Цимбалюк Г.М. Час у слові: публіцистика. – Житомир: ФОП Гембарський О.П. 2024. – 384 с.
Не скажу, що моє ставлення до щоденникових записів було однаковим. Пам’ятаю, що в студентські роки сам нотував думки від побаченого та про прочитане. Але одного дня, перечитавши усе, подумав про нікчемність закарбованого пером і зі зла на самого себе на дрібні клаптики порвав зошит. Ще й наказав собі більше ніколи не повертатися до подібного, якщо не вмію путньо висловитися. Опісля цього почав вважати, що письменнику варто писати цікаві прозові чи поетичні тексти, а не затрачати час на марницю.
Це моє ставлення до одного з видів прозового жанру змінив незабутній Петро Сорока. Правда, коригування не означало, що сам засів за денники чи нічники. Не писав і не думаю про таке. Хоча одного разу таки наважився на щось подібне й навіть дещо опублікував в одному журналі.
Та це – між іншим. Давайте повернемося до уже згаданого переінакшення думкувань. Йдеться про те, що під впливом творчого побратима почав уважніше перечитувати тексти інших, хоч іноді шпилькував денники мого спонукача перемін.
Про це подумалося, коли читав «Час у слові» житомирянина Григорія Цимбалюка. Й насамперед в анотації до видання використано рядки світлої пам’яті Петра Сороки. (До речі, навіть складається враження, що вся книга пронизана нею.)
Що ж зустрічаємо під обкладинкою? У першій частині «День за днем, дума за думою» зібрано щоденникові записи письменника за 2015-2023 рр. Уваги заслуговують також розділи «Про літературу і не тільки» та «Відгуки на мою творчість». (Кожна з цих частин, як на мене, потребує зорового углиблення і ширшого висловлення думок про них.)
Цей процес почну з оцінювання щоденникової прози. Але розмисли про неї хотів би розбити на два розділи. Мені чомусь здається, що вони перш за все стосуються виражальності, хоч за своєю суттю є різнополюсними. Візьмімо хоча б таке. Перечитавши написане, усвідомлюю, що на перший план виходить особистісність почувань. Хоча й вона тісно пов’язана з подихом часу. За великим рахунком дивниці у цьому немає. Бо жодна особина не може існувати поза суспільними бурями. По-своєму фіксує важливість цього питання щоденникар. У записах за 2015 рік кожен знайде неперебутню думку Еріха-Марії Ремарка «У темні часи добре видно світлих людей».
Якщо відштовхуватися від ословленого розмірковування, то в щоденникових нотатках пана Григорія й узято курс на описування цієї світлості. І зрозуміло, що чи не найчастіше в цьому плані згадується Євген Концевич – письменник-дисидент, з яким дружив автор. Тут, мабуть, доречно згадати, що про нього він згадує не вперше. Назву хоча б «Іпостасі» та «Зрушений алювій».
(Оскільки в книзі згадано чимало фактів із життя того, чиїм іменем названо одну з планет, спом’яну тільки один. У 2012-му вперше названо лауреатів Міжнародної премії імені Євгена Концевича, яка, на жаль, проіснувала тільки до 2014-ого, тобто до загибелі на Майдані Якова Зайка – головного ініціатора започаткування тієї премії. А недавно дізнався, що Житомирська обласна організація Національної спілки письменників України започаткувала літературний конкурс імені Лицаря нескореного духу Євгена Концевича. Прикметно, що чи не першим це повідомлення оприлюднив журнал «Світло спілкування», де головним редактором є Григорій Цимбалюк. А з його «легкої руки» з’явилася книга спогадів про Лицаря нескореного духу.)
Зауважу, що це не єдине подібне видання, яке упорядкував та відредагував житомирянин. Тут, зокрема, згадаю про друк «Він був справжнім», присвячений пам’яті Героя Небесної Сотні Якова Зайка, про якого неодноразово йдеться у щоденниках.
Не залишився поза увагою і в’язень комуністичних таборів Сергій Бабич із Житомира, згадку про якого неодноразово зустрічаємо у різних виданнях. Та чи не найбільше прихилився до цієї постаті після оповідання «Розійшлися навесні дороги» Григорія Цимбалюка з його попередньої книги «Дієпис дивної доби». І в цьому виданні письменник розповів про історію появи роману «Сага про камінь», написаного на основі спогадів Сергія Бабича.
Ще одна цікавинка. У щоденникових записах існує й згадка про воєнначальника армії УНР Петра Болбочана. Як із цими словами перегукуються думки зі статті в книзі Костянтина Сушка із Запоріжжя, про яку писав недавно. (Хіба факт не свідчить про єдність устремлінь людей, коли враховувати, що герой публікації народився на Буковині, а писали про нього вихідці Житомирщини і Запоріжжя?)
