П. Шкраб’юк. Друга коронація: повість-есе – Львів: Растр -7. 2024. – 232 с.
Книгу про людину, яка з’явилася на білосвіт ще за її життя, ніхто, мабуть, не назве рідкісним випадком. Якщо відштовхуватися від того, що видання про індивіда можна створити, то це є закономірністю. А от ставлення до таких друків належить до неоднорідних. І з боку читачів, і з боку тих, чиє буття у Всесвіті ословлено.
Про один з таких випадків недавно розповів у своїй книзі прозаїк Григорій Цимбалюк з Житомира. Колись на основі спогадів одного політв’язня написав роман про нього. А той образився на ословлення. Важко однозначно сказати причину такої реакції. Але факт залишився ним і його вже нічим не заперечиш.
Письменниця Ольга Яворська з Львівщини, як стверджувала в телефонній бесіді, теж не хотіла повісті-есе про себе. Але Петру Шкраб’юку вдалося переконати її у помилковості остраху і твір вирушив у дорогу до читацьких сердець.
Що стало аргументом для доказування? Дозволю собі висловити одне міркування, бо воно, очевидно, могло тоді прозвучати. Маю на увазі те, що Петро Шкраб’юк автор книг про родину письменників-дисидентів Калинців, священника Йосипа Кладочного…
А взагалі питання про подібні написанки, не варто, либонь, обмежити такою згадкою, бо таких творів біографічного плану маємо чимало. Правда, поділив би їх на дві частини. Залишу у спокої літературно-критичні твори, а поведу мову тільки про ті, які є жанрово ближчими до художньої прози.
І тут спом’яну про есеїстику Романа Горака, Богдана Гориня, Олександера Шугая. Й не має жодного значення жанрове означення: «роман-есе», «публіцистичний роман-есе», «роман-дослідження» … Звісно, що кожен з таких різновидів носить на собі познаки особливостей зображення, але це не заважає позитивності сприймання текстів.
Невипадково про це кажу. Бо щось подібне мислиться, коли читаю повість-есе Петра Шкраб’юка. Тому й хочу деталізувати враження, почавши з думкувань про вищезгадану тему.
І передусім зауважу, що мені подобається поділ на дві частини, хоча в реальності жодна з них не може відособитись. Адже вглибивши зір у літерострій про життєйські будні, неодмінно хочеш дізнатися про творчість особистості, біографію якої по-своєму відтворив письменник. І навпаки. Якщо спершу читальник прочитав розділ про художній доробок, то прагне стати поінформованішим про спонуку написаного.
Що ж побутує у даному випадку? У розділі «Між буттям і не- буттям», який починає друк, – життєписні сторінки. Не скажу, що вони виявилися відкриттям для мене, бо про всі перипетії знав й раніше внаслідок спілкування з Ольгою Яворською. Але словосполуки все ж прочитав з інтересом. Вже хоча б через те, що ця частина твору конкретизувала мої знання про деякі епізоди людської щоденності.
На окремих з них зупинюся детальніше. Зокрема Петро Шкраб’юк згадує про Заривинці – рідне село літераторки та педагогині. З різних джерел знав, що з Бучаччиною пов’язане життя скульптора Йогана Георга Пінзеля, режисера і актора Мар’яна Крушельницького, філософа Миколи Шлемковича, письменників Ореста Авдиковича, Осипа Назарука, Михайла Островерха, Богдана Чепурка… Від пані Ольги чув про її батька Йосипа Сарахмана, який був членом ОУН і «Просвіти». Те, що він все життя проносив фронтовий «подарунок» у вигляді осколка прочитав чи не вперше. Запам’яталося й те, що Йосип Іванович захоплювався «Лисом Микитою» Івана Франка, бо й сам був неабияким дотепником.
Чимало сторінок книги присвячено навчанню героїні на математичному факультеті Дрогобицького педінституту. Бачу логіку в тому, що Петро Шкраб’юк зфокусував увагу на тому, як юна студентка перемогла у словесному двобої з викладачем Акуловим, який чинив нападки на «Собор» Олеся Гончара. Закономірністю є і те, що повістяр оприлюднив епізоди, які пов’язані з її однокурсником Миколою Яворським. Якщо перша свідчить про світоглядну позицію людини, то друга є тим, що веде через життя, бо той студент згодом став її чоловіком.
Є цікавинки й в описах лікування від туберкульозу. Тут, зосібна, згадка про те, що «сухотник» Володимир Сорокаліт познайомив Ольгу Яворську з творчістю Івана Гнатюка (письменника і майбутнього лавреата Шевченківської премії), з яким пройшов «університет сталінських концтаборів». Цей факт зацікавить, що той в 1993 р. напише передмову до її першої збірки віршів «Зелений зарінок», а згодом і рекомендацію в Національну спілку письменників України.
