Тринадцятий ніж

Два гроби, чи радше маленькі гробики, компактно помістилися в кіш літального апарата. Поряд поклали й третю труну. Ритуальна служба охайно розмістила їх у величезний плетений кошик. Труни виготовили спеціально під зріст ліліпутів. В одній міні-труні, у самій підлозі вирізали отвір для спинного горба з лівого боку, в іншій міні-труні, у самій підлозі вирізали отвір для спинного горба з правого боку. Отже, брати мирно спали собі й тіла їх рівненько лягли в послідні ліжка. Поряд із ними в ошатній труні лежав голова села.

 Залишилося лише запустити газ і три мертвенькі тіла, місцеві карлики-винахідники й патрон сільського краю полетять у вирій на великій кулі. Усе село чекало на крок від згорьованої матусі, від її сердечка тепер відірвали двох її мізинчиків, хлопчиків-помагайчиків. Усе село знало добрих карликів, майстрів на всі руки, двері майстерні яких були прочинені для всіх і для кожного. Молодший і старший Бісюки були нерозлийвода. Дихали майже одними легенями.

Кожен день майстрували: пиляли, різали, рубали, крутили ключами, змащували колеса, налаштовували механізми. Брати Бісюки, мов заведені годинникові механізми не спали ночами, у своїй лабораторії вигадували нові винаходи. Вони були на порозі нового відкриття, стояли у джерел чогось грандіозного. Якщо ночі були віддані великому, якійсь ідеї фікс у їх спільному житті, то дні минали в побуті. Один Бісюк піде сіно покосить худобі, іншим трактором виорює ріллю. Один Бісюк в селі змайструє коневі підкову, інший –  воза полагодить господареві. Один Бісючисько на пасіці мед збере, а  інший Бісючисько нові вулики побудує. 

Село без Бісюків – не село.

Коли чоловіків навколо забирала: війна, горілка, хвороба й старість, то братів ніяка холєра не брала. На селян подоба Бісюків навіювала жах. Горбаті, з довгим носами, маленькими ніжками, що не йшли, а якось дивно теліпалися при ходьбі. Горбоносі мали черевця, з яких зринали дивні звуки. Жіноцтво ті звуки трактувало по-простому: хлопці працюють – їсти хочуть. На перерву їх кликали й давали, що є в господі, а потім припрошували доробити те, що не доробили.

Після їх відходу до обійстя жінки закликали попа на освячення хати й цілого господарства. Боялися, що горбаті, вирячкуваті, малі демонята принесуть у хату біду. Доведеться вести дітей до бабок і відкачувати яйцем. Чи йти замолювати гріхи перед святою Дівою Марією бити поклони й ставити свічки. Без Бісюків не могли, але й остерігалися їх, побоювалися, як бояться 13 числа, страхалися так, як пустих відер по дорозі, або чорної кішки, котра зненацька перебігає дорогу. І ти вже ні в сих ні в тих: накочують на тебе старі бабські забобони. Бісюки відчували такий острах селян, при нагоді заспокоювали, що ніякі вони не демони з пекла й не покручі. Просто такими їх вродила їх матуся та й по всьому.

На День села готували у своїй майстерні щось таке, що мало перехопити подих у кожного селянина. І чи не кожного омолодити якщо не душею, так тілом. Торік вони здійснили фурор: підняли в повітря свою пташку. Навіть кореспондент із районної газети приїжджав зазнимкувати це диво. Посеред поля велика куля, надзвичайний у своїй простій конструкції аеростат, здійнялася в повітря. Ніхто не вірив, що над Бісючиським селом буде літати величезна куля, повітряний монстр хапатиме здивовані погляди й роззявлені роти простих трударів. Для цього повітряно-кульного дива старший Бісюк, молодший Бісюк (хоч вони й були нерозлийвода, але вікову дистанцію мали) гарували ночі й вільні дні цілий рік. Навіть на їжу, яка часто-густо холола собі біля їх дверей стояла неторкана. День, другий, третій, тиждень…До повного виснаження, до знемоги віддавалися диву, щоб воно замайоріло над селом Бісюки. Чи була це гарбузова каша зі смаженими грінками, чи просто гречана каша із розтопленим маслом – над цими стравами літали мухи, лапаючи те добро своїми засраними лапами. Довгий час рій мух кружляв навколо страв, які час від часу мінялися. Мама ж сварила їх за таке, хоч інколи підходили до миски, але так до кінця не подужували те з’їсти. Так трошки вмочували вуста, навіть не ковтали нічого. Зате пес Гамак був радий. Його пузце з радістю наповнювалось недоїдками.

…З самого рання, ще до перших півнів брати Бісюки все тестували. Всіляко удосконалювали свою пташку. Одна спроба, друга, третя… десята…сота…тисячна…  То вітру попутного нема, то двигун чортихався, не заводячись, то їх драбина ламалася і вони не могли потрапити до солом’яника. Селяни ж ішли на роботу зранку до своїх полів і миньок, припинати й годувати коней, чимчикували на свою пашню. Йшли полем, бачачи старання братів, тільки скрушно хитали головою, показували пальцями на горбанів й блазнювали над двома винахідниками. “Які ізобрітатілі великіє! Ха-ха-ха”, – прості уми так думали про уми великі. Мовляв, ні на що вони не здатні горбані потворні.

Коли ж ближче до обіду прості селючки всідалися полуднати, то аж роти пороззявляли од видовища. Велика куля здійнялася в повітря, вона дихала вогнем, як велетенський дракон. Мов велика міфічна істота набирала висоту. Летіла ген-ген за обрій, у незвідану далечину. Радості братів Бісюків ніхто не бачив, не чув. Та й яка там радість? Пропахлі потом, зморені сіли посередині козуба, який довгий час майстрували. Вже навіть не згадають, коли почали цей проєкт: чотири чи п’ять років тому. Та й не так важливо, адже головне результат: їх пташка у небі і летіла понад селом, летіла ген-ген над  українськими селами.

“А як же гарно тут”, – нарешті підвівся один із братів. “А як же солодко спостерігати рідну природу з такої височини!”. Інший брат від утоми чи то спав, чи то дрімав. З часом очуняв і теж захопився польотом у хмарах. На цю всю картину із землі спостерігали не тільки задрипані й далекі селяни, за цим усім спостерігав ще й староста села. Він сам топив баньку, піддавав жару у вихідний день. І раптом голову осяйнуло, “а шо якшо?”, – думки хаотично перемішалися, поки він напівголий біг до своєї хати. Зайшов у власну кімнату, де в одній із шухляд знайшов товстий щоденник, куди записував власні мислі. Брати Бісюки там, парили над рідними лісами-долинами, ярами-вибалками, сусідніми селами. Навіть не підозрювали, що староста села пише про них у свій щоденник, лоскочучи кропивою п’яти.    

  …Вже втретє Галина Бісючка знищує себе і своє творіння. Перший раз, коли привела на світ цих покручів. Друга спроба, коли тишком-нишком щось поробила у двигуні аеростата своїх синочків. Тепер утретє – востаннє, саме зараз відпустить своїх орлят увись, щоби ніколи вже з ними не здибатися. Хіба на тому світі. Цю думку мамка-Бісючка проганяла від себе, як могла: тут мучся з цими горбанями, там ще їх терпи, у пеклі. Вона ладна була проклясти усіх богів, аби тільки ніколи й ніде не бачити свого творіння, того, що вийшло з її лона.

