” …Усе моє, все зветься Україна”
(Ліна Костенко).
Нещодавно мені до рук потрапила пожовкла від часу книжка Миколи Цимбалинця «Иршавский округ. Учебникь к познанию родной земли и ея околицы». Видана вона 1932 року у друкарні Марица Гланца в м. Іршава (тепер тут знаходиться КП”Друкарня”). До речі, там побачили світ перші книжки відомого українського письменника Федора Потушняка – «Далекі вогні» і “Таємничі вечори”.
Насамперед завважимо, що книжка адресована народним школам. У передмові до неї автор М. Цимбалинець пише, що вже 12 років працює шкільним інспектором Іршавського округу. За цей час він переконався, що учні народних шкіл повинні більше знати про рідний край – околицю, де живуть, округ, людей.
На жаль, ця проблема існує дотепер. Ми чомусь перш за все прагнемо побувати в храмі Артеміди в Ефесі, Мавзолеї у Галікарнасі і Соборі Паризької Богоматері, побачити Єгипетські піраміди, статую Зевса в Олімпії, Ейфелову вежу, Тріумфальну арку в Парижі і Вавилонські сади Семіраміди ніж відвідати Києво-Печерську лавру, Парк “Софіївку” в Умані, острів Хортиця в Запоріжжі, Мукачівський замок “Паланок”, Синевирське озеро чи Національний історико-архітектурний заповідник “Замки Тернопілля”…Скажу й таке: в Україні є села, де люди далі рідної домівки не були. Якщо і виїжджають кудись,то це на заробітки в Польщу, Чехію, Італію, Німеччину, США..А там не до подорожей…
М.Цимбалинець із перших рядків книги намагається на конкретних прикладах переконати юного читача, що краще рідної землі немає. Тому, на його думку, треба частіше подорожувати визначними місцями, пропонує пройтися історичними шляхами, схилами неповторних гір Боржавської долини. Природно-антропонічні витвори донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, історичного, наукового погляду. Навколо стільки цікавого, маловідомого і незвіданого. Ми повинні знати своє минуле. Бо хто не знає власної історії, той не має майбутнього. А знаючи минуле,ми краще зрозуміємо сучасне. За смартфонами, які останнім часом майже полонили наше життя, ми, дорослі, не звертаємо увагу на те, як наша дитина прокидається вранці, чим займається, чи вмилася, чи помолилася та чи поснідала, а йдучи до школи, до кожного старшого чоловіка раніше хлопчики та дівчатка чемно віталися: “Слава Ісусу Христу!”, за що у відповідь чули: “Вовіки слава!”
Автор книги розпочинає свою розповідь із чарівного куточка нашого краю – “Зачарована долина”. Вона має понад 150 га угідь. Тут розміщено унікальні пам’ятки природи – кам’яні витвори-брили. Вони виникли внаслідок вулканічної діяльності землі, знесення грунтів талими і дощовими водами. У народі їх називають Смерековий камінь, прирівнюють до найвищих красунь-смерек. Ці природні витвори протягом мільйонів років, все вище і вище піднімаються над землею, а грунт з-під них розносять води річки. Це диво природи – єдине в Європі. А геологи стверджують, що і єдині у світі.
Зачарований край – це мальовничий куточок природи з багатим рослинним і тваринним світом. Тут ростуть рідкісні види: чемериця, німиця, росичка комахоїдна, журавлина, пухівка широколиста та інші. Серед тварин М.Цимбалинець називає бурого ведмедя, рись, куницю, борсука, лисицю, зайця і оленя.
Окремий розділ у книзі присвячено Іршавському округу (району). Округ межує з Берегівським, Свалявським, Хустським і Виноградівським районами. Найвища гора – Бужора, найбільша річка – Боржава. В 1906 році із Берегова в Кушницю було прокладено вузькоколійку, якою доставляли вугілля, дрова, каміння ,глину. Із міста над Іршавкою дорога вела в Ільницю і Виноградово. А звідти можна було добратися потягом до Берегова, Мукачева, Ужгорода і Сваляви. Уже в радянські часи курсував пасажирський потяг, який доставляв людей на роботу, а дітей – до школи.
Одна з вулиць в Іршаві називалася іменем закарпатського будителя і культурного діяча Олександра Духновича. В місті був свій уряд, школа, суд, клуб, бібліотека, духовий оркестр, хор, драмгурток, адвокатська контора, товариство пожежників, аптека, лікарня, пошта, млин, жандармерія. Було багато приватних будинків іршавчан.
Про річку Іршавку автор книги пише, що її глибина в окремих місцях була 2-3 метри, а восени і весною і значно більше (цього тепер не скажеш – вона просто у рази стала меншою). Було багато різної риби. У давніші часи річка йменувалась Іржава, маючи в собі щось подібне до назви найбільшої річки Іршавщини – Боржава. Боржава, Іршава – обидві річки мають співзвучні назви і характеризують природне середовище, де проживали в минулому наші предки. Свого часу історик-краєзнавець Василь Керечанин писав: “Обидві назви річок римуються.Бор – це ліс. ІБоржава бере початок з Боржавської полонини й тих великих лісів, які розташовані нижче від полонинських гір. Вода в ній теж найчастіше каламутна при випаданні дощів. Такою ж каламутною від танення снігу і випадання дощів у Бужорі, Великодільських лісах була Іршавка. Її води кольором дуже схожі на залізну іржу. І цей народний переказ дуже правдивий.
Навколо поселення в сиву давнину видобували залізну руду і випалювали залізо. На Стремтурі (так називається гора) був залізоробний центр, де знайдено 30 домниць ІІ-ІІІ ст. до н.е. Проте залізна руда була і на Брідських, Дешковицьких горах, виплавляли залізо в Колодному.
Археологи ще й тепер натрапляють на залізну руду на поверхні землі під Бужорою, Смерековим каменем. Русло Іршавки проходить через природні поклади залізної руди. Це і робить воду річки каламутною, іржавою. Але згодом звук “ж” при вимові був замінений на звук “ш”. Так річку Іржава стали називати Іршавкою.
Іршавщина широко представлена і знахідками мідно-бронзової культури. Її носії використовували знаряддя праці, мечі, наконечники, кинджали, жіночі прикраси з металів. Вони знайдені в селах Білки, Колодне, Арданове, Чорний Потік.
Якщо на півночі Іршави стояла оборонна фортеця Стремтура, то на півдні таку місію мало городище Будулів. Ще й дотепер тут збереглися вали, рови, залишки фундаментів, насипна дорога, яку в народі називають Червоною гіркою – від пролитої на ній крові. Там тепер і трава не росте.
Належала Стремтура як фортеця спочатку римлянам, а потім дакам. У ранньому середньовіччі її вподобали слов’яни. Ці фортеці захищали стародавнє поселення на Іршавських гірках і низовині від нападу кочових племен. Таємницю Стремтури і Будулова розгадали наші історики-археологи С.І.Пеняк та І.І.Попович.
А учений, історик-археолог Федір Потушняк розгадав таємницю курганів між Осоєм і Білками. Ці всі знахідки віднесено до так званої місцевої куштановицької культури.
Підприємств в Іршаві на той час було мало. Населення складало всього 3065 чоловік. Окружним начальником був Симеон Грибовській.
Громадою управляли сільський староста та нотар. Важливі справи передавалися на обговорення комісій – по будівництву, фінансовій, господарській, охороні здоров’я, соціальній і т.д. Спірні питання вирішувалися в окружному уряді. Поліцаї слідкували за порядком і чистотою міста, злочинців передавали для покарання в суд. Цікаво, що перше пожежне товариство в Іршаві було засновано в 1931 році.
Автор книги розповідає про те, що жителі округу в основному займалися землеробством, садівництвом, тваринництвом. Вирощували на своїх земельних ділянках пшеницю, жито, кукурудзу, овес, картоплю, а в добре оброблених городах хороші врожаї давали капуста, квасоля, перець, огірки, цибуля, часник та ін. Їх вирощували у низинних населених пунктах – Заріччі, Сільці, Греблі, Вільхівці, Нижньому Болотному. Щодо садівництва, то селянські ділянки потопали в яблунях, черешнях, сливах і грушах. Ця галузь інтенсивно розвивалася у гірських селах – Арданові, Негрові, Загатті, Підгірному, Чорному Потоці і Малому Раківці.
Не оминає автор книжки і таку тему, як віросповідання. Жителі поділялися на греко-католиків, православних і євреїв. Були також і римо-католики, реформатори, баптисти, суботники, але, звичайно, у значно меншій мірі. Вони жили між собою дружно, допомагали один одному.
Початкову церковно-приходську школу було відкрито наприкінці ХІХ століття. Приміщення школи збудували за часів чеського буржуазного режиму. Спершу нав’язувалась мадяризація, а потім і чехізація. В середніх навчальних закладах в ті часи могли займатися тільки вихідці з панівних класів.
Найбільш бідне населення проживало в горах. Ті що мешкали в долині, займалися вирощуванням сільськогосподарських культур, якими торгували здебільшого на ринку. Граф Телекі особисто вимагав від своїх кріпосних селян сіяти коноплі, які за тих часів давали високі прибутки. Вирощування цієї культури сприяло розвиткові домашнього ремесла – ткацтва. З коноплів виготовляли й домашній одяг: сорочки, блузки, жіночі сукні, чоловічі штани .В селах виробляли також вовняні тканини, з яких виготовляли кептарики, уйоші, петеки й гуні.
У цей час почало інтенсивно розвиватися автобусне і залізничне сполучення між населеними пунктами. Водночас громади занепадали. У Мідяниці раніше виготовляли цеглу (кілька років тому там відродили цю галузь – уже за часів незалежності України побудовано новий цегельний завод), у Довгому і Лисичові видобували залізо і заготовляли дрова, але всі вони через світову економічну кризу змушені були припинити свою роботу.
Микола Цимбалинець велику увагу приділив на сторінках видання сільським громадам. У Собатині в ті часи при населенні 236 чоловік не було жодного шкільного закладу. Нотаріат, жандармерія, пошта, залізнична станція знаходилася в Іршаві. Сюди люди добиралися пішки або на возах. Автобусного сполучення не було.
Багато цікавого можна дізнатися зі сторінок книги про села Сільце, Кам’янське (Кив’яждь), Хмільник, Воловицю, Мідяницю, Лозу, Осій, Брід, Дешковицю та ін. Тепер мало хто знає, що до складу нашого району відносилися тоді і гірські села Покуття, Ділок і Бабичі (які тепер входять до складу Мукачівського району).
Багато написано про гірське село Загаття, яке виникло в ХУ столітті. Тут можна було знайти чимало цікавого. Зокрема, у ХУІІІ столітті імператриця Австро-Угорщини Марія-Терезія переселила в ці краї ремісників – німців-австрійців (це села Дуби і Кобалевиця). Вони виготовляли вироби з дерева: двері, вікна, корита, шингли (дощечки для перекриття дахів).
На загатських пагорбах добували залізну руду в першому тисячолітті до н.е. Тут дотепер збереглася довга штольня-печера. Поряд можна знайти залишки виробництва скла – шлаки.
У ці часи в селі селі було створено і лісову управу, яка вела догляд за лісами, а також жандармську управу – жандармерію.
Старожили села Дуби розповідають про те, що на околиці села знаходилася купальня «Турецька криниця», де лікували хворих на туберкульоз. Неподалік – смерековий ліс. Про це детально описано в книжці. А ще тут розповідається, що тут в основному жили німці, так звані “шваби”, які прийшли сюди 1770 року із Чехії за покликом графа Шенборна. У Дуби сільські жителі підводою або пішки добиралися із Загаття, Івашковиці, Локтя, Кобалевиці і Шелельовиці. А назва села, напевне, походить від того, що тут було багато дубових лісів.
Цікаво трактує автор книги назву села Локоть: «Община розметана по холмахь и улица высматривает криво, якь локоть на руке и поэтому получила название община Локоть». Звідси можна пішки піти через Великий Діл на Сваляву.
Громадою управляє сільський уряд. Нотаріат, пошта, жандармерія, лікар знаходяться в Загатті. У селі була дерев’яна церква, народна школа, яка знаходилась у дуже плачевному стані. У Локті нараховували 382 жителі. Селяни займалися вирощуванням пшениці, жита, вівса, кукурудзи, картоплі, капусти.
Автор книжки дуже бідними називає жителів Підгірного (Волоського). Хліба немає, люди виживають за рахунок заготівлі суниці і малини, з яких виготовляють леквар (мармелад). Школа в селі була, але в дуже занедбаному стані.
Білківська громада, яка нараховувала понад 6000 чоловік, розподілялася на кілька частин. Зокрема: Центр, Телятинець, Новоселиця, Зовдуновиця, Ковбасово, Квацька, Гора, Банище, Пінковиця і Горб. У Білках щодня діяв базар, де продавали велику рогату худобу. На річці Боржава знаходилися дерев’яні млини. «Через общину, — йдеться в книзі, — веде державна дорога, на которой есть хорошое автобусное сообщеніє; вь общині находиться і желізно-дорожна станція. Їхати можна вь Іршаву і через Имстичово вь Кушницу». В селі знаходилися три школи, діяла організація Червоний Хрест. Тут навіть був готель «Принць», парова ванна, дві церкви, пошта, інтернат і кредитне та споживче товариство. У громаді знаходиться народна читальня ім. Олександра Духновича, діяла сільська «Просвіта».
Довге знаходиться між горами, в чарівній долині. Легенда розповідає, що його заснував поміщик Довгай, який поселився тут одним із перших і запросив сюди усіх бажаючих. У 1908 році було зведено пам’ятник героям Франца Ракоція ІІ, які загинули в червні 1703 року. У 1923 році пам’ятник було пошкоджено вандалами, однак згодом його відновили. У Довгому були дві залізничні станції: державна і промислова. Тут була своя пошта, нотаріат, жандармерія, лісне відділення, до 1925 року воно було окружним містом. Тут проживало 4266 чоловік. Дбали тут і про культурний розвиток. Зокрема, далеко за межами краю линула слава про хор, драмгурток, читальню ім. О. Духновича.
Крім лісів, наш край багатий на корисні копалини. Серед них – вугілля, золото і срібло. Для того, щоб приступити до їх видобутку, потрібно вкласти величезні кошти. А саме їх ніколи не вистачало краянам.
…Книжка про Іршавщину, видана в 30-их роках минулого століття М.Цимбалинцем, звісно, давно вже стала раритетом. Уже те, що вона збереглася до наших днів, має велике значення. Бо прочитавши її, ми більш широко пізнаємо рідний край, його людей. Обов’язково її потрібно перевидати. Віриться, що знайдуться ентузіасти, які зроблять це. Книжка потрібна для майбутніх поколінь, щоб вони знали історію свого рідного краю.
У такі хвилини міркування і судження на думку приходять слова Ліни Костенко:
Буває,часом сліпну від краси.
Спинюсь,не тямлю,що воно за диво,-
оці степи,це небо,ці ліси,
усе так гарно,чисто,незрадливо,
, усе як є – дорога,явори,
усе моє,все зветься Україна.
Така краса,висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Краще не скажеш. Подорожуючи Україною, бачиш поля, урочища, пагорби, річки і гори і з цілком зрозумілими українськими назвами. Такими є і пам’ятки культури, наші старожитності. Це німі свідки минулого. Вони засвідчують автохтонність нашого населення. А мова, культура, звичаї, релігія і духовний склад то і є нація.
Отож, люби і знай свій рідний край!
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава, Закарпатська область
Leave a Reply