Мацьків О. Срібні зґарди осені: поезії – Біла Церква: Час Змін Інформ.2024 – 288с.
В будь-якому віці людина починає оприлюднювати свої поетичні чи прозові твори. Так було у всі часи. Бо за великим рахунком має значення не цей факт, а суть написаного.
Якщо з цієї «дзвіниці» дивитися на доробок Ольги Мацьків, то виникає враження, що авторка саме це вважає головним. Як і годиться, під обкладинкою «Срібні зґарди осені» маємо поезії з мотивами громадянсь-кості, філософічності, пейзажності та любовності. Адже тексти пронизані цим. Та водномить не бачу потреби зосереджуватися на цьому. По-перше, часто-густо ті чи інші мелодії мирно співіснують в одному творі. По-друге, ніяка тематичність поетичного твору не буде виграшною без ціневого індивідуального вираження.
І тут, безумово, першочергово думається про вдале використання літературних тропів. Адже у книзі Ольги Мацьків частенько можна уздріти порівняння, метафори та епітети.
Тому й бачу необхідність почати мову про літературотропність зі згадок про порівняльність. Не зважаючи на різність цього виражального засобу. Адже цей підвид виражального засобу в багатьох випадках характеризується експлуатацією сполучників типу: «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. Трапляється також відсутність сполучників. Іноді зримими стають приклади рядків з присутністю і відсутністю сполучників та порівнянь, котрі створює несподіване поєднання двох іменників, яке випливає з контексту написаного.
Це теотеризування спробую підтвердити з цитуванями: «бігла юність, як лань, прудка», «про надію, наче сонце, світлу ти мені на згадку напиши», «а ніч така глибока, мов криниця». Якщо тут маємо сполучниковість, то існує і протилежність: «сонячні промені – точені олівці», «обрій заплаканий – сліз невимовна жага», «Білий сніг – рапсодія зими»…
Ці переліки взірців одного тропу можна продовжити. Але давайте обмежимося ними і спом’янемо про словосполуки з присутністю та відсутністю сполучників. «Зневіра не гріє – скувала, як річку лід». «А на душі–неначе біля нені». «В дневі прийдешнім – незвідані далі, як віхи». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме вдатності цих порівнянь. Як і того, що привертають до себе тропи, де один іменник по-своєму уточнює інший: «Кришталь-роса», «місяць-човник», «посестри-зірниці», «вітер-пустун», «чудо-земля».
Та не тільки порівняння означують літературотропність. Бо похвали заслуговує й метафоричність висловлювань «…замріяний місяць знімає мені капелюх», «пише осінь мені листи», «обіймає морозенко горобину ніч». Ці та інші взірці метафоричності вказують на важливість використання цього підвиду літературних тропів. І на цьому тлі ще помітнішими гранями виблискує епітетність.
Її, до речі, можна умовно розділити на дві частини. Нерідко, скажімо, зір натрапляє на взірці цього тропу, в яких є помітним поезомовлення авторки: «Передмістя зими», «мости зітхань», «мова світла», «вальс душі», «згорток болю». «ніжність інею»… І на цьому фоні дещо ( а іноді й помітно) програють епітети з елементами звичності: «болючі рани», «дні осінні», «лабіринти долі», «душі потреба», «гірке чекання», «загублені слова»… Принаймні таке чується від тих, хто оцінює ці словосполуки без врахування контексту.
Між іншим, ці та інші літературні тропи супроводжують згадки про «мешканців» поетичної книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «Зігрівала в своїх руках, наче долю, малий підсніжник». «Замилуйся у полі калиною». «Крадеться у дім холоднеча, примруживши очі, як хитрий, нечемний кіт». «Про вічне і віще тривожаться сови». «Ніч розчиниться в обіймах сонця». «Вечір зірками виблискує, як органза»…
Варто, либонь, повести мову й про таке. Нерідко трапляється таке. Іноді різні «мешканці» зустрічаються й в одному рядку. «Зорі з місяцем, ми і тиша». «До сонця вишня тягне змерзлі віти». «Топтала вицвілі на сонці спориші». Але думкування про подібні суміщення стосується не тільки «мешканців», а й кольорових екстраполяцій. «А там, удалині, осінніх днів сріблясто-жовтий іній готує невідомі вітражі». «Чорно-білі клавіші кохання». «Хмари сірі в блакитній висі»…
Та неординарні кольорові екстраполяції побутують не тільки в групових словопотоках. Адже існують вони й в однині. «Жовті троянди болю». «А назустріч – сива-сива мла». «Нить павутиння срібна». «То не журба – осіння позолота». «В горах віднайду червону руту». «Сірі будні цвіли барвінком». «Лиш у казці в тривку заметіль на снігу проростає зелене». «Синій обрій у синій млі». «Хмари вкрили небо голубе»…
Літературні тропи, згадки про «мешканців» друку та кольорові екстраполяції продукують нюансик, котрий вважають важливим для поезо-мовлення. Адже усі троє однозначно належать до складових виражальності. Але давайте не будемо скидати з рахунку того, що точнішому й образнішому висловленню думки сприяють богошукальницькі мотиви і культурологічні акценти, та вони водномить «промовляють» про темарійність, бо залишаються актуальними для філософської лірики. Себто маємо двоєдиність у римотворенні.
