Таку асоціацію про спорідненість двох різних занять мені підказала назва книжки «Криничарі» письменника Ігоря Фарини, яка нещодавно побачила світ, і до якої автор подав свої нові та глибокі за змістом рецензії на прочитані книги.
Не багато на Тернопільщині письменників, до титулу яких додають: літературний критик. Зокрема, це – два майстри слова, відомі поети Тетяна Дігай з Тернополя та Ігор Фарина із Шумського, який є і прозаїком, раніше був власкором обласної «Свободи», і ми з Ігорем разом працювали в цій газеті. Тетяна Іванівна має навіть спеціальні творчі відзнаки: премію у конкурсі рецензій ВВС – 2007 і нагороду журналу «Літературний Тернопіль» за кращі публікації в галузі літературної критики і публіцистики. Десь з п’ятнадцять років тому я писав у «Свободі» про дві книжки рецензій Тетяни Дігай – «Книжкові імпресії» та «Дзеркало» (рецензія на рецензії). Такий доробок (авторка оцінювала і мої книжки) було представлено згодом і в книжці «Післямова». По-моєму, тоді в області це були перші видання, присвячені саме рецензіям.В письменника Ігоря Фарини – свій і доволі багатий ужинок рецензій: вмістилося у п’ять тематичних книг. Крайня – «Криничарі», які надруковано в одному із житомирських видавництв, і де вміщено шістнадцять творів. До цього автор вже надрукував: «Візії» , «Наближеня», «Крутоплин» , «Книгоквіття». Так відбулася своєрідна передача естафети від одного рецензента до іншого.
Отже, поезія, як Ігор Фарина сказав би, – поезомовлення, стала для двох авторів підґрунтям для їхніх нових творчих устремлінь. Не бачу якоїсь закономірності, але те, що поетика, з її надзвичайною вимогливістю до слова і «дисципліни» вірша, надихнула до написання рецензій, – не випадкове. А може, просто: поетам стало тісно серед рим і віршованих образів, тому і взялися за літературну критику – особливе творче і, можливо, не завжди вдячне ремесло.
Потрапили «Криничарі» до мене у зворотному поштовому пакунку, якого Ігор Фарина адресував вже мені, повертаючи після ознайомлення мою книжку «Як летіти втомиться крило», що її я надсилав Ігореві на його прохання. Колега вклав до бандеролі і п’ять акуратно і щільно списаних сторінок рецензії на «Крило». Я ж мав виконати суто технічну роботу: набрати рецензію на комп’ютері, що із задоволенням зробив. Далі вже електронною поштою оцифрований рукопис «повертається» до Шумська. І через день-два грунтовна і розлога рецензія Ігоря Фарини під назвою «Та бистрина, якою пливе людина» з’являється на Інтернет-сайті журналу «Золота Пектораль».
Круто! Дуже дякую, Ігоре Андрійовичу, за публічне і добре слово про мою книжку!
Ще зауважу, що від Ігоревого телефонного дзвінка до мене і до публікації минуло менше двох тижнів. Ось так: енергійно, оперативно, не зволікаючи із втіленням задуманого, працює мій товариш, в чому можна йому тільки по-доброму позаздрити. І треба бути вдячним Ігореві Фарині за його рукописи, де продумане кожне слово, яке він кладе на папір. Бо письменник надає перевагу кульковій ручці, а не клавіатурі, якою вже давно всі звично користуються, і яка дає змогу легко писати і правити тексти, готувати їх до друку.
Загалом, окрім того, що письменник Ігор Фарина нині продуктивно пише на папері, а не на моніторі, я мало знаю іншого про його творчу «кухню». Однак, з надрукованого у «Криничарах» довідуюся дещо більше про стиль роботи відгукувача, як часто скромно називає себе професійний рецензент. Наприклад, які твори він добирає для рецензування? Колись шановна Тетяна Дігай написала, що вона оцінює тільки книги, які стали їй особисто близькі. Для Ігоря Фарини симпатії до книжки є також важливим чинником. І він не силує себе аналізувати твір, який йому одразу не сподобався. Про це йдеться у рецензії «Рівновага душі – закоханість у ріднизну» на книгу «Дзвін у храми серця» Оксани Ровенчак із Івано-Франківська. Ігор Андрійович згадує, що одного разу, взявши до рук чиюсь нову книгу, він «щиро вірив, що ознайомлення з нею дасть поживу для розуму і для душі, бо занурить у почування особистості…», та, «перечитавши кілька сторінок на початку видання, розчаровано відклав вбік, щоб уже ніколи не повертатися до «цікавого чтива».
Чи таке: «Маю коло улюблених авторів. Але інколи таки хочеться пізнати щось нове. Отак і потрапила до мене поетична книга Галини Кухаришин «Праведна битва», яка й спонукала до відгуку» (рецензія «Промовляння зболеної душі») . Щоправда, далі з’ясовується, що поетеса – зборівчанка, землячка Ігоря Фарини, тож обминути увагою її твір він не міг.
Не «вважає чимось надзвичайним для себе» письменник і те, «що іноді повертається до книг, на які вже відгукувався». «Але ще раз пишу рецензії на них дуже рідко. Принаймні на пальцях однієї руки можу перерахувати видання таких авторів». Цього разу Ігор Фарина знову взяв до рук дві поетичні збірки Любові Бенедишин – «Кульбабове віче» та «Трійчастим нервом», які були надруковані у Львові. Поетеса – із Сокаля, має дванадцять книг віршів. Рецензія «Коли душа стає на герць з буднями», яка вміщена у книжці «Криничарі», – вистраждана. Вона має підзаголовки «Життєписне», «Тематичне», «Сув’язне», «Образне», «Підсумкове». Тож, рецензент структуризує свої думки, а не «накидає» їх у тексті, що допомагає читачам краще сприймати написане.
Оповідаючи про те, що спонукає автора «Криничарів» братися за написання рецензій, я водночас немов би і щось підказую тим, хто пише книги і чекає на їхнє оцінювання літературними критиками. За якої умови це може відбутися? У рецензії «Побачити незвичайність у буденному» на книгу тернополянина, відомого науковця та літератора Олега Смоляка «Партитура доби: цикл віршів» Ігор Фарина пише і про такі свої вимоги: «Якщо в поетичній книжці немає цікавих образів, то не бачу потреби повертатися (навіть подумки!) до неї. Дехто, можливо, скаже, що цей висновок є дуже категоричним, бо оцінювач чомусь не хоче враховувати актуальності тематики. Мовляв, лише вона (і тільки вона) має бути мірилом потрібності видання. Побійтеся Бога, «глибокодумники»». Навіщо настоювати на своєму, коли зрозуміло, що потрібність не може порятувати нецікавість».
Прислухайтесь, автори, і до інших думок Ігоря Фарини: «Інколи неординарні образи тьмяніють, коли читацький зір натикається на політично правильні твердження без поетичної зрілості»; «Не приваблює поверховість суджень».
Тепер про те, що надає впізнаваності рецензіям Ігоря Фарини серед творів такого жанру інших авторів. Вони – справжні літературознавчі статті, у яких журналіст за фахом проявляє глибокі знання з теорії літератури. Це – особливий почерк рецензента: за вимогами літературознавства розбирати книги на «гвинтики». Можливо, але то мій погляд, «деталізація» інколи може сприйматися як надмірність, однак письменник впевнений, що саме у такий спосіб найкраще оцінити творчий доробок автора.
Заявляючи про себе як «про читальника і літературного критика», Ігор, а це я побачив із матеріалів у книжці, свої думки про метафори, епітети, порівняння тощо опоетизовує, немовби добуває їх із глибокої поетичної криниці. (Заголовок книжки не випадково прославляє криничарів!). Авторське натхнення, а не безпристрасний аналіз, позначається і на манері письма, придумуванні заголовків чи підзаголовків. І саме добрий настрій у рукописі, що його надіслав колега, мимоволі підштовхнув мене до того, щоб одразу захоплено сказати: «Ігоре, твоя рецензія – то поезія!»). Наведу і такі слова: «Ігор Фарина пише гарні рецензії». Це – думка авторитета, Віктора Уніята, у минулому – багаторічного редактора газети «Свободи», нині – відповідального секретаря редакції, а ще – теперішнього голови Громадської ради із присвоєння Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана і Левка Лепких. До речі, такою премією нагороджений і письменник Ігор Фарина.
А націленість волинського «криничаря» на фахову критику допомагає йому найкраще розібратися з «барвами творчої індивідуальності» у книгах авторів (з аналізу збірки поезій кременчанина Івана Потія «Про…»). Інколи також прагну оцінити якусь книжку, проте, як автор відгуку на неї, я є, мабуть, лише тим «читальником», про якого згадує професійний рецензент. Навіть можу процитувати Ігоря Фарина у тому, де про мої відгуки на книги він пише: «Родзинкою таких розмірковувань є те, що Михайло Іващук майже не торкається питань літературознавчих оцінювань, а розмірковує про написане на основі життєйських вражень. Адже це народжує більшу читацьку довіру до написанного і додає йому шарму». Тож, якщо у своїх рецензіях я не дотягую, бо так, як Ігор Фарина, не оперую «інструментарієм» і вимогами літературної критики, наприклад, щодо засобів виражальності в творах, не володію літературним аналізом, то і слова про мої лише «життєйські враження» сприймаю, однак, як непогану оцінку, виставлену мені «класиком».
Ігор Фарина – вільнодумець і не «обрубує» міркувань інших . Він пише: «Моє суб’єктивне право». Нагадує: «Скільки людей, стільки й думок»; «Не заперечуватиму, що така позиція має право на існування»; «Якщо письмачка-прозаїчка може «одягнути» свій твір у власний костюм, то хіба літературний критик позбавлений такої спромоги?». Загалом, критика у рецензіях Ігоря Фарини є доброзичливою. Я, здається, і на «м’які вироки» не натрапляв у книжці. А делікатний натяк на те, що писати треба краще, мабуть, треба сприймати з розумінням і без амбіцій.
Цікаво, що правила мелодії і ритму слова рецензент застосовує як універсальні і для оцінки невіршованого: «…Як не крути, а «поетичність», яка декому не подобається, таки мусить бути одним з елементів прозового твору, бо лише вона – найліпша ознака письменницької індивідуальності» (із рецензії «Героїчна сага про буремний час» на роман Юрія Грешка «Преторіанці Антонівецької республіки»). Ця рецензія, а також відгуки: «Промовляння пам’яті – натхнення джерело» та «Нелегка доля омальвленої душі» на твори – «Капище на ім’я копище (супроти вітру)» Валерія Хмелівського та «Живлющість глибинних джерел. Штрихи до портрета письменника, журналіста, краєзнавця Григорія Радошівського» Володимира Шевчука є прикладами того, як ерудиція автора розширює зміст рецензованого твору.
Ще рецензії, та й усе, що з’являється з-під пера Ігоря Фарини, приваблюють (до питання про впізнаваність) новими, «авторськими» словами: «висновковувати», «взорувати», «буквосполуки», «літеросплетення», «віршник», «віршарка», «письмак», «письмака», «крилатослів’я”, «розумування», «думкування», «поетичні написанки», «примагнітити», «прицвяховувати»… Хоч бери і створюй «Словник неологізмів Ігоря Фарини», а сам він, цитую: «Впевнений, що неповторності ніколи не може бути без оригінальної лексики, котру характеризує неологічність, рідковживаність та діалектичність… Адже лексика – неодмінна ознака поетичної індивідуальності» (рецензія «Промовляння зболеної душі»). Проте, на мою думку, чи не мало би бути простіше, аніж зокрема: «бродіння слів літературним помежів’ям»; «серединність плавання душі віршотворця між двома творчими течіями»? (Із рецензії «Серця мандрівки стежинами пам’яті» на збірку Геннадія Щипківського «Поліття»,одеське видавництво). Мабуть, не варто і часто згадувати про «населення», «дзвіницю», «нюансики»… А рецензії на поетичні збірки, вважаю, треба обов’язково доповнювати віршами із них.
Нині думаю про те, як колись газетна шпальта рамкувала творче життя Ігоря Фарини, і як тепер він розкрилено пише, зокрема, «подорожує» сторінками книг й із знанням справи та захоплено переповідає читачам про свої враження від них: «я тішуся», «образна гарнота», «гарнота». Бо це випливає не тільки із поетичної налаштованості письменника, його відповідальності за надруковане слово, а й із наполегливості, бо справді однаково важко копати криницю і писати рецензію… Випливає і з доброго серця Ігоря Андрійовича, з яким він бере до рук книги. Увагою цього письменника до наших творів можемо тільки гордитися. І добре, що творча людина видає одну за одною книги рецензій, от тільки коштів для цього, мабуть, бракує… Але такі видання потрібні, бо до вкладеного у книжку можна звернутися одразу, не гортаючи довго газетних підшивок, які не завжди під рукою, чи не потрібно блукати Інтернет-сайтами. Та й колега висловлює схожу думку: «Оприлюднення відгуку у книзі – це спроба зберегти написане, й поганого у цьому немає» (рецензія «Та бистрина, якою пливе людина»). Через рецензії своєрідно і нові книги «розповсюджуємо» серед читачів, бо тиражі видань тепер невеликі, та й про цікаву книжку будемо довше пам’ятати…
Свої рецензії Ігор Фарина часто закінчує тим, що він вірить: будуть наступні книги автора чи авторки. Зокрема, відгук «Шукати себе – потреба почувань» на книгу поезій «Поговорити пошепки» Катерини Тихонової із Золочева на Львівщині завершує: «…Етюди і образки золочів’янки подобаються і можуть стати своєрідною передмовою до масштабніших прозових творів». Сподіваємось, що, дай, Боже, будуть і наступні видання рецензій Ігоря Фарини. І нехай вони зберігають його оригінальні думки про «літеросплетення»…
Останнє слово – із «Словника…», про якого я згадував, але якого поки що немає…
Михайло ІВАЩУК,
член Національної спілки журналістів України.
Leave a Reply