Помста бандерівки

Вона пам”ятає усе! І переконана, що так було й насправді. Нічого не вигадала і не придумала. Так і було! Знаєте, фантазерство – то не її “жанр”. Вона жінка серйозна. Така вже у неї вдача, вироблена обставинами життя. А ота серйозність їй ще передалась від батька. О, яким строгим був її татусь – Петро Панькович. І грізним таким, і часом навіть агресивним.

А матері вона не пам”ятає зовсім. Збереглася одна-однісінька фотографія, де мати стоїть перед церквою босоніж. Взуття тримає в руках. Йшла до церкви босою, аби не пошкодити черевиків, бо дорогі вони і ще мають послужити  не один рік. На тій світлині важко як слід розгледіти маму. Обличчя стерте неякісним відбитком і часом. Мати її наче у тумані. Та таки у тумані.

Померла мати, коли Катерина зовсім малою була. Два рочки мала. У такому віці ще не пам”ятається. І те, що вона у бункері народилася – також звідки їй пам”ятати? То вже люди сказали згодом, як підросла трохи. Бачите, бандерівці були скрізь і всюди. Можна було запросто штрикнути багнетом копицю сіна, а там бандерівець. За кожним кушем, у кожному виярку марились привиди з тризубцями на мазепинках. Прямо навіження якесь! Отак, вийшов на ганок, стрільнув по густих кронах сосен, а звідтілля лантухами додолу  сипляться підбиті бандерівці. Отаке… І Олені порадили народжувати в укритті. Бо її Петро звісно де – у сотні. То породілю бандерівця з немовлятком запросто могли загребсти і вивести на Сибір. Таке уже мало місце. Тому для безпеки народжувати Олені у бенкері. А Катерина що? Чи її питали? Чи вона мала вибір? Бункер – так бункер!  А дядьки, ті що супроводжували породілю, також бандерівці, але такі собі – менш значущі, на допоміжних службах перебували, тому володіли певним почуттям гумору.

–Нічого, Олено! Народиш у лісі. Бо і пишешся ти  дівоцтві Сосновською! То й доля твоя така – бути поміж сосен!

Гарне почуття гумору. Що бункер – не пологовий будинок у райцентрі, то звісно. Зате посеред сосен. А вона – Сосновська. От тобі і уся логістика!

– Головне, аби здоров”я! – сказав хтось.

І дядьки закивали головами. А таки і справді – здоров”я найголовніше. І для матері, і для дитяти.

І ще згодом підросла Катерина та й  довідалась, що дідусь у неї був гайовим. Що воно таке – у тодішній радянській школі не пояснювали. У переліку професій радянської пори така не зазаначалась. То знову ж таки добрі люди розтлумачили, що гайовий – наглядач за лісом. У сучасному розумінні – лісничий! Ого, яким був у неї дідусь! Гайовий! А вона, отже – гайова?! Панянка, вважай! Тільки яка з неї панянка? Наймичка – от вона хто. І корів пасе, і тісто  на діжу місить. Бувало, встромить свої ще дитячі рученята у заміс, а витягнути їх “на волю” несила. Стережись, аби разом із замісом не втрапити у піч. Мусила Катерина геть усе робити по хаті, бо кому? А потім відправили її на баштовий кран. А це ж високо і холодно, і лячно їй у тій будці, пришпеленій до високої “ноги” крана, наче шпаківня на гінкій сосні. А раптом відірветься та будочка, полетить кулею додолу – і що з нею, Катериною, буде?

З крану перейшла на морозиво. Пособив тому далекий родич з райспоживспілки. Бо вже була несила. Дуже плакала Катя, навідуючись у вихідні з райцентру у рідне село. Зм”якло батькове серце. Якоїсь днини вдягнув нове галіфе та ще не дуже зношеного піджака і вирушив у райспоживспілку до родича. Так і так, мовляв,  допоможи, Василю, бо гине дівка.

