Сидить собі в офісі такий собі Василь Іванович. Сидить рівно, костюмчик лисніє, краватка випрасувана, а на грудях — низка медальок, наче із шафи маминої гордості. Але не за бойові заслуги чи за науку. За майстерність. Язикову.
В українському суспільстві явище підлабузництва — або, як його часто називають у народі, лизодупства — давно перетворилося з побутової звички на політичну, соціальну й духовну хворобу.
Часто можна побачити, як хтось заради визнання, премій чи стабільного крісла починає ретельно облизувати простір навколо начальника — в переносному й не дуже сенсі. Чим інтенсивніший процес — тим більше нагород, подяк, бонусів, фуршетів, а нерідко й конвертів. Мораль при цьому відходить на другий план або взагалі стає об’єктом насмішок. Совість, якщо й подає голос, — то хіба як внутрішній, металічний, писклявий «сигнал тривоги», який швидко заглушують грошима й нагородами.
Це не просто проблема окремих офісів. Саме така динаміка поведінки, коли підлеглі мовчки підтримують будь-яку вказівку, навіть абсурдну чи злочинну — веде до формування авторитарних лідерів. Людина починає поклонятись портрету, ставити фото начальника на заставку телефона, хизуватись близькістю до влади, втрачаючи при цьому себе.
Звідси деградація особистості, руйнація етики, поява армії мовчазних виконавців, готових реалізовувати будь-який наказ: хоч запуск ракети, хоч агресію проти сусіда, хоч утиск свобод у власній країні. Це механізм, який запускає диктатури.
“Не створи собі кумира…” — друга заповідь із Синайської гори. Ми про неї забули.
Але ж раба, як ідола, до раю не пускають.
Ярослав Карпець, письменник, видавець, громадський діяч, 27 липня північ
Leave a Reply