Зосібна, про це свідчать рядки з виявами релігійності. «Душа підносилась до Бога, мов пір’їнка». «Тут, межи хмарами, грішній людині до Бога ближче». «Я з Богом у серці, тому й не сама». Перед нами з цих цитувань постала важливість цього питання. По-своєму продовжують актуальність фрази типу: «…тиша, намолена Богом, віками, вітрами», «я зігріюсь, Боже, обігріюсь у сльозі, що вічна і земна», «світає радість Божа тільки там, де є надія». (Якщо розібратися, о у цих рядках немає чогось надзвичайного, звичайний сплеск емоцій людини з неатеїстичним мисленням. Тут перш за все приваблює природність голосу на противагу силуваності, котра свого часу панувала у творчості деяких вітчизняних віршарів).
Невимушеність звучання є також характерною для культурологічних акцентів. Тут (хочемо того чи ні) існує неоднозначність. Приміром, спонукою до створення поетичних рядків стають афористичні висловлювання чи слово-сполуки інших версифікаторів. Це не може не тішити, хоча й слід зауважити, що цей спосіб вираження думки використовується ще недостатньо. Шкода також, що чомусь рідко з’являються й поетичні присвяти. Адже іноді вони оприлюднюють цікавинки. (Скажімо, у вірші «Матусю, не плач», присвяченому матері воїна АТО Ярослава Лебеденка, знаходжу неординарну думку: «я тут, щоб весною в саду наша вишня цвіла».)
Культурологічні акценти існують в книзі через «пірнання» авторки у фольклорну стихію рідного народу «Може, розставить літо крапку свою над «і», «Надія вмирає останньою», «утікаєш сама від себе». Чи ж не можна ствердити, що такі вислови народжують крилатослів’я авторки: «щаслива лиш від того, що крилата», «лиш відчайдухи за світлом ідуть», «тільки безкрилим в житті не буває важко». (Шарму крилатослів’ю в інтерпретації Ольги Мацьків додає і її орієнтація на вияви жіночої ніжності.)
Неперебутньою опцією виражальності залишаються слово вияви, котрі характеризує різність у вигляді неологізмів та говірковостей. Правда, тут варто зауважити, що питання є актуальним не тільки для текстів римованих написанок, бо очевидніє воно й для найменування видань. Наприклад, у 2018-ому пані Ольга видала книгу «Сонцесад». Неологізм. Але не назвав би це новинкою поетики. Бо щось подібне вже існувало, коли згадати про «Кленопис осені» Оксани Почапської, «Розвидень» Любові Сердунич, «Сонцесвіт» Неоніли Яніцької… Радше можна говорити про успішне продовження традиції. Напевно, така ж думка стосується й назв, у яких з’являються діалектизми. «Срібні зґарди осені» своєрідно продовжує ославлені заголовки друків «Жінка сіяла ружі…», «За крок до первоцвіту», хоча говірковість тут є не вельми помітною. (І знову є підстави говорити про продовження традиції, натякаючи на «Бурштинову ватру» Галини Турелик, «Чар-папороть» Марини Павленко, «Зелений зарінок» Ольги Яворської.)
Тепер звернемося до текстів віршів. Лишень дві цитати. «Срібні зґарди одягає осінь, наче жінка з казки осяйна». «Падають срібні зґарди у пізню осінь». (Коли уточнити, що зґарди є намистом з монет чи хрестиків, то використання діалектизму є виправданим.) А ще говірковість привертає більшу увагу до таких буквотворів, як «вітчина», «стигма», «крилатість», «органза», «артос», «сонцесяйво», «віддяка», «обезкрилити», «біливо». (Зумисно не роблю розграничень між неологізмами, рідковживаностями і діалектизмами через мовні переміни, котрі давно назріли).
… І, насамкінець. Не може залишитися поза кадром і те, що поетка заявила про різноформ’я у поезотворчості. Адже, в «Срібних зґардах осені» поряд з традиційними багатострофовиками маємо катрени, восьмивірш, акровірш. У деяких віршах існують баладні мотиви. А, можливо, з часом з’являться рубаї, сонети? Чи це стане ознакою наступних книг?
ІГОР ФАРИНА
смт Шумськ
на Тернопіллі
Leave a Reply