О, морозиво! Не до порівняння з краном! А щоб він перевернувся і запав у землю! Тут на морозиві і легше, і веселіше! Бо знову ж таки – морозиво! Ним дозволялось навіть поласувати! Щоправда, зовсім трішки і брати те,  яке пошкоджене при транспортуванні. Тут себе стримувати слід, бо розтрата вийде. А чим її покрити? В країні, кажуть, он соціалізм будується. Так що чесність – перш за все! А ще кажуть, що і комунізм буде! А що воно таке – комунізм? Вбачається Катерині, що комунізм, то таке, коли морозивом можна ласувати, скільки заманеться! І жодних при тім ревізій! Ото гарно буде! А поки що при соціалізмі – облік стрсогий. Він, соціалізм, то дуже полюбляє. Ось так…

На морозиві, вважай, усе і трапилось. Підійшов якось до її лотка молодий та симпатичний. У військовій формі. Купив морозиво. Посміхнувся. Симпатичний! Але не промовив ні слова. Пішов собі далі. А вона запам”ятала! Він з приїжджих, бо у їхньому містечку такі військові  ще не траплялись.

Нічого, – подумала собі Катя, якщо морозиво любить, то ще появиться! Куди йому подітись? Та на весь куток вона одна з морозивом. І не змилилась. Настпуної днини знову він.

-Морозиво? – поцікавилась чемно так. А що у неї є ще, окрім морозива? Морозиво – он пломбір і ще карамельно-вафельне. Ото й увесь вибір!

-Два пломбіра!

А голос у нього приємний. Правда, уже вчуваються командні нотки, але ж професія у нього така – командирська! То чого дивуватись? А дивується Катя з іншого. Дивись, хоч і військовий, а солоденьке полюбляє.

І наступної днини вже він біля її лотка.  Катя знала напевне, що так буде. Тому й сукню нову вдягнула, і голову помила та причесалась належно, і фартушок випрала і ретельно попрасувала. А він уже й наче знайомий. Третій день поспіль за морозивом приплентався. Та чи за морозивом? То вже й час наче знайомитись. А таки знайомиться:

-Віктор!

А вона – що? Ага, треба свої ім”я назвати! Ім”я? Пфе! Що їй –  шкода? За те гроші не платять.

-Катерина!

А він:

-Катя, значить?! Дуже приємно!

А її наче перемкнуло. І продовжувати розмову не дуже охота. Бо що вона чує? “Очень приятно!” Та то москаль. І від того їй аж ніяк не приємно. Словом, приємності мало. Бо вона  ж у бункері роджена. І виховання її усе таке – бандерівське. А там любов до москаля не передбачена. Хай забирає своє морозиво і шурує, куди хоче.

А він прийшов і наступної днини. Не те, щоб зраділа його появі, та нехай. О, тут Віктор вже розговорився сповна. Зображав такого собі давнього знайомого. Певно у них, у москалів,  так заведено, аби відразу і запанібрата. А вона ж звикла, аби спершу – “прошу-перепрошую…” Ну, так вона вихована.

Віктор виклав усе… Що він курсант військового училища, що ото прибув на канікули, що вільного часу у нього – хоч греблю гати. Так  і сказав. Тільки “гребля” у нього “плотіною” зоветься. Але нічого – вона усе розуміє. Росмійська – вона ж відтепер державна. І її скрізь чутно, навіть на  базарі їхнього містечка. Щоправда, там вона приправлена лихими словами. А так – російська… У школі, он – кіно усе російською, і книги… А російською ще Ленін розмовляв. Отой, що в Москві лежить наче живий…

О, кіно!

Віктор її запрошує.

-Ви не проти?

У кіно? Ні! Що тут такого? І їй до вподоби, що Віктор з нею на ви. Не те, що оті сільські парубки. Їхня грубість Катерину, якщо відверто, дратує. Не подобається їй оте : “Ей, ти!” або – “Дівко, куди йдеш?” А яке кому діло, куди вона йде? Ото селюцька вдача – усе вивідати, усе знати про когось, а про себе – ні,ні… Не можна, бо ще вречуть…

А фільм цікавий! Про кохання. І початок сеансу дуже зручний. Вона встигла здати касу і відпровадити лоток на склад.

Віктор, очікуючи біля входу до кінотеатру, розмахував квитками наче прапорцями. Їхній ряд – сьомий, місця – дванадцяте та тринадцяте. Якраз по центру. Кохання лилось з екрану аж понад міру. Чи у житті таке буває? Катерина ще свого кохання не звідала. А Віктор? Соромилась запитати. Ще може погано про неї подумати.

