлення останньої. Не витримавши постійних похвал Софії, пані Королюкова із жахом покидає домівку Шершенів, які вже й надію втратили на таке щастя. «Ніколи б я не могла подумати, що добрим словом людину можна вивести з рівноваги», – розмірковує здивовано дівчина. Апофеозом почуттів друкарки Софії, яка навчається на психологиню, стає її щире бажання допомогти сором’язливому артисту Гонятичу, який не знає, як підступитися до норовливої сусідки Дани.
У своєму романі письменниця досліджує також складні стосунки двох людей, які бояться зближення. Для Софії любов схожа на міраж, що його можна зберегти тільки на відстані. Вона згадує випадок із дитинства, коли в хаті хрещеної матері, на стіні картина здалеку виглядала красивою і соковитою, але зблизька перетворювалася на абстрактні плями. Цей спогад символізує її страх розчарування, яке вона відчувала з колишнім коханим Марком, а тепер боїться знову пережити з танцюристом Гунтером. Полегшення приносить їй усвідомлення, що і він прагне взаємин на духовному рівні.
Важливим, є мабуть, й те, що не знаєш, кого слід вважати тим, хто своєю поведінкою дав поштовх до появи назви тексту? Адже вислів «Мужчина, з яким нічого не було» може, як мені здається, стосуватися декількох дійових осіб. Бо з ким “нічого не було”? З Гунтером, який з відстані надихнув головну героїню відчути повноту життя і полюбити людей? З Марком, близькість із яким призвела до спустошення? З Гонятичем, на одруження з яким на Софії весь колектив покладає великі надії? Таким чином, роман Лесі Бернакевич, що видається легким на перший погляд, насправді ставить перед читачем складні питання, на які важко знайти відповіді.
А після розмірковувань над конкретикою твору слід, мабуть, повести мову про узагальнення. Вірніше, про одне з них. Якщо в цілому оцінювати текст, то в деяких читачів може скластися враження, що літераторка окарикатурила дійсність, і на основі такої думки балакати про несприйняття. Та це може бути лише особистою думкою людини й про загальний вердикт говорити абсурдно. Адже письменниця, як і кожна особа, має право на своє бачення ситуації та її відображення у слові. В тому числі і на окарикатуреність. А той, кому це не подобається, має право не вглиблюватися у літеросплетення. Крім того, саме такий спосіб висловлення думки Лесею Бернакевич сприяє появі несподіванок у колізіях роману.
Інтрига? А чому б і ні, зрештою, якщо саме вона допомагає у приверненні уваги до твору? Чи докаже це наступна книга письменниці? Сподіватимемося на це, коли читацькі серця занудьгувалися за неординарними творами.
Ігор Фарина
смт. Шумськ на Тернопіллі