Гумор міста

Гумор нашого міста / Упоряд. І. Гавриловича. Перед. В. Бабія. Івано-Франківськ: ТОВ «Галичина-ПАК», 2024. 260 с.

Сьомою книжкою із серії «Міська бібліотека гумору «Галицький ціп»», зініційованою В. Бабієм і Є. Бараном, де вміщено твори, споріднені за гумористичним характером, письменників-франківців, є «Гумор нашого міста», чиїй з’яві передують видання: збірник «Свині не читають», «Насолода абсурдом» В. Бабія, «Катавасія біля банкомата» М. Савчука, збірник «Гумору Покуття», «Співомовки» С. Руданського, «Твори» П. Глазового, про що вказано в короткому передньому слові В. Бабія.

Початок сміхової традиції в українській літературі позначений з’явою дошкульного, викривального, а моментами в’їдливого сміху в творах полемічного характеру на помежів’ї 16-17 століть, їм на противагу автори в середньовічних пам’ятках (у літописах, хроніках, житіях) не сміялися, тому що тогочасна прив’язаність літератури до релігійного канону, підпорядкування йому, звернення до Біблії породили її обмеженість у тематичному плані. Письменники дотримувалися поширеної думки-гасла «Христос не сміявся, то й ми не будемо» — це пояснюється тим, що будь-який канон становить виокремлення.

Сміх лунає і в епоху українського бароко, і в творців-вагантів-ґоліардів в параметрах продовження «карнавальної» західноєвропейської традиції — мандрованих дяків, і доба нової української літератури бере початок зі сміху, проте згодом відбудеться злам: література, що поступово вмонтовувалася в рамки преромантичної, а відтак — романтичної віх, трансформувалась у плач, пізніша естетична ланка — реалізм — також не матиме майже нічого дотичного до сміху, однак він відродиться вже в добу модернізму.

Нині, в реаліях часів неспокою, що дедалі більше набувають химерності, сповненої неспражністю, коли людина перебуває в невизначеності, їй важливо, не стираючи меж — у сміху вони також є — загальнолюдських цінностей, сміятися. Коли в літературі коротшає кількість художніх книжок, де витворення сюжетів зі сміховими акцентами навіть у воєнні міждержавні протистояння є концептуальним, коли маргіналізуються не тільки видання, а й ставлення літературознавців до гумористичної літератури (авторитетних дослідників сміху і його природи у творчості митців вкрай небагато), суспільство житиме з відчуттям «замкнутості», адже реагувати сміхом не означає не відчувати свого обов’язку.

Альманах «Гумор нашого міста» став органічним продовженням вказаної напочатку серії, його впорядковано з наданням відомостей про авторів, серед них варто виокремити анекдотичні записи у формі нотатникових одробин Василя Бабія та Михайла Батога, гумористичну поезію Мирослава Бойчука, різножанрову поезію Івана Війтенка — коломийки, байки, афоризми, роздуми есеїстичного викладу Станіслава Гринди «Відповідь совкофілу» (мабуть, в альманах вони потрапили випадково: написані на воєнну тематику без акцентів гумору, іронії; концептуальним у них є висвітлення державного становища в контексті політичних претензій росії, тому доходимо до висновку, що сміятися в есеї читачеві ні з чого), вірші Яреми Дзибика, гуморески Павла Добрянського, а також такі автори як Володимир Смирнов, Ігор Чепіль (добірка з 15-ти москалізмів), Тетяна Ярема представили свої творчі доробки до альманаху. Цитувати окремо уривки кожного з авторів не потрібно, натомість зауважимо, що поява книжки дає право говорити про наявність в культурному просторі продовження її перспективи в місцевому контексті.

Можемо вважати, що упорядкування й видання такого альманаху під назвою «Гумор нашого міста» важливе та актуальне: саме сміх є втечищем душі від жорстоких реалій, одним із форм катарсису, а сміхове ставлення до життя, особливо в 21 столітті, стало узвичаєним явищем, воно віддзеркалює ставлення суспільства до самого себе. Оскільки гумористична література, починаючи з витоків, прозоро антиколоніальна, надважливим завданням є продовжувати її традицію.

Тетяна Торак