А мамка чекала не дочекалися, коли відкрутить той вентиль, щоб ці виродки, її повторні синочки, гидке поріддя з її лона десь розтанули в небесній блакиті. Перев’язала чорну хустку на свою стократ перефарбовану голову. Золоті зуби в жадобі помсти аж зацокотіли. Вирячила очі на своїх синочків, мов на падло, яке потрібно утилізувати, щоб воно не загиджувало земний простір. Вона відкрутила той вентиль, всередині куля розпалилася вогнем, кошик відірвався від землі, здимався увись, підіймався до небес…

На цвинтарі для Бісюків не було місця. Ніхто не хотів робити підкоп до могил своїх родичів, бо це якось не по-християнськи. А везти карликів за сотні кілометрів ніхто не став. Мамка не витерпіла б ходити на кладовище й бачити мармизи своїх орлів на фотокартці, які й так у печінках їй сиділи. Вона ліпше б вирвала свою печінку на поїдання псам, аби тільки вони не народжувалися, ніколи не появлялися на світ із її черева. Аби тільки-но не муляли їй очі, не попадалися під руки й не заговорювали до неї. Благо, що в майстерні знайшла їх заповіт. В ньому чітко виклали, як їх поховати: дуже романтично в небі. Галина Бісючка стрибала від радощів, здіймала руки догори, витанцьовувала гопака, стала на коліна до образів, із подякою схилила чоло до землі. Хрестилася, дякувала Святій Марії, Святій Параскевії П’ятниці, Миколі Чудотворцю. Вона десять раз прочитала заповіт синів. Вона зі злості пропускала все те, що не стосується їх гидких тіл. Вони писали, щоб їх успішні винаходи передати в музей, креслення віддати в наукові інститути, всі інструменти безплатно передати тим, хто їх потребує, бо Бісюки знали, що мамка їх ненавидить. Між ними існувала стіна: вона проста сільська жінка, яка прагла щастя. А вони, вони ж бо плід її лона, гіркий й непотребний плід.

…Галина Бісючка завагітніла небажано. Була молодою. Її зґвалтував юродивий горбатий циркач, який приїхав із шапіто. Під час вистави Бісючка несамовито кричала на біс усім тим трюкам і фокусам горбаня, а після вистави акробатичні трюки продовжилися в полі. Прокинулася зранечку, а її героя-коханця й слід прохолов. Не було й цирку. Тільки кров на спідниці, та ще трошки на землі лишилося. Хоч ніде вона не била тіло, не колола пальці, ніхто її не ранив.

Довго виношувала малюків. Лікар ощасливив новиною про двійню. Тільки ж яке то воно щастя ростити байстрюків? Важко носила їх у лоні, ще важче рождалися на світ Божий. Росли малі Бісюки й виростали їх горби на спинах. Навчителі в школі їх захищали, а жорстокі діти не милували. Наливали клею на стільці, виливали чорнильницю в зошити, кидали папірці в їх спини. Така вона важка ноша випала на долю Бісючиську: бути не такими, як усі. Коли на уроках діти бекали-мекали, то брати, які сиділи завжди поряд за однією партою, старалися вчитися. Були відмінниками. Тож шквал заздрощів ще дужче бився об їх планиду. Ще в школі відвідували різні гуртки. Їх цікавило: як літаки здіймаються вгору? як сонце сходить на небосхил? Чому одна пора року змінює іншу? Їх допитливості не було меж. Так само не було меж і злості материнській. Бісючка лупцювала малих, нещадно била по обличчю й по тих горбах. Найбільше їй муляли ті горби синочків, бо як же це: хлопчаки сусідські всі нормальні, а її янголята горбаті. Що вже не думала Бісючка: і до дохторів у райцентр, і до знахарок, і до місцевого відьомського кодла возила й водила – все марно. Всі розводили руками. Це природна вада. В селі подейкували, поза очі говорили, що Бісючка привела на світ двох демонів, яких усіляко потрібно сахатися, обходити десятою дорогою. Тож із малими Бісюками ніхто не хотів гратися, з великими Бісюками мало хто хтів мати яку не яку справу. Все то з примусу й життєвій необхідності.

Тільки сама Бісючка добре знала тайну зачаття. Старанно її приховувала. Навіть на сповіді, хоч як її мучили роками солодкі страждання колись у полі, навіть священнику не могла назвати цього гріха. Щось белькотіла під епітрахіллю на вухо святому отцеві, а на його перепитування, перескакувала на дрібніші грішки.

 Пронесла цей біль повз усе своє життя. Синочки-горбані часто запитували про тата. Який він? Які в нього очі й ніс, а ще чи товсті пальці й довгі ноги? А де він працює і чим заробляє на життя? Бісючка лютилася, тупотіла ногами, бігала по хаті, мов навіжена. Синочки роз’ятрювали її рану, ще дужче своїми словами розбуджували в ній секрет, який вона хотіла приховати від людей та всього світу. Бісючка лаяла їх, кривдила, а сама в плач. Плач очищував душу, та з часом сльози витерлися, вивітрилися з її душі.      Всередині залишилася злість, ще дужче її роз’їдала помста, бажання помститися за наругу над собою. І хоч, як вона не шукала-розшукувала чоловіка своїх дітиськ, щоби спочатку розповісти йому про дітей, але вона таки докопалася до суті, знайшовши колишню нічну пригоду за стільки років мертвою.

Бісючка писала листи в різні інстанції, рилася в бібліотечних архівах, переглядала пресу за багато років. Пошук батька власних дітей, такого безвідповідального, такого нікчемного ще й із фізичними вадами – це все стало для неї змістом життя. Після довгих шукань в Інтернеті вона знайшла правдоподібну історію. В N-ому році одна з районних українських газет зарясніла заголовком: “Знайшли мертвого горбаня!”. Інша газета із того ж району написала: “12 ножів у тіла горбатого”. Бісючка розсміялася на весь читальний зал невеликої бібліотеки, чим здивувала всіх присутніх стариків. Ніхто й не підозрював, що її сміх ніяк не пов’язаний із жартами класиків гумору, свіжим анекдотом чи ще щось таке. Сміялася істерично так, що довелося вийти на вулицю і впасти у сніг. З бібліотеки вийшли їй допомогти, але воно до того часу вже й сама підвелася. Коли знову у надцяте перечитала ці газетні тексти, то з’явилося в неї дике бажання засадити 13 ніж у спину юродивому циркачеві. Але той уже давно відгнив у могилі, хробаки уже зі своїх тіл повикидали його рештки. Що їй залишилося? Так це вбити згадку його імені, знищити його матеріальний слід на цій землі, загнати до гроба його продовження – горбатих бісюків.

І вже через роки, згадуючи цю історію із загиблим горбатим чоловіком, на порозі з’явився староста села. Чи прала Бісючка, чи варила їсти, чи годувала свиней або напувала корів – все її роз’їдало зло, яке поселилося в її душеньці. І ось зло з її душі стало вилазити на поверхню. Староста села офіційно вбраний, короткострижений, в новому взутті прийшов до обійстя Бісюків. Сама мама горбанів злякалася. Може, щось сталося непоправне. Але староста села її заспокоїв: хотів обговорити ідею з братами. Та найперше хотів поговорити із мамою, щоб зважати всі ризики. На День села староста хотів улаштувати односельцям свято, божевільне свято століття. Оскільки село Бісюки славилося своїми банями та мало їх не одну, то чом би не влаштували ще банну пригоду: запускати баню з односельцями  в повітря на аеростаті. Щоби вони грілися не тільки на землі, а й у хмарах. Така божевільна ідея спала на думку старості тоді, коли він побачив повітряну кулю з Бісюками в кошелі. А ще думав про майбутні вибори й піар навколо свого імені.

Звичайно, Бісючка спочатку не повірила, що це правда. Вона довго розпитувала в старости про безпечність такого задуму, про те, чи самі односельці не будуть проти такої вигадки. Староста запевнив її, що проведе інформаційну кампанію в селі, у святковий день сам випробує летючу сауну на собі. З району запросить медіа, аби представити село всій країні, як саме передове й інноваційне. Староста думав про нові зірочки на пагонах, а Бісючка аж зраділа: план її помсти визрів зовсім без її участі. Їй тільки треба було трошки підкрутити щось там в аеростаті, щоби він піднявся високо вгору й швидко дістався землі. Вона про людське око запитала й про своїх синочків, щоби староста нічого не запідозрив. Отже, вони домовилися. І тепер голова села пішов до майстерні братів, вони найперше мають знати, що стануть зірками в районі, але й може на всю країну.

