Школа вирувала. Не часто таке буває, щоб у сільську глибинку навідувалися такі високоповажні гості. І діти, і вчителі не знаходили собі місця. Хвилювалися. Імена Петра Скунця, Петра Шолтеса і Степана Ваша часто з’являлися на сторінках місцевої і республіканської преси, про них говорили по радіо, їх показували по телевізору.
Директор школи Юрій Лендєл розпорядився, щоб достойно зустріти їх: не просто піднести квіти чи вгостити філіжанкою кави (хоча, звісно, і без цього не обійтися), а на їх честь дати святковий концерт. Можливо, хтось виступить, розкаже про навчальний процес, школу, чим живуть учні, які проблеми наразі доводиться вирішувати. Недавно учень школи Михайло Данканич взяв участь у обласному конкурсі читців, де прочитав улюбленого вірша П.Скунця “Літо. Політ” і виборов перше місце.
Піонервожата (у ті часи була і така посада) запропонувала зустріти гостей хлібом-сіллю і піднести їм квіти.
– Не переживайте, – впевнено мовила вона. – Це я беру на себе. Запевняю: усе буде добре!
– Отакої! – від почутого директор школи на радощах аж сплеснув у долоні. Він був дуже задоволений піонервожатою. На неї завжди можна покластися. Вона не лише проявляла ініціативу, а й сама була організатором громадських заходів.
На такий хід подій, звісно, він не сподівався.
– А ми в тобі, Людмило Іванівно, ніколи й не сумнівалися! – багатозначно мовив він. – Ти ж недарма відповідаєш за виховну роботу з дітьми, організацію їхньої діяльності та проведення різноманітних заходів. Подумають, що ми майже півроку готувалися до цієї зустрічі! А насправді – все виникло спонтанно!
Так воно, зрештою, й сталося! Коли гості зайшли в актовий зал, очам не повірили: там навіть гойдалися різнокольорові кульки і звідкись узявся плакат, на якому було написано: “Вітаємо!”
– Ніяк не збагнемо, як так вийшло: ніби нікому нічого й не казали, а тут…, – Від несподіванки Петро Скунць розвів руками. На його обличчі сяйнула щира усмішка.
– А ми завжди гостям раді! – підхопив розмову директор школи. – І Петра Миколайовича, і Петра Людвиговича, і Степана Карловича ми добре знаємо! Їх творчість ми високо цінуємо! Це перша зустріч, але, сподіваємося, не остання! Усе тільки починається… Правда, діти? – Юрій Іванович звернувся до учнів.
– Авжеж! – дружно, майже одноголосно відповіли.
Після кількох виступів піонервожата звела погляд на мене, мовляв, я вчорашній випускник школи, тепер працюю в районній газеті “Нове життя”. Наразі я не знав, з чого й почати. Однак, на щастя, на допомогу прийшов сам Петро Шолтес:
– У обласній газеті “Молодь Закарпаття” я читав публікацію Василя Шкірі про уродженця рідного села, основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі. Можливо…
Я одразу все зметикував. Вийшов наперед і почав свій виступ так, ніби готувався до нього заздалегідь:
– Вперше почув про відомого земляка ще школярем від учителя малювання Констянтина Корніловича Станковича. Він особисто знався з батьками художника, свого часу часто навідувався до них. Виявилось, що справжнє його прізвище Гриць. А Ерделі – прибране, і звати його було не Адальбертом, а Іваном.
Батько його був простим сільським вчителем, часто згадував Констянтин Корнілович. Жив бідно: нелегко було утримувати сім’ю з чотирнадцяти дітей. Здібності до малювання у маленького Іванка появилися змалку. Він цілими днями блукав лісом, робив замальовки навколишніх краєвидів.
Одного разу хлопця зустрів заїжджий пан з Будапешта. Побачивши його малюнки, запримітив у ньому справжній скарб. Тому запропонував його батькові віддати сина в художню Академію. “Добре, – після довгих роздумів погодився батько Іванка. – А що маю робити?”. “Небагато. З простим селянським іменем і прізвищем труднувато буде… Я хочу дати йому друге: Адальберт Ерделі.
Так від маленького Іванка “вкрали” батьківське прізвище, і вже більше ніколи на його картинах не з’явиться родове: Гриць.
Ось така неймовірна історія. А що це правда, а не вигадка, переконався, коли прочитав повість відомого українського письменника Василя Поліщука “Верховинські комісари”. За радянських часів говорити про творчість Адальберта Ерделі було не прийнято. Після приєднання Закарпаття до СРСР він зазнав цькувань і безпідставної критики. Обласна газета “Закарпатська правда” назвала його “буржуазним естетом, який продовжує спотворювати радянських людей”. На повен голос про нього заговорили тільки тепер.
З усього було видно, що Петро Шолтес був задоволений моїм виступом. Він навіть міцно потис мені руку і щиро подякував за мовлені слова. Однак розповідь про Адальберта Ерделі вирішив продовжити чомусь сам. Тільки тепер, з плином літ, я зрозумів, чому?П.Шолтес вважав себе учнем Адальберта Ерделі, знався з ним особисто. То кому, як не йому, краще розповісти про творчий шлях свого навчителя.
– Адальберт Ерделі вперше взяв участь у виставці в Будапешті 1913 року, – розпочав він свій виступ. – Відвідувачі відзначали високу професійну майстерність, талант, пророчили велике майбутнє авторові виставлених полотен. Пощастило хлопцеві і на вчителів. У дивний світ мистецтва його такі педагоги, як І.Ревес, А.Грюнвальд. У 1916 році на відмінно закінчив Будапештську академію мистецтв.
Проте він все частіше відчував, що хочеться додому, в гори – зробити етюд, подихати свіжим повітрям. Прийняв рішення повернутися. Влаштувався вчити молодих у Мукачівській вчительській семінарії. Згодом перейшов до Мукачівської реальної гімназії.
Уже 1921 року Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі організували у Берегові і Кошіце першу художню виставку. Митець багато подорожує. Перша персональна виставка Ерделі – в Празі. На неї були представлені роботи “Портрет батька”, “Молода жінка”, “Рання осінь”, “Натюрморт з годинником”, “Циганка”.
З роботами художника із закарпатського гірського села Загаття знайомляться у Римі, Парижі, Венеції, Флоренції, Мілані, Мюнхені, Варшаві, Братіславі, інщих містах світу.
Пройде небагато часу і вже відомий художник поїде в Париж і житиме там майже два роки. Столиця Франції справила на нього великий вплив. Тут усе здавалося новим. Про Адальберта Ерделі заговорили й критики. Він бере участь у виставках разом з видатними французькими, голландськими й угорськими художниками. Серед кращих робіт цього періоду “Андерс Остерпайд” і портрет А.С.”
Найбільша творча активність художника припадає на 30-40 роки. Це зріла пора митця. З під його пензля виходять “Циганка”, “Гуцульська ідилія”, “Бідні діти, “В саду”, “Верховина”, “Закарпатська осінь”, “Мукачівський замок”.
– Серце наповнюється радістю, що у цьому верховинському краю народився митець із світовим іменем, – звернувся до присутніх Петро Скунць. – Однак завітавши до Загаття, цього, на жаль, не скажеш. Давно вже настав час подумати про пам’ятник Адальберту Ерделі, одну з вулиць у селі треба назвати його іменем. До речі, хто у вас прцює вчителем малювання?
Із-за столу підвівся худорлявий чоловік – художник Василь Пинзеник. Він був середнього зросту, патлатий, із вусами, бородою і проникливими очима. Перед тим, як щось сказати, уже за звичкою боязко глипнув на директора школи. Той тільки крадькома підморгнув йому, мовляв, кажи як треба… Щоб щось зайве не ляпнув.
– Ми над цим якраз і працюємо, Петре Миколайовичу, – мовив у такт Василь Іванович. – За пам’ятник Адальберту Ерделі взявся скульптор Михайло Белень з Ужгорода. І одну з вулиць вирішили назвати його іменем.
– Так і повинно бути! – задоволено мовив Петро Скунць. – Таких людей треба вшановувати, пам’ятати про них.
– А де наш читець – декламатор? – глипнув до зали директор школи.
Михайло Данканич підвівся і подався до сцени. Гості, учні і вчителі з радістю аплодували йому. І хлопець не підвів, із виразністю прочитав вірша Петра Скунця “Літо. Політ”.
– Не гаймося, друже: накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости…
А десь там на скелі цвітуть едельвейси,
хоч там і нема їм для кого цвісти.
Та ми – понад гори, у безмір, у всесвіт,
та ми на космічний ладнаємось крок,
далеко ми вищі від тих едельвейсів –
колись недоступних наземних зірок.
Ми так їх любили… Любили без міри
і дерлись за ними на скелі круті…
І от вони з нами – гірські сувеніри
в немислимо дальній високій путі.
На скелі такій-то в такому-то році
юнак за ті квіти життям заплатив.
А нам їх зростили у рівнім городці
і стільки, що стачить на весь колектив.
В русалок сьогодні не маємо віри,
що десь на шпилі стерегли едельвейс.
Михайло декламував яскраво, проникливо передавав емоції та зміст твору. Гості, вчителі та школярі уважно, із неослабною увагою слухали його. Із його виступу було видно, що недаремно ж він став переможцем обласного конкурсу.
Петро Скунць після виступу Михайла зронив сльозу. Видно, слова, мовлені хлопцем, проникли в його серце і душу. Із виразу обличчя поета було видно, що вони мали глибокий, емоційний вплив на нього, викликали сильні почуття, торкнулися найпотаємніших струн душі, залишивши незабутні враження.
А потім Петро Скунць наостанок прочитав свого вірша “Один”. Особливо зворушили присутніх слова:
“Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп – один.”
– Ні, Петре Миколайовичу! Ти не один! Поглянь, скільки
у тебе шанувальників! – обвів поглядом залу Степан Ваш.
– Один. Але не сам…, – додав Петро Шолтес.
Присутні зустріли виступ П.Скунця тривалими бурхливими оплесками. Його неповторний тембр голосу у ті часи звучав чи не в кожному куточку України. Відомого поета-шістдесятника непокоїла проблема Батьківщини, її національне відродження, історична пам’ять. А характер гартувався у боротьбі за краще майбутнє рідної землі. Його поезії властиві філософські мотиви.
Розмова із гостями з обласного центру продовжилася вже у кабінеті директора школи.
Вона тривала до пізнього вечора.
Василь ШКІРЯ,
м.Іршава,
Закарпатська область
Leave a Reply