Проводжав після фільму. Тільки вона відразу попередила: ” Не далі стовпа, що на перехрестку вулиць Калініна та Ватутіна”. Далі вона сама. Постановила собі заздалегідь. Бо ще їх хтось побачить. А коли довідається тітка Рома, у котрої вона у комірному, то ще невідомо що буде! А їй скандалу не потрібно. Вона, Катерина Лопушанська, зоч і бідна, проте чесна та гонорова! Ото цей  Віктор – перший, з ким у кіно сходила. Що ж, дозволить трішки провести її. Але трішки. Не далі стовпа. Катерина навіть у рідному селі Козирі такого собі не дозволяла. Відганяла від себе хлопців, наче надокучливих мух. І усім у Козирях знано, що з Лопушанською аби – як не пройде. Вона  дівка строга! Які порядки тут – у Микуличах, їй ще не знано. Але вона уже бачить, яка різниця між її Козирянами і Микуличами. Козирі – що? Село на триста садиб. Колгосп убогий, школа восьмирічна – у пристосованих приміщеннях вивезених до Сибіру куркулів, клуб – також хата розкуркуленого. Церковка зачинена у зв”язку з боротьбою з “пережитками минулого”.  Ото і все! Микуличі – місто, центр їхнього району. Тут тобі культури аж через край. І люди тут культурні та виховані. Ні, такі не стануть припирати її – Катерину, десь у темному місці до паркана. Зрештою, хай спробують. Не один парубок у Козирях мав подряпане лице. А ще отримував  копняка у пах. Тільки про таке соромились зізнатись.  Вона, Катерина Лопушанська, дівка дуже вродлива. Але її краще не займати. І не займали. То чи бути їй іншою у Микуличах?  Та тітка Рома як щось запідозрить, то відразу Петрові замельдує. А дарма, що у Петра вже другий шлюб, і там свої клопоти, бо дрібні діти пішли – Петро Лопушанський свою Катю пильнує. Оту Олену, що подарувала йому Катерину,а сама взяла, та й померла, Петро любив. Бо була гарною і господинею охайною. Усе у їхній хаті  лосніло чистотою.. Бачите, Олена – донька гайового! А що тепер? Петро і порівнювати не бажає. Бо знано, що перша жінка – від Бога, а друга – від чорта. Отак то…

За морозивом Віктор навідувався кожної днини, А чи морозиво його цікавило насправді? Вона вже здогадувалась, за яким інтересом насправді появлявся цей вродливий москалик.

-Коли відбуваєте на навчання? – запитала якось.

-Через тиждень! – і важко при тім зітхнув.

– Що – не хочеться їхати? Нема бажання?

-Та як сказати! – і відмахнувся.

А вона уже все про нього знає! Віктор Третяков! А батько його у Микуличах – районний комісар. Це отой, що хлопців до армії забирає. І дізнатися, зібрати так би мовити потрпібну інформацію, Катерині не складало жодних зусиль. Тільки заїкнись, прояви інтерес – і тобі викладуть усе, що знають. Місто ж невелике. Начальства у ньому не так багато. Бо хто ходить тут у начальниках? Перший секретар райкому партії, голова райвиконкому. Хто ще? Головний лікар районної поліклініки, начальник міліції, прокурор, суддя та воєнком. Усе решта – наче у підпіллі! Хто там головний кегебіст? А хто ринок тримає? А хто цукровим заводом управляє? А скотобійнею? Спиртбазою? На масло-молочнім хто за головного? А Катерині то нащо знати? У неї своє. Головне, аби на морозиві не погоріти. І щоб тітка Рома нею була задоволена. Що й казати – прикра у неї тітка. Щоб їй догодити – ого скільки зусиль треба докласти! А тут ще Віктор! Ой, леле! Мусить собі зізнатися: сподобався їй той курсантик! Дарма, що москалик. Зате ввічливий! Очі у нього добрі. Хіба не видно? Катя усе бачить. Вона ж у бункері народилась. І змалку важко працює. Такі як Катя наділені особливими почуттями. Ті “органи” наче самі по собі виробляються.

Одного разу при лоткові – жодного відвідувача. Тільки Віктор. Спершу він мовчки з”їв своє морозиво, а далі якось не випадає мовчати.

-Смакує? – це вона, Катерина.

-Егеж! – муркоче Віктор.

-У вашій Росії певно такого немає.

