Це таки є вічною таємницею, бо ніхто не може сказати, як народжується поет. Ні, з точки зору біографічності жодних проблем немає. Бо з великою точністю можемо сказати про те, коли і де людина народилася і вчилася, означити інші життєві віхи. Але хіба це хоч трішки розповість про душу людини?
Саме так у мене трапилося у випадку з Любов’ю Малецькою. Моє перше знайомство з нею було заочним. Спочатку звернув увагу на те, що вона народилася, 1983 року у селі Загір’я на Зборівщині – населеному пункті який вважаю своєю колискою, бо прийшов там на світ на 25 літ раніше. Вже сам цей факт змусив мене уважніше вчитуватися у її вірші в альманасі «Подільська толока», журналі «Літературний Тернопіль», збірнику «Цілунок троянди». І це дало можливість зробити висновок: вірші молодої поетки не залишають байдужими, бо мають у собі зерниночки справжності.
Це ж така рідкість у нас час, коли істинність слова намагаються підмінити її ерзацом. Це мені стало зрозумілим, коли на одному із засідань обласного літоб’єднання нарешті уперше поспілкувався із краянкою. Хоч наша бесіда тривала недовго (так склалися обставини), але збагнув, що маю справу з людиною, безмежно закоханою у слово. А ще вона є дуже вимогливою у ставленні до нього і не терпить халтури.
Про що ж вона пише? Якщо проаналізувати її публікації, то можна сказати, що коло тем у неї невелике. Рідний край, любов до батька-матері, молоде кохання, пейзажна лірика. Зрештою, так чинить чи не кожен молодий літератор. То ж давайте не будемо кпинити з цього приводу, вишукуючи якісь ганджі. Адже головною у ліриці є не тема, а неповторність її висвітлення.
Декілька прикладів з доробку Любові Малецької. Ось читаємо вірш «Відпахне і літом і вишнями». Спершу нагадаємо, що в українській поезії є чимало віршів, присвячених матері. І на цьому тлі, напевне, важко знайти щось своє. Але мені здається, що Любові Малецькій це вдалося. Принаймі, так подумалося, коли читав хвилюючу відвертість молодої поетки: « … І поїду. А ти стоятимеш, поки слід мій у натовпі зникне. Бо ніколи нікотра мати до розлуки з дітьми не звикне». Гарно, правда?
А ось ще один вдалий (якна мене) вислів. У вірші «В гостях у батька» читаємо: «Бо що говорити? Що? На вічнім отім пантеоні. Сьогодні дощик ішов – намокли гранітні скроні». Який чудовий вислів «гранітні скроні». Здається, що літературознавча наука свого часу стверджувала: якщо у творі є хоч один вдатний образ, то він відбувся. А якщо є й інші вдатності?
Багато подібних слів можна казати й про інші твори молодої поетки. Але зумисно не буду цього робити. Переконаний, що набагато ліпше перечитувати вірші Любові Малецької, ніж говорити про них найкрасивіші слова. Тим паче, що саме за це агітують не тільки вищезгадані публікації, а й поетичні збірки «Останній міф», «Вузлики нерозгаданого», «Розсипаний обрій», «Подих», які побачили світ за останні роки.
Ще декілька слів про молоду поетку. Уже йшлося, що вона народилася на Зборівщині. Має вищу філологічну освіту, закінчивши Тернопільський національний педуніверситет імені В. Гнатюка. Живе в обласному центрі, де працює в бібліотеці №4 для дітей.
Тепер про літературне визнання. Назву лише три факти. Але вони є такими промовистими. У 2009-ому моя краяна була учасницею Всеукраїнської наради молодих літераторів в Ірпіні на Київщині. Через декілька місяців її удостоїли премії імені С. Будного. А недавно Любов Малецьку прийняли в Національну спілку письменників України.
Згадалася недавна бесіда з нею. Краянка зізналася, що пробує свої сили у ліриці для дітей, але не поспішає виносити їх на суд читачів ці твори, вважаючи їх ще недосконалими. Згодімося, що це приклад, гідний наслідування. Бо, на превеликий жаль, маємо достатньо випадків, коли літератори забувають про вимогливість.
Згадку про цей момент не вважаю випадковістю. Гадаю, що саме вимогливість літератора до себе може у майбутньому дати хороші результати.
Вірю, що так воно і буде. А поки що читаймо бентежне: там, де стріха і явір, деревій і кропива, Моя доля зухвало Розправля дужі крила.
Ігор Фарина