Не тільки спілкування з цим літератором описує Петро Шкраб’юк. Бо знаходимо також сторінки пов’язані з незабутнім Петром Сорокою. (До речі, символічним на цьому тлі є те, що Ольга Яворська кілька років тому стала першою лавреаткою премії імені Петра Сороки).
Другий розділ твору «Між словом і славою» автор присвятив фіксації епізодів, пов’язаних з літературною діяльністю. Заспівом став вірш «(Не) провінційні поети» з книги «Відлуння»: «Своїм болем, жагою, сльозою пробивають епохи байдужість, А літа відпливають журбою, забираючи віру і дужість».
Не заперечу присутності певних патетичних ноток у цих рядках.
Але … Водномить вони відображають життєплин. Бо пані Ольга – героїня твору живе і працює у бойківському селі на Львівщині, будучи провінційною письменницею, натхненною святою любов’ю. (Прошу вибачення, що для цього означення, як і для всього відгуку використав дещо переінакшені рядки поетки).
Згадаю тут ще про одне. Незабутній Петро Сорока був неперевершеним щоденникарем, творами якого і досі захоплюються поціновувачі красного письменства, і саме він спонукав письменницю до такого виду творчості. В книзі «Відблиск прожитого дня», яка вийшла у 2005 році, авторка зібрала афоризми, спомини, враження від прочитаного та різних подій. І відомий тернопілець ,прочитавши її, тепло відгукнувся , ствердивши, що відчуває любов до мозаїчних записів, бо й сам так пише.
Цікаво, що Петро Шкраб’юк цей розділ своєї повісті- есе теж написав на основі щоденників. І не приховує того, що свої нотатки про книги письменниці з’явилися на основі записів. (Між іншим, можна і тут розпросторити думки. Але зумисно не вдаватимуся до цього, бо упевнений, що кожен може прочитати їх і сам зробити висновок).
Спом’яну лишень про видання «Щоденник болю і тривоги». Бо цей твір відкриває Ольгу Яворську ще з одного боку. Помітно, що вона уважна до людей, про яких пише, особливо про колег по перу. Скажімо, тут існують згадки про Миколу Петренка, Євгенію Божик, Марту Починайко з Львова, Володимира Сіренка з Кам’янського, Миколу Малахуту з Луганська… Прикметно, що у рядках про них немає літературознавчого аналізу, а побутують тільки рефлексії від спілкування, що викликає більшу довіру до написаного.
Впевнений, що без людяності у спілкуванні не було б і книги: « Іван Гнатюк: життя і творчість», яку вона упорядкувала (серед їх авторів були письменники Леся Степовичка, Михайло Пасічник, Анатолій Стожук, науковець Олег Василишин …) « Книга – собор, книга – пантеон», як сказав про неї Петро Сорока, всебічно розкрила для громади письменника, який став літературним навчителем поетки і прозаїчки.
У попередніх абзацах цих нотаток вже мовлено про життєвий і літературний ужиток Ольги Яворської, не все, звичайно. Але й цього, либонь, досить, аби сказати, що книга відбулася. Адже у виданні – розповідь про особистість. Розповідь, яка зацікавлює.
Додам лишень, що це – не перша книга про Ольгу Яворську. 2013 року вийшов літературно-критичний нарис про неї, який створив незабутній Левко Воловець. Якщо у нім автор приділив чимало уваги аналізу доробку, то цього не скажеш про повість-есе. Вада? Аніскілечки! Жанрова різність вимагає і не однаковості підходів. Правда, повісті-есе хотілося б більшої художності і відображення. Принаймні така думка виникла після ще одного перечитування повісті «Дніпрова октава». Романа Кракалії з Одеси, яку він присвятив пам’яті музиканта Дмитра Крижанівського – творця мелодії на один з віршів Тараса Шевченка.
Але це – суб’єктивне враження. Бо автор, себто Петро Шкраб’юк, має свій погляд на те чи інше явище. І безперечно на його словесне відтворення.
А воно таки є неперебутнім. Чому? Та тому, що повістяру допомагає набутий досвід. Адже він й сам написав понад тридцять книг, серед яких переважають поетичні та документально-есеїстичні видання. Як тут не згадати думки академіка Миколи Жулинського про те, що письменник уміє «захопити читача в полон». Друк про Ольгу Яворську підтверджує це!
Ігор Фарина
смт. Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply