Галина Козак. Вигнанці: повість. — Львів: Левада. 2022—208 с.
I.НАСАМПЕРЕД
Не бачу дивниці в тому, що деякі читачі перед знайомством з текстом хочуть більше взнати про автора (авторку) написанки. Підсвідомий пошук спонукальних мотивів? А ще натяк на те, що нерідко так мало знаємо про тих, хто творить поряд.
Отже, Галина Козак. Народилася в мальовничому селі Урмань на Тернопіллі в родині репресованих сталіністами. Закінчила Кременецьке педучилище і Львівський держуніверситет імені І.Франка. Історик за фахом. Живе у княжому місті Лева. Член Національної спілки письменників України. Її перу належить кілька книг прози.
Повість «Вигнанці» — одна з них.
.
II. СПОНУКА
Про що вона? Якщо коротко, то маємо друк, який можна вважати своєрідним славнем родоводу на вітрищах долі. Адже в книзі – розповідь про родину, котру не зламали випроби часу (переслідування більшовицьких окупантів).
Але, незважаючи на них, пам’ять вбити не вдалося. «Заговорила» вона. Через своє розуміння (на основі пам’яті) місця людини в складнощах буднів. Підтверджують це повісті «Таємниця», «Не заблукати у мережі», «Дорога терном заросла». Наче передмова до того, що будуть звернення до минувшини людей, серед яких живе авторка.
.
III. АНАЛОГІЇ
Промовляння історії. Вона таки жила у серцях, хоч московитські окупанти намагалися знищити її. Думалося про це, коли перечитував «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, «Захара Беркута» Івана Франка… Допитливість намагалася дізнатися важливе з художньої документалістики Олексія Опанасюка, Володимира Яворівського, хоч й відчувалося в них замовчування істотного.
…Чимало літ минуло з часу проголошення незалежності. Багато змінилося у творах такого плану. Історія голосніше промовляє до кожного з «Вічника» Мирослава Дочинця, «Століття Якова» Володимира Лиса… Долучив би до цього списку деякі тексти Романа Горака та Валерія Хмелівського.
Вважаю, що не буде перебільшенням й те, що «Вигнанці» носять у собі історичну «родзинку». Але письменниця поряд з цим торкається минувшини свого родоводу, що додає творові шарму. Це — надзавдання для авторки. Бо вона з одного боку відчуває тиск матеріалу, який досконало знає. А з другого —виникає бажання не тільки передати його, а неодмінно знайти щось своє у цьому процесі (плюс необхідність знайти золоту середину між історичним твором у традиційному розумінні цього означення і художньою документалістикою).
.
IV.СЮЖЕТНЕ
Неординарність, яка починається із звичайності, характерної для галицького села після Другої світової війни.
Перед досвітком в оселю колишнього вояка УГА Михайла Наконечного вриваються червоні зайди, які хочуть вивезти родину в сибірські холодини. Бо ж має сімейство «великий гріх» перед владою — сина господаря хати заарештували енкавеесівці за допомогу українським партизанам, які боролися за волю рідної землі.
Тюрма у Копичинцях, багатоденне етапування на чужину, будні в селищі Алгач і на лісоповалі, повернення до рідного дому. Ніби й звичайні віхи з біографії роду. Але водномить в частинах повісті є згадки про цікаві нюансики, котрі роблять твір привабливішим.
.
V. ЦІКАВИНКИ
Їх, цих моментиків, у «Вигнанцях» є чимало. Неможливо мовити про усі в невеликому за обсягом відгуці. Тому й поведу мову лишень про ті, які вважаю найважливішими (нехай у цьому існує особистісне, але хіба воно може бути надзвичайністю на тлі авторського творчого індивідуалізму)?
Скажімо, зацікавлюють описи життя Ганни і Юрія. Перші зустрічі, весілля, народження на чужині їхніх дітей Ольги та Івана, тяжка праця на лісоповалі…
…І служба у війську, під час якої спецпоселенця відправили у будбат. Ті літа запам’яталися тільки тим, що Юрія хотіли суворо покарати за кілька речень про погане харчування, які виклав у листі до родини.
Як все це контрастувало з постійними спогадами його тестя Михайла Наконечного про перебування в УГА, бої з польськими окупантами. Бо це ж голос ріднизни, а вимоги совіцького командира — чужизна для розуміння. Бо зустрічі з чужими людьми не радували нікого.
Про тюрму і товарняк, яким везли на чужину не згадуватиму, бо й так усе є зрозумілим. Примушування Юрія і Ганни до співпраці з енкавеесівцями та їхні відмови від цього «щастя». Нерозуміння начальника дільниці горєлова, чому начальник ліспромгоспу зельник не карає галичанок за відмову працювати у дні Великодніх свят. Бо він вірить, що й після смерті Сталіна система не зміниться.
Постійне переживання наших краянок за те, аби в жилах родів не з’явилася чужа кров. Молодому Дмитрові Козаку не дають вдома благословення на шлюб із місцевою кацапкою Альоною. А стара Параня Оліярничка виганяє з дому п’яницю Сеньку, який пробує позалицятися до її доньки Стефи.
.
VI. ПОВЕРНЕННЯ
Воно, повернення додому, як годилося, почалося на чужині. Мабуть з того, що одного дня разом з нареченою Наталією (сестрою співкамерника) з’явився Григорій — син Михайла Наконечного, якого «справедливий совіцький суд» запхав в сибірську буцегарню. Письменниця коротко, але точно описує нелегкі будні обох.
Не оминає вона й того, як Ганна Козак-Наконечна у вересні 1956 року отримала звільнення із спецпоселення. Згодом такі ж документи з’явилися і в інших членів родини. Здавалося б, що вже можна повертатися в рідне село. Але Юрко ще служить. І всі вирішили, що в Урмань приїдуть разом. Опис останнього Різдва на чужині.
І на початку 1958 року всі з’являються коло хати, з якої їх вивезли в сибірську холоднину. Й тут з’ясовується, що в їхню оселю вже поселили тих, коло виселили з Польщі під час сумнозвісної операції «Вісла». («Грандіозна» практика тоталітаризму — виселені замість виселених. Приміром, ще перед розпадом СРСР дізнався, що жителів репресованого села Антонівці на Шумщині тоді переселили в Запорізьку область в хати етапованих в Казахстан німецьких колоністів, які вже кілька століть жили на українських землях.)
Цікавий епізод повернення. Правда, по-своєму описуючи його, письменниця більше робить наголос на самому факті повернення. І в цьому є логіка. Бо рідний дім завжди кличе до себе. Як гнізда бузьків у весняну пору.
.
VII. ОБРАЗНЕ
Не заперечуватиму, що образ гнізда є тривіальним для вітчизняної літератури, але він, (на мою думку, звісно), в даному випадку є доречним на тлі ситуації. Додамо сюди образність на інших сторінках книги, адже назирці за читачем «ходять» метафори, епітети, порівняння.
Наведу кілька прикладів. Приміром, порівняльність характеризується такими висловами, як «витирала сльози кінчиком старої, як бойків світ, хустини», «чужа країна- як домовина», «вода — це незбагненна стихія», «стрілець-фірман». Вдатності є також серед метафор та епітетів: «береза наповнювалася соком і готова була поділитися ним із людьми», «перекошена хвіртка».
Іноді повість Галини Козак зблискує цікавими пейзажинками на кшталт: «Спозаранку сірі хмари заволокли небо, потім опустилися низько і висіли так, наче ось-ось мали накрити землю»…
І зрозуміло , дехто після акцентів на цих та інших подібних словосполуках почне говорити про їхню зайвість для прозотексту, бо, мовляв, для нього більш важливим є сюжет. Але без індивідуальності письма ніяка карколомність не порятує.
.
VIII. СЛОВЕСНЕ
Переконаний, що проти прозаїка (прозаїчки) спрацює і слововиявність. Тому й втішно, що текст повісті аж «кишить» діалектизмами: «бомбони», «полик», «трумло». А ще можна згадати про такі говірковості, як «стончки», «жидик», «бунц». І добре, що значення таких буквотворів пояснює словничок наприкінці книги.
Але не все виглядає так просто, як спершу здається. Навряд чи доцільним можна назвати використання діалектизмів там, де без них висловлення думки не постраждає. Адже мовлення письмачки без врахування цієї особливості опиняється в програші.
Як на мене, то деякого вдосконалення вимагає і словничок. Бо таки потребують пояснення окремі галицизми та буквосполуки, які поширені на чужині (це могло б усунути дбайливіше літературне редагування).
Можливо, це голосніше заявить про себе у наступних книгах? Принаймі, торішній роман «Дівчина на білому коні» натякає на це. А що буде далі? Це знає тільки Галина Козак.
Ігор Фарина
смт Шумськ на Тернопіллі.
Leave a Reply