Козак Галина. Іконописець з Урмані: роман. – Дрогобич: Коло. 2025. – 288 с.
Існує думка, що про життя кожної людини можна написати книгу. За великим рахунком це ствердження є близьким до істини. Але справа полягає в тому, чи зуміє автор (чи авторка) так висвітлити тему, щоб вона зацікавила поціновувачів письменства. І це реалії сучукрлітпроцесу. Вони, до речі, невблаганно стукають у двері нинішніх письменників, нагадуючи про недавнє, себто натякаючи на пору, коли з повеління кремлівських ідеологів ніби й існувала свобода слова, але заборонялося з’являтися творам про тих, хто живе ріднизною. І тільки тепер до всіх прийшли видання про письменника Івана Багряного, художника Никифора Дровняка, співачку Квітку Цісик.
Або таке. Часом до читальників потрапляли друки про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку (їхні імена не зміг заглушити «одобрямс» тоталітаризму). Але поза увагою залишалися твори їхніх сучасників, яких система при великому бажанні не змогла зробити своїми гвинтиками.
Це значною мірою стосується й постаті Богдана Лепкого – уродженця Тернопілля, поета, прозаїка, публіциста, літературознавця й педагога. Зрозуміло, що в таких умовах поява написанки про того, хто пов’язав із ним своє життя, була неможливою. Але, слава Богу, у наші дні повернення все ж відбувається. Й свідченням цього став роман Галини Козак «Іконописець з Урмані».
Знайомство з текстом дає можливість сказати, що маємо художнє полотно про художника Андрія Наконечного – члена мистецького гуртка українців «Зарево» у Кракові, почесним головою і патроном якого був Богдан Лепкий.
Варто, либонь, хоча б побіжно розповісти про сюжет написаного. Отже, все починається з описування ігрищ дітлахів, серед яких присутній Андрійко і того, як він прибіг додому на полуденок. Ніби й дрібний епізод, але він занурює кожного в атмосферу родинних традицій, котрі тоді були священними для людності. Ще (на мій погляд) тут є цінним те, що галицькі селяни перед Першою світовою як щось звичне й дуже потрібне для себе сприймали «Просвіту» та «Січ»…
Зрозуміло, що розповідь про тогочасне життя малої (за віком) людини не може оминути учнівство. Але в даному випадку авторка робить наголос на прихильності дитини до малювання. Чи не воно врешті-решт підштовхує батьків хлопчини до думки, що Андрійка варто віддати в науку до майстровитого столяра?
Тут, очевидно, слід врахувати два моменти. По-перше, тодішні селяни в переважній більшості не вважали, що живопис чи література спроможні «годувати» людину в майбутньому і радили дітям зайнятися чимось практичнішим. Та були й ті, хто ніби й погоджувався з міркуваннями людності, але намагався врахувати нахили своїх дітей. Таким, як бачимо, був і Михайло Наконечний – батько Андрія. По-друге, не можна забувати, що все відбувалося тоді, як вибухнула Перша світова війна, яка принесла чимало лиха в селянські родини. Австро-угорська влада за проукраїнські погляди спровадила у концтабір Талергоф главу родини, де той і загинув. Від хвороби помирає Пелагея – мати хлопця. А старший брат Іван став жертвою кривавої воєнної бійні.
Нині можемо тільки припускати, що Андрій Наконечний став би, можливо, хорошим майстром. Про це свідчить хоча б те, що хлопцеві ескізи шафи так сподобалися графині Потоцькій із Поморянського замку, що вона не тільки щедро заплатила за побачене, а й замовила ще й секретер – невеличку шафу з шухлядами та поличками. Та навчання хлопця у столяра круто змінила те, що юнака з галицького села рекрутували до польського війська.
Андрій Наконечний потрапив під оруду старшини Яцека Ковальського і служив на залізниці у Кракові як писар та оформлювач. А згодом життя склалося так, що він опинився у приватній школі Властіміла Гофмана – відомого художника. Потім було й навчання в Альфреда Терлецького і входження в українське середовище Кракова через мистецький гурток «Зарево», яким опікувався Богдан Лепкий.
Про що ми дізнаємося з роману Галини Козак? Та зацікавлять багато моментів. І перш за все свідомість кожного пронизує той факт, що авторка згадує про тих, хто належав до того угруповання. Під її пером ніби оживають постаті Дениса Іванцева, Ярослава Лукавецького, Михайла Зорія, Марії Гарасовської. А ще на пізніших сторінках роману маємо згадки про художників і скульпторів Едварда Козака, Григора Крука, Михайла Черешньовського, Михайла Кмітя, Володимира Продана. Це не може не зацікавити, як й епізодичні споминання про Дам’яна Горняткевича, Андрія Лепкого, Нестора Кисілевського. Тут, либонь, слід сказати, що в художніх творах ще рідко говорять про таких митців. І можна сказати, що книга стала ще одним підтвердженням потрібності згадок.
Але повернімося до описування життя людей з мистецького середовища Кракова перед початком Другої світової війни. Андрій Наконечний стає відомим художником, картини та ікони якого експонуються на багатьох виставках і успішно продаються. А митрополит Андрей Шептицький хоче, аби він скопіював фрески у каплиці Святого Хреста у Вавелі.
За цією роботою маляра застає вересень 1939 року, коли почалася війна. Жорстока реальність розривала душу. Він розумів, що в умовах окупації про творчість не варто і мріяти. Міг би виїхати в Англію і там одружитися з полькою Софією Ґрадовською, до якої недавно посватався. Та він залишився у Кракові для підпільної роботи за розпорядженням управи ОУН, бо не міг вчинити інакше, будучи членом цієї організації.
Та в Кракові після того, як за допомогою Володимира Кубійовича Андрій врятував від розправи професора Тадеуша Банахевича та кількох молодих польських художників, він потрапив під нагляд зайд. Аби уникнути арешту перебрався до Кенігсбергу, де жив під вигаданим прізвищем. Ще час від часу доставляв до Данцига прокламації та листівки. Про це ніхто не здогадувався, бо всі захоплювалися тим, що Андрій творив такі гарні етюди та пейзажі.
Після того, як фашисти розгромили українське підпілля, до котрого належав і наш краянин, він вимушено перебирається до Сяноку, в якому його побратимами стають художники Петро Обаль і Лев Гец.
Потім за розпорядженням керівництва ОУН переїхав до Львова, де став правою рукою Степана Ленкавського – ідеолога ОУН, який тоді створював пропагандистську референтуру. На все життя художник запам’ятав миті відновлення Української держави.
Правда, бурхлива діяльність національної спільноти не сподобалася гітлерівцям. Вони заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського. Андрієві Наконечному вдалося уникнути гестапівських лабет, хоча в його оселі фашисти, не заставши господаря, вчинили обшук. І він під тиском обставин повернувся в рідне село, щоб творити ікони, картини, пейзажі та підтримувати зв’язок з українським підпіллям.
Й так тривало до серпня 1944-го, коли в Урмань прийшли «другі совіти». Якби енкавеесівці знали тоді про оунівця Наконечного, то його «гостинно» прийняв би Сибір, як і його друзів із « Зарева» Михайла Зорія та Ярослава Лукавецького. Але це було таїною для родини та усіх, що й допомогло уникнути сталінського «курорту».
Романістка вдало описує вимушену роботу митця в кар’єрі села Дрищів, в Урманському лісництві, в дорожній службі Бережан, де доводилося займатися далекими від живопису справами. Художник потайки малював, особливо старався для створення «сталінок» – сатиричних малюнків, які використовували оунівці.
Ще авторка короткими абзацами описує період проживання Андрія Наконечного в Тернополі, де він й упокоївся.
Завершальна фраза книги – «Він таки побачив Світло…» так багато промовляє кожному.
Є ще один момент, який не оминула авторка. Маю на увазі описування особистого життя художника- іконописця. Про взаємини із Софією Ґрадовською уже згадано. Але існує ще кілька епізодів. Лишень натяками мовлено про його закоханість у молоду художницю Марію Гарасовську. До слова, саме її перебування у краківській квартирі хворого Андрія, стала причиною розриву із молодою селянкою Оксаною з Настасова, що під Тернополем, у яку закохався художник, розписуючи храм у селі.
Доленосним у житті художника був шлюб з односельчанкою Євгенією Юрковською восени 1942 року, народження синів Зеновія та Василя, які стали найбільшою опорою у житті.
Можна, мабуть, говорити й про інші епізоди у цій книзі. Однак, доцільніше говорити про виражальність, котра по-своєму позитивно впливає на сприймання теми твору. Мені, приміром, сподобалося, як авторка доцільно використовує такі метафори, як «плакало небо», «ніч поволі вкривала село своїм темним і прохолодним покривалом», «його душа розквітла для нових стосунків». Іноді в романі надибуємо цікаві епітети: «хрещатий німб», «відбиток неба», «червонозолочений диск сонця», «звуки ангельських арф», «зеленкуваті відблиски», «багряний осінній ліс». Ці літературотропі вдатності доповнюють порівняння на кшталт: «ходив мов примара», «це – мироносиці», «наша душа – як броня нації», «хлопці -малярі».
Інколи у таких висловах є поетичність звучання. Але ще частіше вона супроводжує пейзажинки: «берізки у сквері навпроти одяглися у жовті одежини», «над водою нахилилося старезне дерево, кілька гілок якого торкалися самої води та шелестіли стиха», «золотом опалого листя виблискувала Золота Липа».
Заслуговує на увагу і лексична структура написаного. Але тут, напевно, слід балакати про кілька аспектів. Для створення атмосфери сприймання твору про художника авторка доцільно використовує малярську термінологію: «стиль неовізантизму», «поліхромія», «темперова техніка». Органічно заявили про себе буквотвори з барвами рідковживаності та говірковості: «скутися», «воґер», «штрека», «апсида», «обважанеки», «фацет», «нерв’юр», «фігляр», «кенотар», «бапсистерій». А що вже казати про більш знані слов’ята: «гостинець», «проборство», «накалапуцькати», «маринарка», «касарні», «двірець», «льоди».
Іноді чуються «розумування», що такі словосполуки і буквотвори – ознаки віршованих текстів, а для прози вони не мають особливого значення, бо в цьому жанрі головним є сюжет. Чесно кажучи, сумно стає від такої «глибокодумності». І найяскравіші колізії не врятують прозотекст, якщо в ньому нема неординарної лексики – свідчення авторської індивідуальності. Адже прозаїк – не бездумний робот, який щоденно заповнює аркушики літерами.
Якщо вже зайшла мова про виражальність тексту, то доцільно поговорити про один момент. У розділах, котрі розповідають про життя Андрія Наконечного до приходу «других совітів» маємо деталізацію. А далі панують епізодичні згадки про ті чи інші моменти буднів, хоча в цілому й збережено хронологію подій. Що це? Сумніваюся, що явище пояснюється однозначно. Та радше маємо своєрідний ефект переплетення реальності та уяви, коли фантазія вимальовує подаленілі часи без живих свідків, але вона виявляється безсилою у розповіді про ближчі до нас літа. А можливо тому, що герой останні десять років життя був прикутий до ліжка й авторка свідомо обминула болючі моменти…
Та як би там не було, перед нами постав цікавий твір про нашого видатного краянина, який написала односельчанка художника-іконописця. То ж доторкнімося душами до літеросплетень, аби ліпше пізнати навколосвіття і себе.
Ігор Фарина, лавреат Всеукраїнської
премії імені братів Лепких,
селище Шумськ
на Тернопіллі.
Leave a Reply