Після всіх погоджень, після схвалень від відомств і згоди селян, таки роботу почали. Староста особисто керував процесом, постійно ходив у майстерню, підганяючи братів. Бо День села на носі й потрібно встигнути запустити паруючий котел у повітря. Брати повірили старості, працювали каторжно, безсонними ночами доробляли, модифікували, перебудовували. Вийшов невеличкий сауно-котел із підігрівом. Староста так насідав на братів, що вони зморилися й виснажилися, повністю підкорилися його волі.

І ось уже на завершальних етапах, коли все вже було перевірено й готово до транспортування в поле, на сцену вилізла матуся. Вона теж увесь цей час готувалася. Готувалася, як і всі односельці до свята, до різних активностей у селі: концерт, збори на ЗСУ, ярмарок, вікторини. Цвяхом же програми були Бісюки, і саме своїх синочків матуся хотіла придушити. Щоб і сліду не залишилося від її молодечого гріха, від того поріддя, яке з’явилося не зі справжньої любові, а простої хоті. Щоб помститися мертвому за його гріх.

Матуся на світанку прокралася в майстерню. По інструкції, дуже філігранно зробили надріз у проводах так, аби її гріха дітковбивства ніхто не помітив. Закрила панельку аеростата і побрела додому.

Мабуть, уперше в житті вона була така ласкава до своїх синочків. За все життя напекла кров’янки, нарізала ковбас, приготувала курей, зарізала свиню й запекла свіжатини. Нагодувала синів і старосту так, що вони ледь тягли всю конструкцію до поля. Довелося ще й викликати з села вози, дужих чоловіків для допомоги. Нарешті велика сауна в аеростаті, односельці всі були готові до грандіозного польоту й паріння в небесах.

…Святково вбрані селяни з кропивою в руках, напіводягнені чекали своєї черги, щоб залізти у летючу сауну й попаритися на висоті 50-100 метрі. Всі були в передчутті, бо такої розваги навіть у великих містах нема. Першим випробували апарат староста й брати Бісюки. Роздяглися, залізли в стугу, першим заліз у сауну молодший Бісюк, за ним староста. А старший усе контролював. Вони нарешті відштовхнулися від землі. 5 метрів, 10 метрів, 20 метрів, 30 метрів, 40 метрів, 50 метрів…Селяни кричали згори: “Перемога!” “Перемога!” “Перемога!”. Староста визирав із сауни й робив селфі. Махав ручками землякам. І щось пішло не так. Щось загорілося в самому двигуні аеростату. Бісюки сполошилися, староста почав лаятися, але ж ніхто з собою не брав інструментів і ніхто не сподівався, що експеримент провалиться.

На ранок газетні заголовки зарясніли новиною:  “Фіаско старости Бісюків із горбунами”, “Поліція шукає причини трагедії в Бісюках”, “Хто надрізав трос у двигуні летючої сауни”.

Всі співчували Бісючці її горю. Втрати одномоментно двох синів, а село втратило свого чільника. Тільки Бісючка знала істину, тільки вона в собі несла таємницю загибелі власних синів і невинної душі.

В останню путь три трупи проводжали всім селом. Коли відлітали орли в небо, то вона поклала троянди на їх труни. Сонце засвітило в їх бік, і між трояндами щось зблиснуло. То виблиснув великий ніж. В метушні ніхто не завбачив, хто його туди поклав. Селяни ж у останню мить побачили в навалі квітів ніж і полякалися тому знаку, сама ж Бісючка потайки торжестувала.

Ярослав Карпець 

Світлини згенеровано Gemini