Знайти душевну струну

Цимбалюк Г.М. Дієпис дивної доби. Проза/ Григорій Цимбалюк. – Житомир: Вид. О.В. Худяков. 2024. – 200 с.

Коли пошта принесла до мене цю книгу, то відразу звернув увагу на її назву «Дієпис дивної доби». Що це? З одного боку маємо вдатне найменування часу, в якому доводиться жити. Це – суспільно-політичне взорування. Але поряд із такою «дивиною» існує й оте «по-друге». Йдеться про мовленевий аспект. Оте слівце «дієпис» носить на собі неологічну барву. Якщо виходити з того, що в доробку цього літерата вже були «Канчук для баніта», «Жорства», «Рокада», «Зрушений алювій», то є помітною орієнтація не тільки на новотворчість, а й на рідковживаність. І це, звісно, тішить.

Є ще один нюансик. В одного літературного критика прочитав, що в цьому друці читачі не знайдуть звичних жанрових означень написанок. Можна, звичайно, словесно «потанцювати» навколо цієї теми. Та давайте подивимося на неї з двох «дзвіниць». Відгомін абераційності прожитого та пережитого через жанрові переплетення (у книзі знайшли своє місце проза, поезія, есеїстика), почасти це – новинка у доробку письмака. Але більше мислиться про продовження розмови у своїй виражальній манері. Як це вже було раніше у книгах «Ціна печалі», «Акорд», «Час обріже»…

Задуматися над усім змушує і так званий «часовий акцент». Адже вісім творів із першого розділу «Поднесь» зібрали розповіді про життя людей в епоху, яка ще не познакована широкомасштабним вторгненням московської орди на українські землі. А другий розділ «…І нині» та деякі інші тексти – болісні доторки до воєнної теми. Протиставлення? Так! Але його повністю нівелює та обставина, що в обох випадках йдеться про існування особистостей на вітрищах долі.

Тези, що потребують хоча б побіжної деталізації. І почну їх із ословлення думкувань про твір «Розійшлися навесні дороги», присвячений світлій пам’яті в’язня комуністичних концтаборів Сергія Бабича. До речі, літерат уже не вперше торкається цієї постаті. Приміром, цікаві розмисли про нього пан Григорій вмістив у своїй книзі «Зрушений алювій»… Головного героя вперше зустрічаємо під час німецької окупації у роки його дітоцтва. А завершується текст роздумами про останні роки життя людини.

Здається, що це – чи не єдине твориво, котре має відомого адресата. Але це зовсім не означає, що інші твори не спонукані реаліями життя. Їх дихання відчувається у творах «Любов і кров», «Розлитий мед», «Коли хата на голову впаде»…

Але відображення життя особистостей та їхніх вчинків у різних ситуаціях так не зацікавлювали б без углиблення у почуття любові. Воно, між іншим, чи найбільше промовляє у «Розлитому меді». Тут автор вдало поєднує психологічність та фізіологію. Щось подібне існує й в інших текстах. Але водномить є й непростість. Іноді можна почути, що не варто зациклюватися на оголенні любощів. Згоден! Але… Ніхто ж не заважає письмаку зображувати усе на грані фолу, відчуваючи дихання часу. Принаймні Григорій Цимбалюк робить впевнені кроки на цій царині.

Певні елементи такого освоєння теми любові помітні й у «Помічній воді». Але про цей твір хочу згадати ще через один момент. Відчувається, що автор знає тему з власного досвіду. А те, що він перемішується з художньою уявою, тільки додає шарму написаному. І тому з такою цікавістю чи не кожен прочитає розповідь про події на траулері «Янтар». (Зрозуміло, що так своєрідно відгукнулося те, що пану Григорію у роки юності довелося потрудитися на рибних промислах Атлантики, а згодом попрацювати на освоєнні нафтових родовищ Західного Сибіру. Помітно це, зосібна, у творивах «Солоний дощ», «Коли зійде сніг» із попередніх книг.)

Ще одне свідчення важливості набутого досвіду. Вже мовлено, що спонукою до появи текстів із розділу «…І нині» та деяких інших текстів творів стали воєнні події. Безумовно, що в написанках «Унікальні кадри», «У мене є граната», «І до поезії добутися» відчувається, що автор був учасником АТО і російсько-української війни після 24 лютого 2022 року. (Безперечно, що маємо справу з художнім вимислом. Але написаному віриш саме через це.)

Ще таке. В попередніх абзацах існують згадки про назви творів і їхню тематику. Але немає жодної згадки про сюжети написаного. Зумисно! Кожен із читачів спроможний сам осилити це, прочитавши книгу.

А більше поведу мову про виражальні можливості письма, які випливають з цього друку. Тут, напевно, чи не першочерговим є лексичний ряд, котрим послуговується ловець слів (так іноді йменують письменників). Резонно, що в даному випадку на авансцену сприймання виходять слів’ята з ознаками говірковості: «їдиниця», «глитати», «загай», «кумпель», «роззявляка», «поглум», «ровер»… Зацікавлює й те, що лексикон письменника помітно доповнюють буквотвори і словосполуки з доріг життя: «суднова роль», «комінгс», «абгемахт», «баталер», «стрілкотня», «підствольничок»… Приваблюють такі слова, як «подобизна», «висікака», «ґунцвот», «їдна», «навинутися»…

Але не тільки лексика приваблює у цій книзі. За індивідуальність прозомовлення агітують й літературні тропи, бо автор доречно використовує порівняння, метафори та епітети. Про це свідчать й такі словосполуки, як «він, мов заворожений, на миготливий вогник дивився», «та й шия – найперший семафор перейшлого віку», «душевні закамарки», «із серця на екран струмувала потужна енергія»…

Дехто, наткнувшись на такі цитування, почне говорити, що, мовляв, мовленеві питання не є такими важливими для прози, бо сюжет відіграє більшу роль, ніж мова автора. Дивна постановка проблеми, бо ж кожна тверезомисляча людина розуміє, що без наголосів на словесності будь-яка проза не зацікавить. Мають тут також бути акценти на ідіоматичності висловів та культурології. (Щодо останньої, то посилання на неї трапляються частіше, ніж у деяких поетичних книгах.)

Це, очевидно, маємо тому, що автор «Дієпису дивної доби» і сам інколи віршує, на що вказує його вірш «Напуття» на початку книги. З нього запам’ятався, зокрема, такий рядок «і не в’ючте на себе надмір багажу». Та не тільки поетичність виділяє цю книгу. Якщо, скажімо, часто-густо маємо прозотексти з подихами доби, то промовляє і есеїстичність розділу «Поновлення душі», котра поєднана з присутністю публіцистичності в інших творах. Можливо, це ще голосніше заявить про себе у наступних книгах письменника, де він, безумовно, прагнутиме знайти душевну струну, як і в «Дієписі дивної доби».

Ігор Фарина

письменник, лавреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди

селище Шумськ на Тернопіллі