-У якій це Росії? – аж стрепенувся Віктор і злегка перелякалась Катя.

-Як якій – вашій! Звідки ти родом!

Вони уже перейшли на ти.

-Я ніколи у Росії не був. І народився також не там.

– А твоя мова?

– Мова від матері. Вона з Кубані, росіянкою себе вважає. А батько мій з Черкаської області. Він українською так шпарить, що заткне за пояс будь-кого. Він у мене ветеран. З фашистами воював. Бойових орденів у нього знаєш скільки – усі груди!

Тут Віктор озирнувся довкруж, чи бува хтось не підслуховує? Нікого й за кілометр не видно. Стишеним голосом почав оповідати.

-Розкажу тобі – тільки нікому! Чуєш?!

-Та чую…

-Сталася з моїм батьком одна пригода. Ото розгромили енкаведисти упівську криївку. Там виявили різні документи. А трапився їм на очі один папір. Наче наказ звучало. Йшлося про те, що усіх зверхників Микулицького району слід ліквідувати. А  навпроти нашого прізвища стояв знак запитання і допис: “Сей українською мовою розмовляє. Треба перевірити додатково.” Ти розуміє, що то значить? Усіх повбивати, а до Михайла Третякова, мого батька, придивитися пильніше. Може, то свій? І впала тоді на мого тата велика підозра. Бо що ж то виходить? Їх усіх, районних зверхників, підведено до страти, окрім Третякова! То хто тоді Третяков? І на кого він працює? Страшено тоді батько перелякався. Часи бо які – ще сталінські. Запросто могли загребсти і відправити до білих ведмедів. Та якось минулося. Отакі ми “руські”. Але мене мати виховувала. Батько усе на службі. Ну і моє оточення відповідне. І українська мова якось мимо мене пройшла. Але ти, Катю, не переживай!” Я надолужу. І забалакаю українською не згірш вашого.

-Ага – обіцянки-цяцянки. Знаю я вас.

– Слово даю.

“Обманює! – шпигала себе Катерина. – Щоб москаль українізувався? Та не може того бути! Світ ще такого не бачив!”

Події розгортались дивовижним чином. Віктор поїхав у Чернігів доучуватись на офіцера, Катя торгувала морозивом. Вони листувались. Ото й наче усе. Але ні! Повернувся Віктор Третяков лейтенантом і  з твердим наміром взяти собі за дружину Катерину Лопушанську. А вона особливо і не заперечувала. Весілля відгриміло  у єдиному на усі Микуличі ресторані “Берізка”. І відтепер Катя уже Третякова. А батько тільки й спромігся:

-Що ж, доню! Твій вибір! Ідеш за москаля. Але в разі чогось до мене не звертайся…

Бункер –  то назавжди!

-Та він не москаль! Він… Він просто так…

-Просто так москалями не стають.

-Тату, Віктор добрий до мене.

Петро Лопушанський нічого на те не відповів. Важке зітхання вирвалось з його грудей.

-Добрих москалів не буває, доню!

-А хіба українці усі добрі?

– Не усі – правда! Зате ми свої. І поміж собою зуміємо розібратись. У своїй хаті і правда, і сила…       

-І правда, і сила… Десь вона чула уже ці слова. У своїй хаті – ось  ключові слова! Запам”ятай їх, Катю…

Політична еліта Микулич не втаювала свого обурення. Бандерівку за дружину взяв син їхнього воєнкома. Не випадково, ох і не випадково  знайдено було той папір у бункері! А Таїсія Миколаївна, мати Віктора, наче молитву усе повторювала: “Он скільки наших! Он  донька прокурора! А Машенька – донька секретаря райкому! Чим тобі не до вподоби? А Свєтка, а Елічка, а Неля?!…”

Між тим життя закрутило і понесло! Третякови дуже небавом перебрались у велике місто. Народжувались діти і старіли батьки.. І тьмяніли срібло та золото, і уже з далекої молодості посміхались з фото, що вклеїне у сімейному альбомі. А з підмогильних плит пробивалась ляклива трава. Трава там, де імена – Михайло, Таїсія, Петро… І начебто щасливою була Катерина. Бо коли б не Віктор, ким би вона стала у тих Микуличах? З морозива пересіла б на пиріжки чи пиво? І дочекатись коли помре тітка Рома, аби стати володаркою її хатини?! І привести у ту хату тракториста Миколу, який би за десять років геть спився та помер від інсульту?

А так – он своя квартира у великому місті, двійко гарненьких дітей, онуків он уже п”ятеро! І Віктор її при зарплаті добрій та полковницькій пенсії. І власний автомобіль “Жигулі” у них ще з тих давніших часів, коли “Жигуль” щось значив.  Усе так.. Але що це? Коли у них заходилось на сварку чи виникали суперечки, з вуст Віктора неодмінно зривалась ота образа : “Бандерівка!” І було то з найменшої причини. І дарма, що предмет непорозуміння між ними чисто побутовий. А яким йому іще бути?

Бандерівка…

А вона якось не стерпіла і випалила йому прямісінько у вічі: “Так, бандерівка! І цим пишаюсь! Я у бункері народилася!”

Люди, що сірники. Натисниш сильніше – ламаються.                         

На вісімдесят першому році життя почав “ламатись” Віктор Третяков. Ото був він усе життя наче цвях. За виграшку доглядав аж за двома дачами. Скільки землі перекопав! Щодня пішки долав щонайменше десять кілометрів. Його тіло демонструвало тугість м”язів та невичерпну енергію. Здавалось, тієї енергії-  джерело. Бери, користуйся скільки завгодно! Аж ні! На усе існують ліміти.

Він не скаржився. Навпаки – пишався. Пам”ять працювала як годинник на міській ратуші, очі бачили далеко і чітко, зуби усі цілі. Нічого не боліло, не муляло і не допікало. Аж враз наче в одну мить і відразу покинули  Третякова сили. І вже чує Катерина Петрівна голос його, що долинає звідкілясь здалеку:

-Катя, помогі!

А вона у сусідній кімнаті. Ночують нарізно, бо Віктор, виспавшись удень, усю ніч телевізор смикає.

-Що таке, Вікторе?!

-Встать не могу!

-А по-українськи сказати можеш?

-Та какая разніца?

-Велика, Вітю, ой – велика!

А він таки охляб зовсім. А чи придуркується? Та де там! Що за жарти? Щоб просити допомоготи йому серед ночі сходити у туалет? Хіба то жарти? Так не буває. Видно, що таки насправді. Трапляється, вона зі сусідньої кімнати не чує, як він кличе на допомогу. І що ж? Обсикає  відставний полковник усе довкруж себе. Диван он геть обісцяний. І лак на паркеті починає лускатись.

-Катя, помогі!

Тягне свого благовірного до ванни! Треба помити. А губку підібрала спеціально тверду та жорстку. Аби знав! Тре йому спину. Натирає так, що червоне проступає.

-Больно! – кричить.

-А мені, думаєш, не боляче було, коли ти мене бандерівкою обзивав?! І от тепер, дивись, свою москальську мову пригадав. А в Україні усе життя проіснував!

І знову береться за губку. Спина Вікторова – що піч гаряча. А Катерина, сама уже немічна, обличчя її вкрилось зморшками, волосся припорошила сивина, і сили в руках уже давно не ті. А ще дошкуляє  аритмія сердечна.  Та на Віктора ще сил у неї вистачить. Чи на довго – ось питання! Налягає на спину з усіх потуг. За бункер, за батька з мамою, за усіх скривджених та упосліджених. Вона усвідомлює, що не в усьому має рацію. Віктор з дещо іншої спільноти. Зрештою, був він для неї добрим чоловіком. Усе волік до хати, дефіцити роздобував, про дітей дбав як ніхто. Щоліта вирушали вони родиною на теплі береги морів. Вона не товклась в автобусах громадського транспорту, не знала нестачі ні в чому. Холодильник завжди набитий продуктами харчування, побутові речі діставались з імпортбаз. Пільги та позачерговість мались за норму. Усе так! Але поміж тим – гостре як бритва – бандерівка…

Тре Катерина жорсткою наче з металевого дроту сплетеною губкою.

-Больно!

-Ану, скажи, як то буде по-українськи?!

Крізь хлюпіт води чути як Віктор лихословить. Дивина! Вона ніколи від нього не знала московської лайки.

-Бач, заматюкався! От клятий москаль!

І натискає ще дужче! Та так, що і у самої пальці від натуги червоніють.