Закономірність бачу і тому, що на сторінках спогадів часто згадуються письменники Василь Врублевський, Василь Дацюк, Олександр Кухарчук, Світлана Штатська (Гресь), заступник головного редактора журналу «Світло спілкування» Лілія Демянюк… Слід, напевно, сказати, що дії цих та інших людей автор розглядає через призму християнськості людської душі, без котрої неможливо уявити взорування національного. А ще відчувається потужне дихання зворохобленого часу, чумною ознакою якого стала російсько-українська війна сучасності.
Про це свідчить багато рядків, які несуть у собі загальниковість тверджень, хоча часто-густо вони спонукані певним фактом. Зрозуміло, що автор щоденників фокусує читацьку увагу на цьому. Але нерідко автор називає й імена тих, хто без перебільшення став брудом буднів. У тій «славній» когорті є зрадники-військовики, псевдопатріоти, управлінці, московські священники і так звані журналісти – цих чи не найбільше. Тож цілком доречною є фраза відомого письменника Оскара Уайльда, про яку згадує пан Григорій: «Я знав, що всі журналісти продажні, але я не гадав, що більшість із них так дешево коштує».
Можна, напевно, продовжувати обговорювати ці факти. Та чи потрібно, якщо все зводитиметься до констатації вищемовлених висновків? Тому й вважаю за необхідне продовжити відгук на книгу акцентами на деяких інших питаннях. Тут, як мені гадається, на авансцену сприймання виходить афористичність висловлення думки. «Коли Господь дає можливість щоденно у душевному спокої молитися, якого щастя ще нам треба?»; «Жалюгідне видовище – нерозумний інтелектуал»; «Вдалий ракурс і на смітнику можна відшукати»…
Та крилатослів’я в щоденникових записах існує не тільки осібно. Бо нерідко одкровення подібного плану побутують й у просторіших за обсягом текстах. «…щирість ніколи своєї актуальності не втратить»; «людина – це дух»; «Бог допомагає лише тим, хто невтомно трудиться».
Але, либонь, треба мовити, що не тільки такі словосполуки «примагнічують» до щоденникових записів. Істотне значення, як на мене, має і лексичний ряд, який використовує письменник. У прозових книгах «Зрушений алювій», «Час обріже», «Видиво розмиру» натрапляв на такі слів’ята, як «під’юдник», «нікчемнюки», «вигуб», «горборівняння», «поглум», «жевриво»… Є вияви органічності, що й у цих нотатках доречно вжиті, наприклад, такі літеросплетення, як «хитрозаді», «негідь», «двоногожуйні»…
Впевнений, що саме ці моменти найбільше приваблюють у щоденникових рядках житомирянина. І саме вони роблять їх істинно цимбалюківськими.
Неординарний стиль письменника залишається помітним й у відгуках Григорія Цимбалюка на книги, які потрапили до нього. Це, зокрема, можна сказати про рецензії на твори Михайла Пасічника, Олександра Кухарчука, Людмили Журавської, Петра Сороки, Ігоря Фарини, Геннадія Щипківського, Серго Сокольника, Євгенії Юрченко…
Приємно, що вони у цій книзі подані, як своєрідні продовження щоденникових нотаток. І не тільки дати вказують на це. Мені, приміром, запам’яталися крилатослівні рядки про те, що «навіть пересічні людські долі – найгеніальніші романи». Чимало цікавого почерпне кожен із маніфесту Житомирської прозової школи, з якою асоціює себе Григорій Цимбалюк.
…А завершує друк така частина книги, як «Відгуки на мою творчість», де зібрано відгуки, які написали Яків Зайко, Петро Сорока, Петро Білоус, Олександр Кухарчук, Ніна Герасименко, Євгенія Романенко, Марія Хімич, Людмила Бондарчук… Не вважаю, що письменник таким чином хоче прославити себе. Виходьмо з наступного. Розділи з подібними написанками свого часу оприлюднював Михась Ткач із Чернігова. Окремі книги про свій доробок надрукували Олег Гончаренко з Мелітополя (на жаль, уже пішов у засвіти), Віктор Гриценко з Кривого Рогу… Не уздріваю нічого поганого у таких кроках. Через два нюансики. По-перше, не існує негативу у подібному. Вже хоча б тому, що йдеться про зроблене. По-друге, трибун для висловлення думки майже немає. Та й ті, що ще «дихають», жахають мізерністю накладів. Порівняймо: на початках 90-их років минулого століття журнал «Дзвін» зі Львова переступив стотисячний тираж. А нині втішаємося, що часопис має 1500 читачів, адже іншим і це не «світить».
…І насамкінець. Не сумніваюся, що книга може мати й інші відгуки. І це – добре. Бо їхня з’ява переконує, що зусилля автора – не марниця. Щоденники і рецензії агітують!
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply