Спогади про Віру Вовк

Світлий образ Віри Вовк, опромінений сяйвом мудрості, життєвого досвіду, високим талантом, назавжди залишиться зі мною, хоча вже більше як два роки її немає на цій землі.

Уперше більш повно про Віру Вовк я почула, коли в Києві на початку осені 1990-го відбувався фестиваль «Золотий гомін», на який прибули письменники Нью-Йоркської групи, до якої належала й вона. Про цей феномен українського літературного життя писала «Літературна Україна», на шпальтах якої я віднайшла її прізвище, а також натрапила й на ще одне, знайоме мені зі студентської пори, — Ярослав Павуляк.
Із Ярославом через тернопільських друзів удалося зв’язатися, щоб передати один одному вітання. Але про Віру Вовк майже нічого я від нього не дізналася, окрім того, що це — літературне ім’я. Прізвище ж її — Селянська.
Саме ця інформація чомусь упевнила мене в тому, що письменниця пов’язана з нашими косівськими теренами — адже в окрузі ім’я лікаря Остапа Селянського, який жив в містечку Кутах, було майже легендарним: гуцули співали про нього коломийки, переповідали з уст в уста, як цей «дохтір» за Польщі допомагав хворим та рятував від смерті, і поміч його була доступна, не те, що «в польських дохторів».
Пізніше, вже маючи подаровані п. Вірою книги, я знайшла в них деякі новели, які підтверджували ці, як мені до їх прочитання здавалося, фольклорні гуцульські тексти.
Познайомилися ми з письменницею особисто, мабуть, наприкінці 1990-х років завдяки лікарці Косівської районної центральної лікарні Оксані Михайлівниі Шкромиді. Вона повідомила мене про приїзд Віри Вовк в Україну й попросила показати їй наш коледж, оскільки письменниця дуже цікавиться мистецтвом, сама займається витинанками, кохається в художній кераміці.
Мені було приємно приймати в нашому навчальному закладі цю знамениту людину та ще й тісно зв’язану родинним корінням із нашим краєм — Кутами, Рожновом, Тюдовом…
Віра Остапівна була разом із двома лікарками — вже згаданою Оксаною Шкромидою та її інститутською подругою Марією Бойчук-Бернюгою. Виявляється, що саме із Марією Степанівною письменниця підтримує постійні контакти й під час своїх поїздок на Прикарпаття мешкає в її гостинному домі в Кутах.
Багатство нашого музею дуже вразило п.Віру. А тут було на що подивитися! Широкий асортимент виробів із дерева, металу, шкіри, традиційні й сучасні одягові моделі, прикрашені вишивкою; ткані речі — від інтер’єрних тканин до одягу та аксесуарів… А від кераміки Віра Остапівна не могла відвести очей і в захопленні призналася:
— Я була в багатьох країнах світу, майже на всіх континентах. І звідусіль привожу якусь глиняну річ — маю їх цілу колекцію, — але такого дива, як наша косівська кераміка, важко десь знайти. Вона — неповторна!
Із добрими враженнями ми попрощалися. Віра Остапівна дякувала за подарунок — косівську керамічну вазу та свистульку — коричневу, з розписом на крильцях пташку зозульку, що видавала мелодійні звуки.
Письменниця сказала, що це дзвінкоголосе пташа нагадує їй щасливе дитинство на українській землі, яке, на жаль, так швидко закінчилося, затьмарене війною, що назавжди розлучила їх сім’ю з Україною.
Я запитала її про батька. Вона, на мить замислившись, відповіла, що його образ завжди в неї в серці.
— Ми були дуже споріднені душами, — зітхнула п. Віра. — Інколи мені здається, що навіть у далекій Бразилії він поруч зі мною, хоча ніколи там не бував.
Наступна зустріч відбулася в кінці травня 2000 року. Про неї в замітці «Висока гостя коледжу» інформував читачів газети «Гуцульський край» її власний кореспондент Ярослав Тимофійчук: «Зустріч організувала заступник директора коледжу Аделя Григорук. Учасникам зустрічі В.Вовк прочитала поезії з іще не опублікованої збірки «Писані кахлі». Висока гостя відповіла на ряд запитань, поставлених викладачами і студентами» (ГК. — 2000. — 3 червня).
У вересні 2003-го року за ініціативи та невсипущих старань М.С.Бернюги в Кутах на будинку, в якому жила сім’я Селянських, було встановлено меморіальну дошку з барельєфом доктора медицини, громадського діяча, приватного лікаря митрополита Андрея Шептицького Остапа Селянського (автор В.Римар).
На відкриття й освячення пропам’ятної плити прибула Віра Вовк (Селянська) з Ріо-де-Жанейро та її гімназійна подруга Зоя Лісовська-Нижанківська із Швейцарії.
Тоді ж Віра Остапівна розповіла, що вони під час батькової лікарської практики у Львові мешкали в митрополичих палатах, бо Андрей Шептицький був її хресним. Брат митрополита єпископ Климентій Шептицький знайомив її з книгами бібліотеки собору св. Юра та унікальною колекцією живописних творів сакральної тематики, написаних найвизначнішими художниками Європи.
Розповідь письменниці надзвичайно вразила мене: я зрозуміла, звідки у неї ота світлість душі, мудрість міркувань, віра в чистоту людського серця, які не тільки водять її пером, а й визначили її життєву дорогу — зі смерекових гуцульських країв через Німеччину, розбомблену й зруйнованою війною Європу аж в заекваторну полудневу частину Землі — до океанського узбережжя неосяжної Бразилії.
Все це засіялося в чистій Віриній душі в дитинстві під упливом батьків і високої духовності її наставників — князів церкви Шептицьких.
Наступного року Віра Вовк приїхала в Україну, щоб познайомити читачів зі своїми новими книгами. В нашому інституті вона презентувала «Поезії», «Прозу», «Крилату скрипку» (драматургія).
Марія Степанівна попросила мене організувати цю літературну зустріч і бути її ведучою. Студенти, коли почули, що до нас приїжджає не просто письменниця, перекладачка, доктор наук, професор Університету Ріо-де-Жанейро з Бразилії, а ще й художниця, закохана в гуцульське мистецтво, — заквапилися в актову залу, щоб зайняти місця, ближчі до переднього столу.
Не обійшлося без маленького конфузу, як це часом трапляється в найневідповідніший момент. Я написала текст оголошення і попросила студента М., який чудово володів шрифтами, видрукувати його на ватманському аркуші.
Вранці гарно написане кольорове оголошення лежало на моєму столі. Я похвалила хлопця, але запропонувала вписати назву країни, звідки прибула письменниця, — Бразилія. Студент погодився доповнити текст цим одним словом, шо швидко й зробив у кабінеті композиції, а потім вивісив оголошення у вестибюлі інституту.
Оголошення я більше не читала, бо яка в тому потреба: вранці дивилася.
Зустрівши гостей перед інститутом, проходимо до актової зали. Погляд Віри Остапівни зупиняється на барвистому аркуші з оголошенням, і вона, здивована, дивиться на мене.
Я не можу збагнути, в чому річ. Тоді Марія Степанівна проводить пальчиком по нижньому рядку і — о Боже! — що я бачу?..
Ріо-де-Жанейро, виявляється, знаходиться в зовсім іншій країні — Аргентині! Принаймні так виглядало з оголошення, бо замість «Бразилія» студент вивів «Аргентина».
Було дуже ніяково від побаченого, але я пояснила, чому так трапилося, і ми всі щиро розсміялися.
Однак цей «географічний казус» мені залишився в пам’яті до сьогодні. З нього винесла ще один життєвий урок: завжди перевіряти все, що доручаєш робити, щоб не траплялося непорозумінь, у яких, здається, й винних немає.
Інший, глобальний, висновок випливає із нинішньої політичної ситуації: як легко одним розчерком пера «привласнити» собі наш Крим, і Донбас, і навіть території не окуповані, й уписати їх у свою рашистську конституцію як власні федеральні землі…
У Віри Вовк щодо росії, російської мови була чітка позиція: письменниця вважала, що окупування культурно-інформаційного простору України росією свідчить про цілеспрямований і осмислений характер цих дій, щодо яких нам треба виробляти захисну протиотруту.
Пам’ятаю у зв’язку з цим такий випадок. Десь чи не на самому початку 2009-го року я підготувала короткого листа-поздоровлення п. Вірі з Новоріччям та днем уродин — письменниця народилася 2 січня — й попросила колегу по роботі відправити його електронною поштою на її адресу.
Іван Іванович (так звали колегу) швиденько набрав текст і відправив. За якийсь час прийшла відповідь: «Дякую Вам за вітання, але не розумію, чому замість українських літер «е», «и» написано російські «э» « ы», а замість української букви «і» з крапкою — російська «и».
Пояснюю Вірі Остапівні, що це трапилося тому, що у нас клавіатура — російська, бо українську поки що купити нема де —дефіцит.
На це отримую чітку відповідь: «Бачите, п. Аделю, як російська мова чіпко тримається за свої позиції? Вона як була цементом російської імперії, так і досі залишається ним. І на, жаль, навіть у незалежній Україні використовується як дієвий інструмент мовної експансії та бажаної реставрації московського царства, яке, як довела історія, не може відновитися без України».
Нагадую, що цей епістолярний діалог між нами відбувся за п’ять років до початку віроломної війни росії проти нашої суверенної держави.

У березні 2008 року Вірі Вовк було присуджено Національну премію імені Т.Шевченка за книги «Сьома печать», «Ромен-зілля» та переклади творів української літератури португальською мовою. 
Ми щиро привітали лавреатку. 

Потім у контактах наступила перерва.
Першого серпня 2010-го року пані Віра в своєму листі пояснює тривалу павзу в спілкуванні хворобою легень, запитує, чи все у нас добре. Передає вітання кутським союзянкам, серед яких — її давні подруги, і ділиться планами своєї майбутньої поїздки Україною, під час якої хоче відвідати Кути, Чернівці, Ужгород і провести творчі зустрічі з читачами.
Ось дослівний витяг з її листа:
«Я довго Вам не відписувала, бо хворіла (запалення легенів). Тепер я вже майже здорова, беру тільки інгаляції і роблю віддихову терапію.
Якщо Бог дозволить, хочу вибиратися з Зоєю і письменницею Евою Гата (Ольгою Косак, дружиною мого львівського видавця) на літературне турне по Україні. В плані також Кути, Чернівці й Ужгород, але про дати треба домовитися, бо я зможу, з кліматичних причин, вибиратися десь з половини квітня, не раніше.
Надіюся, що біля Вас усіх все добре. Тепер, знаю, в Вас — гарячий час, а в нас було пекельне літо (до 460 Цельсія в тіні!). Надіюся, що в наступному році буде краще.
Сердечні вітання також паням зі Союзу українок.
Ваша Віра»
Навесні 2011-го року письменниця прибула на рідну українську землю і, як зазвичай було в попередні роки, відвідала Кути. Теплою вийшла її зустріч з мешканцями рідного містечка. Гостю сердечно вітали посестри союзянки на чолі з головою осередку Богданою Баб’юк і, звісно, щирою приятелькою Марією Бойчук-Бернюгою. Ми мали змогу в домівці Союзу українок довірливо поспілкуватися з п. Вірою, порозмовляти на різні теми, що цікавили і її, і нас. Шкільні подруги письменниці Орися Вінтоняк, Анна Титула, щира прихильниця її творчості Віра Кулешір, яка по крупинках збирала інформацію, що публікувалася в українській пресі й ретельно систематизувала її, журналіст Василь Глібчук, письменник Микола Близнюк, художник Антон Григорук, звісно ж, і я — усі ми мали про що запитати й про що розповісти Вірі Остапівні.
І хоч наша розмова дещо затягнулася, але вона нікого не втомила, як не може втомити зустріч рідних і близьких людей, які її довго чекали. Ми зазнімкувалися на пам’ять, навіть зафільмували наше спілкування: Ніна Васильченко-Каверіна, аспірантка кафедри української літератури Чернівецького національного університету, запросила для цього телеоператора.
У 2012-му році ми підготували й провели науково-практичну конференцію «Родина Селянських-Вовк у контексті національно-духовного і культурного життя Галицької Гуцульщини та розвитку медицини краю», а крім неї, низку заходів зі вшанування пам’яті видатного лікаря, доктора медицини і громадського діяча, яким Гуцульщина пам’ятає О.Селянського.
Віра Вовк прагнула, щоб пам’ять про батька, його самовіддане служіння людям не загубилися в плині літ, і тому схвально віднеслася до нашої ініціативи.
Скажу, що захід нам вдався через небайдужість громадськості, активної участі владних структур, серед яких — Косівської районної державної адміністрації та районної ради, Кутської селищної ради, Косівської районної та Кутської міської лікарень, організації «Союз українок».
Голови районної адміністрації та районної ради Ярослав Шинкарук і Андрій Клуб брали участь у засіданнях оргкомітету (очолюваного мною), допомагали із фінансовим вирішенням питань, залученням управління культури до наших заходів, підготовки концертів, виставок, обговорення книг і всього іншого.
Програма охоплювала заходи двох днів: 18-19 квітня 2012 року.
Діяльна членкиня Оргкомітету М.С.Бойчук-Бернюга клопоталася тим, що мало пройти в Кутах 18 квітня: панахидою біля меморіальної дошки О.Селянському, «круглим столом» у Кутській міській лікарні, концертом у селищному Бу-динку культури.
Я займалася всім решта: перемовинами з доповідачами, складанням програми, визначенням локацій для конференції, виставками і т.ін.
Хотілося, щоб члени родини також взяли участь у наших заходах, — і вони відгукнулися: Нестор Волянський із Сан-Франциско (США, штат Каліфорнія) — магістр політичних наук, Зореслава Бращайко — доктор медичних наук, професор (Київ), Ярема Селянський — журналіст, член НСЖУ (м. Міжгір’я, Закарпатська обл.), Марія Вовк (Двораковська) із чоловіком Едуардом Двораковським
(м.Калуш, Івано-Франківщина).
Для проведення цих поважних заходів ми отримали благословення правлячого архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ єпископа Миколая Сімкайла. 19 квітня вранці отець декан Косівського деканату УГКЦ Роман Іванюлик відправив подячне богослужіння в церкві св.Василія Великого м. Косова.
Учасників привітали Ярослав Шинкарук та Андрій Клуб (Косівська РДА та Косівська районна рада), а також Ганна Ерстенюк, проректор з наукової роботи Івано-Франківського медичного університету.
У рамках конференції відбулося пленарне й три секційні засідання, в яких загалом виступили 25 доповідачів — із Києва, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Міжгір’я, Верховини, Коломиї, Косова, Калуша, Тисмениці, Чернівців, а також з Сан-Франциско.
Робота була хоч напружена, але дуже цікава. Учасники знайомилися, жва-во спілкувалися між собою, обмінювалися контактами. Над усіма витала світла гуманітарна аура, мовби відблиски духовної сили, властивої Вірі Вовк та її батькові — Остапу Селянському, якими вони щедро наділяли нас, тут, у Косові й Кутах, — і цього світла не убувало, а більшало.
На пленарному засіданні я виголосила доповідь «Тяглість національно-духовних традицій у творчості та науковій діяльності Віри Вовк (Селянської)», уважно вислухану конференційною спільнотою.
Цікавими й актуальними були доповіді всіх науковців і громадських діячів, що виступили на секціях медицини, духовності та освіти, літератури і мистецтва.
Мені запали в душу глибокі думки про мистецтво, озвучені Юрієм Павловичем, художником, членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслуженим майстром народного мистецтва України, в його доповіді «Духовно-естетичні та світоглядні ідеали українського мистця в їх образно-пластичному втіленні». Гадаю, що й Віра Вовк, почувши їх, погоджувалася з художником, оскільки знайшла в них суголосність із власними.
До цього заходу художник Антон Григорук написав портрет Остапа Селянського, який розмістили в актовій залі Косівської районної лікарні перед столом президії. Портрет автор написав зі світлини, наданої п. Вірою. Прикрашений чудовим гуцульським вишитим рушником, він органічно вписався в цю наукову подію, засвідчуючи зриму присутність поміж нас видатного лікаря і визначного гуманіста, який, вірний клятві Гіпократа, під час нальоту союзницької авіації на Дрезден не покинув пацієнта самого, щоб зійти в бомбосховище, а залишився разом із ним і загинув за операційним столом.
Дещо пізніше, десь наприкінці 2015-го чи в 2016-му році (на книжці п. Вірою не проставлена дата), Віра Вовк передала нам повість Анджея Ходацького «Лікар Селянський», польського лікаря, який вивів на книжці таку присвяту своєму старшому колезі: «Стою в ряді свідків та схиляю голову до землі перед тим, що зробив лікар Остап Михайло Селянський. Нехай пам’ять про нього буде вічною гордістю у його сім’ї».
Віра Вовк, як мені здається, навіть будучи людиною вже дуже літньою і згадуючи про батька, завжди відчувала себе татовою донечкою — чи то зовсім маленькою, коли жила з ним у Кутах і вечорами слухала татусеву казку під тихий шепіт вічнозеленої туї в них під вікном, чи то вже юнкою — в Німеччині, в Дрездені, де він оберігав її від воєнних небезпек і поневірянь.
Цей міцний духовний зв’язок між ними тривав усе Вірине життя і, за Божим велінням, мабуть, продовжився й у вічності…
2013-го року Віра Вовк разом із подругою, художницею Зоєю Лісовською-Нижанківською зі Швейцарії, знову побувала в Україні. Приїхавши у квітні, письменниця реалізувала широку програму візитів в навчальні заклади та музеї, різних міст, де проходили презентації її книг, і тому в рідні Кути загостила аж у травні, у Світлий Великодній тиждень.
Яка це була чудова пора! Стояла тепла сонячна погода, наповнена пахощами зелених трав, незрівнянними ароматами квітучих садів, концертами пернатого співочого птаства, що мовби дякувало Господу за цю благословенну Великодню благодать.
Марія Степанівна Бойчук-Бернюга запросила нас до себе додому, де в затишній приємній атмосфері ми провели кілька годин у товаристві господині та п. Віри і п. Зої. Віра Остапівна розповідала про свої книги, з яких мене надто вразила «Чар-писанка», розговорилися про нечисленні, на жаль, дослідження нематерикової української літератури в нашій вітчизняній філологічній науці й згадали одного з дослідників — талановитого науковця й поета Олександра Астаф’єва, з яким, а також з його дружиною Марією Астаф’євою, я була добре знайома.
Мова несподівано зайшла про мандалу (Віра Остапівна вимовляла «мандаля»), бо мене особливо привабив цей символ, адже так називалася книга її віршів 1980-го року. Письменниця розповіла, що вона під час своїх подорожей зацікавилася ним, адже в азійських країнах він широко використовується не лише в мистецтві та духовних індуїстських і буддистських практиках, але й у побуті.
Вона бачила зображення мандал на будинках, на предметах одягу, в інтер’єрі і навіть витатуюваними на тілі. Люди вірять, що ці символи допомагають зцілитися від недуг, захищають від зла, від недоброзичливців і лихих очей.
Тому й в Індії, Китаї, Японії вважають, що мандала має бути в домі, адже її значення пов’язані з життям та вітальною енергією всесвіту.
Пані Віра сказала, що у її творчості мандала — як коло — символізує вічність, яку втілюють сонце, яблуко, вінок, коло гуцульського чоловічого танцю «Аркан» або ж річне коло народних свят, як в «Тотемі скальних соколів». Маю цю книжку, тоді ж і підписану мені її рукою: «Дорогій пані Аделі —з любов’ю. Віра В.», — у своїй бібліотеці й дорожу нею особливо, бо весь час, коли беру її до рук, згадую нашу задушевну розмову в домі п. Марії.
Антон Григорук, мій чоловік, так само захопливо розмовляв із Зоєю Лісовською: обоє художники, вони відразу знайшли спільні теми, що стосувалися класичного і модерного мистецтва, особистої творчості кожного з них.
Наступного дня вже у ширшому колі була зворушлива зустріч у домівці Кутського осередку Союзу українок, куди вельми приємна очільниця осередку Богдана Баб’юк запросила творчу інтелігенцію Косова і Кут. На цьому зібранні були ми з Антоном, поети Микола Близнюк (Старі Кути), Петро Коваль (Дніпро), аспірантка Ніна Васильченко-Каверіна, яка досліджувала листування Василя Стуса з Вірою Вовк, літераторки Марійка Лазарович та Надія Пасічняк, журналіст Василь Глібчук, лікарки Оксана Шкромида та Марія Бойчук-Бернюга, викладачка Кутської музичної школи Людмила Ковалюк, працівники Кутської селищної ради та Будинку культури Надія Григорчук, Лілія Гулейчук, Христина Будзан, шкільні подруги Віри Селянської-Вовк Орися Вінтоняк та Анна Титула, яка жила в будинку, де колись провела свої дитячі літа маленька Віра, а також школярі місцевих шкіл, вчителі, мешканці селища.
Світлиця союзянок була причепурена вишиваними рушниками, писанками, квітами. На одному з малих столиків розмістився великодній кошик, поруч — паска, прикрита гуцульською барвистою серветкою із написом «Христос воскрес! Воістину воскрес!»
Із Великодньою втіхою стрічали кутяни свою знамениту землячку.
У слові про Віру Вовк я зацитувала вислів Дмитра Павличка із листа до нас від 4 січня 2012-го року: «Віра Вовк — це видатна, та ні, мабуть, велика людина, що не зламалась на чужині, перемогла відчай по смерті свого батька, здобула освіту самостійно в Німеччині, потрапила з п’ятьма доларами в кишені до Бразилії і там стала письменницею, переслідуваною в радянській Україні, мужньою вчителькою багатьох літераторів українських (за кордоном і на рідній землі)».
Передала письменниці й прикінцеві слова із цього листа: «Як побачите колись Віру Вовк, скажіть їй, що я ніколи її не забуду».
Вірі Остапівні були дуже приємні ці рядки від Павличка, як і його стаття про неї під назвою «Як зоря в долоні Бога», опублікована в «Літературній Україні» за 14 жовтня 2008 року. Це число «ЛУ» ми піднесли їй у презент, хоча, мож-ливо, п.Віра його й мала, адже від 2008-го до 2013-го кілька разів відвідувала Україну.
Наша розмова тривала кілька годин. Діти читали вірші письменниці, показали інсценівки за її творами. Дехто продекламував власні, які Віра Вовк похвалила. Особливо вразив її спів Людмили Ковалюк, викладачки Кутської музичної школи, яка з неймовірною майстерністю виконала кілька українських пісень і дещо з класичного оперного репертуару. Пані Віра запросила п.Людмилу в Бразилію, сказала, що зможе організувати її концерти в Ріо-де-Жанейро. Співачка схвильовано сприйняла високу оцінку письменниці, що було не просто компліментом, а професійним визнанням таланту виконавиці, бо ж — не забуваймо! — Віра Вовк в університеті здобула ще й фах музикознавиці.
Приязна, добра розмова відбулася і за столом, гостинно накритим союзянками. Ми обмінялися книжками — моїми дитячими, які своїми ілюстраціями, що їх виконав Антон Григорук, припали письменниці до душі, а також дослідженням про закарпатського художника-різьбяра — «Юрій Павлович: бути собою».
Пані Віра, коли розглядала Павловичеві дереворізби, була вражена.
— Це справжні шедеври! — захоплено вигукнула вона.
А дізнавшись, що ми із мистцем добрі знайомі, попросила передати йому
вітання й побажання нових незрівнянних творів.
Про свою роботу над дослідженням епістолярію Василя Стуса і нашої гості розповіла Ніна Васильченко-Каверіна. Поет Микола Близнюк читав власні вірші й також підніс Вірі Остапівні книжку з дарчим підписом.
Цікаво зав’язалася розмова з письменницею у Василя Глібчука, який на той час працював у Косівській районній адміністрації, а до того — журналістом газети «Гуцульський край». Пан Василь із професійною майстерністю ставив письменниці запитання й отримував від неї мудрі, вичерпні відповіді. Їхню розмову записав на диктофон і був дуже задоволений цим бліц-інтерв’ю.
Прощаючись, ми бажали Вірі Остапівні доброго здоров’я і сподівалися на нові зустрічі.

Дев’яностоліття Віри Вовк ми відсвяткували 2016-го року в Будинку культури смт. Кутів.  Для цього створили Оргкомітет, на якому вирішили провести ювілейне святкування як літературно-музичну академію, тобто відмовилися від офіційних доповідей, а короткі виступи перемежовували словами ведучих та художніми номерами. 
Підготували гарне запрошення із портретом Віри Вовк у вишитій фіолетовими нитками сорочці — п. Віра любила її й кілька разів одягала на наші зустрічі. 
Текст запрошення звучав так:

«Шановний (шановна)! Запрошуємо Вас на літературне свято «Живе в мені Гуцульщина моя», присвячене 90-ій річниці з дня народження видатної української письменниці, професора університету в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, нашої землячки Віри Вовк (Селянської).
Свято відбудеться 22 травня 2016 року в Будинку культури смт. Кутів о 14.00 год. Оргкомітет».
Наш захід зібрав численну авдиторію, пройшов цікаво, з піднесенням. Звісно, шкода, що на ньому не було самої ювілянтки, але запрошення я їй в Ріо переслала електронною поштою, а також, після урочистостей — фрагменти святкування у відеозаписі. Письменниця була вдячна, жаліла, що стан здоров’я не дозволив знову зустрітися з милими її серцю людьми.

Ми з Вірою Вовк більше не бачилися, хоч кілька разів на рік обмінювалися святковими поздоровленнями емейлом.
А там розпочалася світова епідемія ковіду, а потім — широкомасштабна війна. У цей час ми щороку мали тривалі поїздки до дітей у Францію, до Києва, різні клопоти та, на жаль, недуги, що вибивали зі звичної колії.
Про відхід Віри Вовк дізналася значно пізніше — після приїзду в Україну восени 2022-го року. Сум оповив душу: ріку життя перейшла дивовижна людина — світла, чиста, шляхетна, чий тихий голос якимсь незбагненним дивом звучав у серці кожного, хто мав щастя зазнайомитися з нею.
Згадую пані Віру майже її словами: світ не пропаде, допоки в ньому були і будуть особистості, осяяні великими і вічними Божими законами.

Аделя Григорук,

письменниця,

членкиня НСПУ, НСЖУ

м.Косів

На фото: Віра Вовк (в центрі) в гостинному колі земляків. 2014 рік.