Слова губляться, наче сніжинки, які дмухає вітер з долоні моєї душі… Наче зірки, котрі гаснуть на світанні, забираючи з собою увесь пережитий і непережитий біль, що безсило спускався із кожною сторінкою у реалії української долі і тисяч доль, понівечених цією жахливою війною…
Дочитала, натомість мимоволі уявила тисячі пар очей полонених, їхніх родичів, що губляться у холоді всередині єства від невідомості і ледь не втрачають землі під ногами од безпорадності, а надто — чергової репатріації, понад усе жахаючись найстрашнішого…
Тому нова книга Інни Руснак «Постараюсь вернутися додому…» (ТзОВ «Дискурсус», Івано-Франківсвька обл.) — її зболений ось уже майже двома роками чекання і очікування бодай найменших новин щоденник війни — це сповідь молодої жінки, люблячої дружини, незламної патріотки, котра, рятуючись від реалій, самотності, фізичних і моральних ран, відкрила людям і світу свої переживання, довіряючи їх спочатку лише своєму ноутбукові, сестрі, матері, а згодом таки відпустила все на сторінки щойно народженої книги, аби Різдвяне диво таки увійшло у їхньою з коханим долю, аби врятувало, аби повернуло її Пашу з ворожих kaтівень живим і неушкодженим. Тому у присвяті авторка зазначила: «Моєму чоловіку Павлові. А також усім полоненим, безвісти зниклим і тим, хто на вівтор волі, миру та спокою поклав своє життя. Історія нашого кохання почалася задовго до нас і залишиться жити після. Вона неосяжна, наче Всесвіт».
«Я довго не наважувалася поділитися із кимось розповіддю про тебе, про себе, про нас. Але, зрештою, частину моїх щоденникових записів прочитала наша Аліна, а потім вже й цілий текст – мама. Та я далі продовжувала щось дописувати: щасливі миті, у яких залишився ти, вихоплювала зі скарбнички памʼяті твій голос, банальні фрази, які тепер для мене на вагу золота. Бо лише повертаючись до тексту, відчувала твою присутність, розмовляла з тобою через сторінки, жила щоденником.
Мені страшно ставити крапку. Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення. Вірю, що ти живий! Вірю, що якогось прекрасного дня (а саме таким він і буде!), задзвонить телефон, я візьму слухавку і почую до щему рідний голос, повен сліз радості: «Мишко, я в Україні! Я – вдома!» – так написала Інна Руснак в анотації у своєму щоденнику війни
Як же вона потрібна, оця сповідь Інни усім, чию долю і родини нестерпно обперезує аж до зупинки подиху усвідомлення слова ПОЛОН!
Читайте, зрозумійте, розкажіть світу про маленьку і таку нескоренну Мишку, котра у кожному своєму слові зуміла знову прожити все, що люто увірвалося у їхню маленьку сімʼю повномасштабним вторгненням ненависної mерзоти на рідну українську землю!
P.S. Хто бажає придбати собі книгу, звертайтесь у соцмережах до авторки, членкині НСЖУ, лауреатки Літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка Інни Руснак.
Інна ГОНЧАР
Членкиня НСПУ, НСЖУ
м. Новодністровськ
Leave a Reply